В ті давні часи, коли на українській землі ще не біло зброї масового розважального ураження під назвою телебачення та інтернет, розваги для дітей та дорослих були обумовлені розвитком фізичних та розумових здібностей персоналії, а їхні правила шліфувалися до ідеалу століттями В першу чергу направлені вони були в на виявлення сили, кмітливості, уваги, майстерності учасників та побудовані на дусі суперництва в одвічній жазі до лідерства. Світле свято Великодня від часів хрещення Русі-України вважалося одним з найбільш шановних, котре також символізувало собою початок справжньої, а не календарної весни з її теплом та початком нового життєвого циклу тому, тому традиційних розваг для нього було придумано вдосталь.
Звичайно ж головним теренами для змагання господинь були традиційні великодні страви — паска та крашанки (писанки). Рецепти пасок найбільших, найсмачніших, найм’якіших і найкрасивіших старанно зберігалися в сім’ї протягом багатьох поколінь і передавали від матері до доньки. Коли вся велика сім’я збиралася за святковим столом після свячення в церкві, то перш за все смакували великодній хліб кожної господині, а пізніше йшли селом чи містом, щоб після привітання обмінятися пасочками з друзями, знайомими, далекими родичами та подружками. Така соціальна активність мала свої наслідки — випікали пасочки у величезній кількості.
Він народився в сім’ї, яка робила європейську політику ще в ХІІІ столітті з титулом імператорів Священної Римської імперії. Він сам носив титул австрійського ерцгерцога. Йому були відкриті всі шляхи після блискучої освіти та вивчення світу крізь призму власних подорожей… а увійшов в історію- як український патріот і один з головних претендентів на булаву в суперечці з Павлом Скоропадським, хоча сам Вільгельм Франц фон Габсбург-Лотаринзький ніколи особисто не підтверджував свої види на владу.
З шестирічного віку він разом із батьком та братами подорожував світом: Адріатика, а згодом Європа, Афріка, Америка, Азія та навіть Австралія з їхніми такими різними мовами, віруваннями, традиціями та кухнею подарували хлопцеві всебічний погляд на речі, якого він не зміг би отримати сидячи лише за шкільною партою реального училища Відня.
Єдиний спадкоємець великосвітської сім’ї Северина Ржевуського та Констанції Малгожати з Любомирських, улюбленець матері, Вацлав народився в 1785-ому. І як не обмежений грошовими рамками в своїх бажаннях він все життя прожив згідно свого бачення світу та українських національних традицій помножених на величезний досвід мандрів світом.
Про нього ходили легенди, як про великого оригінала свого часу та орієнталіста, який проявив себе в малюванні та музиці (найбільш цінований його витвір “Requiem“ на смерть Фаддея Чацького, вперше виконаний в “Кременецькому костели”:/uk/1213/khram-preobrazhennya-gospodnogo-krementsya в роковини смерті польського історика. І при цьому дуже допитлива, наполеглива, працьовита людина, що жила за законами честі — в австрійській армії він дослужився до чину ротмістру, перебуваючи у Відні вивчив турецьку та арабську, а також надав матеріальну і практичну допомогу з перекладу та пошуку викладок на східних мовах тритомнику “Mines de l` Orient exploitees par une societe d`amateurs sous les auspices de M. Le Comte Uenceslas Bzewuski” (1809 — 1813).
Уславлений в боях хоробрий потомним козак, який майже один врятував головний форпост імперії Габсбургів, вшанований багатьма почестями та званнями, але вписаний на сторінки історії як перший віденський бариста — доля часом буває великою пустункою, а вже в контексті цього згадуються його військові доблесті і заслуги.
