Її життя, як для доньки з благопристойної сім’ї галицького священника, було суцільним виключенням із загальних правил. Вона повинна б була спочатку стати дружиною якогось благопристойного чоловіка бажано з освітою, а після встановлення радянської диктатури — надпатріотичною комуністкою, щоб виправдати своє народження. Але доля вирішила пожаліти українку із схибленим на Московії татком, який довіз сім’ю аж до Таганрогу в Першу світову війну, дорогою втративши через хворобу сина (при своїх непоганих пізнаннях в медицині) і ледь не втративши її, доньку, Софію Яблонську.
На щастя розуму батьків таки вистачило, щоб повернутися до Галичини, де попівська донька (батько знов опікувався парафією, пройшовши чисельні перевірки) змогла отримати ту освіту, яку хотіла: вчительська гімназія, драматична та торгівельна школи, курси крійки та шиття, книговодства… Керування театром у вісімнадцять, Париж для навчання мистецтву зйомок кінострічок у двадцять.
Людям притаманно дуже строго судити інших, котрі не вписуються в соціальні рамки умовностей суспільства і відрізняються від інертної більшості. На того, хто відрізняється, одразу вішається ярлик ексцентрика з підозрілим присмаком таємниці, а навколо дуже швидко формується майже фізично відчутний ореол з пікантними і жахливими подробицями, які представники “правильно” світу передають один одному напівшепітом трошки тремтячими губами в суміші манірного зверхнього презирства та справжнього захвату сенсації.
Він був не такий, як типовий представник вищого класу Східної Європи кінця XVIII — початку XIX століть з його безліччю неписаних безглуздих правил життєвих дрібниць від зачіски до часу появи на людях та набору пристойних фраз на всі випадки життя. Він мандрував всією Євразією, знав вісім мов, написав багато праць в різних сферах науки та техніки, започаткував українську археологію та етнографію, але саме за це від своїх сучасників був нагороджений призирством. Ян Непомуцен Потоцький – письменник, історик, етнограф, археолог, географ, соціолог, публіцист, редактор, видавець, бібліограф, мандрівник.
Звичайна сім’я полтавського візника Василя Павловича Петлюри — дружина Ольга Олексіївна, вісім діточок, два будинки (один по Загородній 20), до десятка робочих коней… Але доля не дуже балувала її своєю прихильністю, одне за одним збираючи безжальною рукою їхні життя в снопи своєї жниви.
Старший з синів, Федір Васильович, котрий приймав активну участь в Українській революційній партії, загинув за нез’ясованих обставин в 1907-ому, батько помер за два роки – це були перші жертви. Потім будуть Перша світова, більшовицький переворот, оскаженілий люмпен на українській землі — старша, Єфросинія, подалася в монастир в 1918-ому, де і загинула під час руйнування червоними атеїстами її обителі; мати померла через рік; за незрозумілих обставин померла сестра Тетяна, дружина власника свічкового заводу… Самого яркого представника роду, головного отамана Української народної республіки, Симона Васильовича Петлюру на замовлення чекістів вбив у Парижі єврей Самуїл Шварцбард.
Безпосередньо таїнство хрещення — то прерогатива церкви, як земного зв’язкового з Небесним царствієм, адже нюанси церковних традиції та молитов релігійні діячі знають до тонкощів. А ось поради щодо підготовки до таїнства та традицій з ним пов’язані від священнослужителів доволі скупі та не дуже рясніють подробицями окрім якомога ранішого хрещення (щоб Бог прийняв дитину під свою опіку), вибору гарних людей на кумів (у випадку передчасної смерті батьків вони мають замінити їх дитині) при їхній неодмінній приналежності до православ’я з неодмінною появою в храмі з натільним хрестом -ось мабуть і все.
У народі ж існує повір’я, що не можна відмовлятися бути батьками во Хресті бо це — зречення від Бога, але сама церква це заперечує, ґрунтуючись на твердженні, що вибір для людини має бути добровільним та свідомим, адже це — велика відповідальність перед Небом і перед людьми. А ще в народі існує думка, що друге таємне ім’я дитини може захистити її від злих сил та хвороб, тільки варто пам’ятати про хресне ім’я в молитвах та церковних обрядах — ім’я під яким людину знають в Царствії Небесному (тому церква радить називати і хрестити дитину єдиним православним ім’ям).
Нічне безсоння дитини — то жахіття для кожної матусі, яке крає її серце кожною сльозинкою, що котиться по маленькій щоці, надривним плачем до гикавки, який не спинити ніжними дотиками та лагідними вмовами. Відсутність видимих причин зводить з розуму, виснажує до останньої краплини матінку і дитину — кажуть, що то чорна справа нічниц, душ за життя проклятих за відьмування та розпусту бездітних жінок.
З давніх-давен в Україні вірили, що ці неприкаяні демони мстяться за своє невдале земне життя та неприкаяність після нього. Вони шпиняють, смикають, щипають, лякають нещасне дитя, просочившись до хати через вікно чи двері разом вечірніми сутінками у вигляді птаха, кажана, черв’яка чи примари злої жінки з довгим волоссям у чорному вбранні. Вони невидимою тінню стоять біля узголів’я колиски або під нею, весь час дошкуляючи немовляті по злобі своєї души. А ще їм приписують викидання яєць та пташенят з гнізд за відсутності мами-пташки.
Кажуть, що ще наприкінці XIX недалеко від Старого Ізяслава можна було побачили залишки мурованих стін, які народний поголос пов’язував з часами Київської Руси та удільним княжінням одного з її ватажків. Був чи-то замок, або якісь інші фортифікаційні споруди — про те з плином часу всі позабули в суєті сьогоденних проблем. Але за місцевою легендою якось в заслаську браму постукав древній старець, на той час володарем цих маєтностей значився великий коронний стражник, Януш Сангушко (тому відповідно до хронології справа мала відбуватися десь наприкінці XVIII – на початку ХІХ століть).
Прибулець був таким старим, що здавалося вік його відмірюється століттями, а не роками, тому він ледь тримався на ногах за допомогою своєї такої ж кривої палиці. Після отримання звичайної пожертви від княжих служниць, чолов’яга, довге волосся якого було білим наче тільки-но випалий сніг, зажадав особистої зустрічі з княгинею. Його відвели до Сангушкової резиденції.
Душа тендітного, вразливого і сором’язливого сина пирятинського поштмейстера Миколи Таволги-Мокрицького з дитинства тяглася до прекрасного, але честь козацьких пращурів (засновник роду Таволгів був козаком з річки Мокриці) диктувала свої умови — вміння їздити на конях було неодмінною умовою справжнього чоловіка. Ось тільки одного разу кінь скинув хлопчину, ставши на дибки, після того малий почав страшно заїкатися та обходити тварин десятою дорогою.
Початок навчання у Полтавському будинку виховання дітей бідних дворян (його мати, Уляна Григорович, була з аристократії) у восьмирічному віці став для Аполлона справжнім виходом — гарна компанія, освідченні вчителі, світські науки… і ніяких коней. Причому обдарований хлопець одразу став улюбленцем Івана Котляревського.