Єврейське дитя, яке було більше українським патріотом, ніж деякі українці. Уродженець маленького українського містечка, рідний в кожній хаті України. Зірка національного масштабу з мізерною зарплатнею. Цілеспрямована, віддана та нескорена постать, як ототожнення цілої епохи боротьби за право бути собою в надскладних умовах пізнього тоталітарного радянського режиму з його забороною на унікальність. Петро Вексляров, знаний і любимий дід Панас.
Особливих рушійних перспектив змін на краще для далеко не заможної єврейської сім’ї муляра Векслера з трьома дітьми, серед яких Пінхас був найменшим, в маленькому містечку Тальне станом на початок 1910-х не спостерігалося. Тому встановлення нового червоного режиму його батьки вважали за щастя, хоч за це і розплатилися життям свого старшого сина.
Тим більше, що комуна «Вулик і Бджола» з її зведеним спільними зусиллями величезним двоповерховим будинком, спільною власністю, столом, організацією та проведення дозвілля в кімнаті-читальні чи на репетиції самодіятьного театрального гуртка … так розбавила їхні звичайні сірі будні минулих днів.
Життя — черга щасливих збігів та доленосних стріч, і шлях Векслера — тому найкращий доказ. Випадково в 1929-ому на виставу їхнього самодіятьного Тальненського драмгуртка завітав режисер Черкаського робітничо-селянського пересувного театру. Гра вісімнадцятирічного юнака (Пінахас вже став Петром) на стільки вразила Олексія Громова, що він одразу ж апропонував йому місце в своїй трупі. Недовгі вагання та вмовляння очільника комуни, Федіра Дубковецького, і Вексляр менший став актором, а невдовзі — солістом театру.
Він об’їздив з Черкаською трупою чимало, поки Друга світова не мобілізувала його до лав військового похідного театру Південно-Західного фронту. Разом з нею він і потрапив в полон в 1941-ому, хоч завдяки типовій українській зовнішності, колориту україта зміни ім’я на Петро Вексляров в тому ж році разом з іншими українцями був відпущений на волю.
Після полону молодик не повертається до окупованих німцями Черкас, де занадто багато людей знали про його єврейське походження, а осідає в столиці, після поновлення червоної окупації якої, повертається до свого похідного театру, з яким гастролює по фронтових підмостках аж до 1946-ого.
От тільки залишитися в Києві після настання миру актору червоні не дозволяють через його «перебування на окупованих територіях під час війни». Тому він переїздить до Луцька, де влаштовується до Волинського обласного музично-драматичного театру, де продовжує свою акторську кар’єру. На його утриманні після загибелі другого брата під Сталінградом знаходилася удова з їхньою донькою Анною.Там ж він зустрів свою першу супутницю життя, Галину, яка народила йому сина Богдана в 1949-ому. Жила сім’я в комуналці в самому центрі міста.
Однак подружнє щастя тривало не надто довго, Петра все частіше залучають для зйомок на майданчик Довженка, в тому числі тієї самої скандальної Іванни. І врешті-решт в 1959-ому надходить пропозиція залучення Векслярова до постійного штату столичної кіностудії — Анна категорично відмовилася переїздити до Києва, син за радянською традицією залишився з матір’ю.
За два роки — дев’ять кінострічок, однак грошей для підтримки двох сімей та собі на існування, Петрові всеодно не вистачало. Тож з волі витівниці-Долі він в числі інших двохсот претендентів прогодить проби на Українському радіо в якості підміни ведучого щоденної радіопередачі «Казка діда Панаса» Габріелю Нелідову, який був вже далеко немолодим. На диво комісія обрала саме його, єврея за кров’ю, але щирого українця душею, на роль нового українського діда-казкаря.
Шалена популярність радіопередачі «Казки діда Панаса» в 1969-ому вивело актора Векслярова в ролі казкаря на великі екрани українського телебачення. По п’ятницях він своїм оксамитовим голосом в традиційній вишиванці за столом української хати чверть години розповідав українським дітлахам казку на ніч. Успіх «баї», як малеча кликала передачу, був просто шаленим, адже дід Панас такий знайомий і рідний став своїм майже в кожній українській оселі на довгі роки.
Окрім п’ятничних прямих ефірів знаменитий вже Петро Юхимович активно знімався на кіностудіях Довженка та Одеській, їздив з творчими виступами країною.., хоч статків так і не нажив, проживаючи зі своєю сім’єю, другою дружиною Лілією та їхньою донькою Тетяною, в однокімнатній квартирі біля своєї кіностудії.
1988-ий стає для Векслярова доленосним у всіх сенсах: він отримує велику квартиру в київському середмісті в будинку кінематографістів, а також неочікуване звільнення з роботи в «Вечірній казці діда Панаса», йому просто одного дня по приході сказали: «Ви у нас більше не працюєте!», – і на тім — все.
Він полише цей світ, стрівши світанок української незалежності. Урочисте поховання знаменитого «діда Панаса» в колумбарії Байкового кладовища в 1994 році, а зберігачами його культурної спадщини дружина призначила Братів Капіанових перед своїм від’їздом на постійне проживання до Америки.