Мабуть саме народження в галичанських Кульчицях, які подарували світові трьох гетьманів (Петра Конашевич-Сагайдачного, Марка Жмайло-Кульчицького, Павла Бута) передрікало Юрію славетну військово-політичну кар’єру. Хоча через брак інформації про початковий етап його життя та безліч легенд-слухів існує декілька суперечливих версій навіть його походження — так згідно головної він був потомним православним козаком, за іншою — родовим поляком, до того із вільного королівського Самбору, за третьою — взагалі серб із Замбору.
Вони вплітали в кінчики своїх кіс сталеві шипи, щоб в місцях удару ними ворогів розквітали українські маки. Вони зрізали своє розкішне волосся, перетворюючись з дівчат на юнаків, щоб легше було годинами лежати в засаді. Вони йшли на війну, щоб захистити своїх дітей і рідну домівку, коли в селах вже не лишалося чоловіків. Вони поневолені, але нескорені кидали своїх немовлят під копита незліченні полчища Московської орди, щоб їхні діти ніколи не стали рабами. Вони — берегині рідної землі, вони — українки.
Історія українок-воїнів почалася за довго до теперішньої російсько-української війни. Недарма ж де-які історики, базуючись на нотатках Геродота від V століття до н.е. про войовничих мешканок Понту та Меотиди, які майстерно володіли всіма відомими на той час видами бойової зброї від меча до луку зі стрілами, наполягають на праукраїнському походженні всесвітньовідомих амазонок. Вони мали власну, суто жіночу державу, хоча для продовження роду могли знаходитися у нетривалих стосунках із чоловіками сусідніх племен, і при цьому на рівних билися із добре зорганізованими військами фрагійців, коринфіців, ахейців.
Емський царський указ Олександра ІІ від 1876 рік і новий наступ московської влади на Україну з метою знищення національної самоідентифікації через заборону використовувати мову в церкві, книгодрукуванні, музиці, обмежившись лише побутовою сферою. На короткий термін черговий підступний крок від “братушек” дезорганізував рух супротиву російський окупації, але не повністю та не надовго. Свідома частина суспільства тільки ще міцніше об’єдналася перед новою загрозою — українська боротьба тривала. Кмітливі українці, якщо заборонили голос та письмо, швидко оговталися і знайшли свій спосіб відповіді варварам з Мокшанських боліт, причому на самому найвищому рівні у самій цинічній формі.
Ілля Ріпин, якого московити весь час завзято називають росіянином під прізвищем Репин, до кінця життя підписувався своїм справжнім українським ім’ям через транслітну в сучасній мові “і”. А як же ж могло бути інакше, коли він, народжений на харківській Чугуївщині в сім’ї спадкових козаків чугуївського полку, все життя із своїми українськими друзями, зокрема Дмитром Яворницьким, переписувався виключно українською (доказові письма і зараз зберігаються в музейних архівах).
Московська влада в 2014-ому тільки-но вкотре анексувала український Крим, російсько-українська гібридна війна знаходилася фактично на своїй початковій стадії, реальні бої на Донбасі лише набирали обертів… Цим переймалася, окрім світових лідерів, можливо ще якась кількість людей, але навряд чи дуже велика. Мабуть саме тому справжнім шоком для американського істеблішменту, а тим більше для російських пропагандистів на кінофестивалі Tribeca Film Festival стало: “Get out of Ukrain”, від Майка Тайсона. Московська журналістка аж відхитнулася від цих слів, наче зірка світового боксу її вдарив. Здавалось би, що йому, всесвітньовідомому “Залізному ”Майку”, до проблем України, яка знаходиться на іншому боці планети? Але ж ні — реакція була спонтанна, жорстка і дуже природна. Як виявилося цей інтерес до України має своє цілком матеріальне підґрунтя.
А почалася ця історія за багато років до того з переїзду до Сполучених Штатів з Тернопільщини сім’ї Гната та Анастасії Іващук (за іншою версією Еващук). Оселилося подружжя в курортному Кетскіллі в ста шістдесяти кілометрах від Нью-Йорку, і пізніше змінило ім’я на Евалд. Те саме зробила і їхня донька Камілла.