Стільки галасу та суперечок, як навколо однієї маленької сіренької пташки, мабутьне здімалося з приводу жодної іншої живої чи неживої істоти в українській культурі; і живлені в тому числі недалекими прийшлими християнськими церковниками ці баталії чиняться донині. Так традиційно горобець в Україні виступав з одного символом вірного кохання та суспільної єдності, з іншого — ледь не ототожненням самого нечистого, і ця бінарність аж ніяк не заважає цій маленькій полохливій істоті урізноманютнювати та пожвавлювати своїми гучними толоками безкінечно-довгі зимові українські дні.
Горобці за своєю природою домовиті однолюби, тому не дивно, що згідно українського шлюбного символізму вони виступають запорукою вірних стосунків з міцним і дружним домом, моторного та хазяйновитого подружжя, лагоди та великого приплоду дітлахів – адже ці маленькі пернаті сміливо захищають свої домівки та нащадків, в разі знайдення поживи, скликають на столовання всіх своїх родичів. Вважається, що навіть на велике Стрітення це єдині птахі, яким боги дозволили вінчатися та вити гніздечко, бо життя їхнє занадто коротке, щоб марнувати його на святкування та байдикування.
Недарма навіть в легендах про княгиню Ольгу вони поряд з голубами виступили інструментами помсти київської правительки за смерть Ігоря: вона взяла данину з древлян трьома голубами та трьома горобцями, до яких її дружиничі прив’язали по тростинці і підпалили, щоб в сутінках птахи полетіли домів (перши — до голубників, другі — під стріхи домів) та відбулася страшна вогняна покара ворогів. В українській міфології дохристиянської доби ж вони виступали символи жертвоприношення: голуби — Білобогові, горобці — Чорнобогові.
В той ж час легенди християнських священників, про нібито криками сірих горобців над розп’ятим на хресті «Жив! Жив!», що викликало додаткові катування та простромлювання Христових грудей списом (після воскресіння той, хто вчив людство прощати, нібито прокляв цей рід птаства за голос, яким його наділили небеса — том-то до Виру воно не відлітає і навіть ходити нормально не може, лише стрибає («гріх лапки зв’язав»)) – впали на благодатну нивку людської ненависті до цих маленьких птахів через їхні зазіхання на посіви та врожай конопель, попри їхню допомогу в боротьбі зі шкідниками.
Згідно біблійної ж легенди провина за те, що жабеняти та жевжиків (як ще зрідка називають ці малі галасливі пернаті камінчики) стрибають двома лапками, а не ходять по землі, як всі інші їм подібні, лежить цілковито на Ної, який позабув їх на своєму Ковчегові, відпускаючи після Великого потопу пари живих істот на волю — так і живуть вони з тими невидимими путами досі.
В українському епосі, який з давніх, задовго дохристиянських, давен існував в лагоді зі всесвітом та всіма його трьома царствами (підземним, земним, небесним) збереглося чимало магічних заклять та обрядів покликаних запобігти горобчиному втручанню в господарські справи. Так наприклад сіяли коноплі завжди босоніж («бо воробці насіння поклюють»), по сівбі випивали сире яйце («щоб гробці коноплі не пили») та голяка з хлібчиком-забудьком в руках (при вийманні позабутий в пічці) оббігали поле тричі кругом з примовкою: «Як не може по світу голе ходити, щоби так не могли горобці моїх соняшників пити!». На Семена господині в святковому вбранні сипали воробцевим зграям конопляне зерно нового врожаю, а в кого не було — просо, пшоно та пшеницю («горобці в Симона обідають»). А ще міряли небіжецькою міркою міряли поле з замовлянням: «Прийди, (ім’я покійниого), горобців відмов, щоб летіли на ліси-болота, щоб оминали просо, пшеницю і це твоє поле…»
Навіть найстрашнішу травневу чи червневу ніч, коли шквальні пориви вітру в перемірку з холодною стіною дощу, що б’є з усіх боків та змиває з обличчя землі все живе на своєму шляху, наче з розверзлих небес ллється сам гнів Божий, називають «горобиною». Старі люди кажуть — то чорт лютує, збираючи собі в мішок воробців на поживу жителям пекла для шабашу на Лисій горі (дме силоміць вітрами, женучи на місце капіща), а ті – ховаються і не даються в лапи нечистому чи прослизають крізь його довгі покручені пальці. Цвіт папороті знайдений цієї найстрашнішої ночі року дарує розуміння мови підданих Флори та Фауни.
За українським народними прикметами: горобці купаються в пилюці — на дощ, а як в калюжі — на сонце; як на Вешнего Ярила жито горобцю по коліно — врожаю не бачити; як на Свароже свято капусти нашинкуєш, так з гарним врожаєм наступного року будеш, вберігши його від горобців; воробець б’ється в шибку — в хаті буде недобра звістка чи покійник; горобець увісні — вагітність у житті; горобець з села — чума в село.