Довгий блакитний слід моря з рваними краями, залишений тризубцем Посейдона на скелястій землі Кримського півострова, де знайшло свій притулок одне із найпрекрасніших українських міст-портів.
Тиха заводь в дали від люті стихій, ось уже два століття вкриває в своїх ласкавих обіймах цілий флот, нехай і одного моря, Великої держави.
Одна з віх шляху тієї, яка змінила історію держави Російської, відсунувши її межі далеко на південь, щоб країна назавжди стала повноправним членом Європи, а не забутим богом ведмежим кутом десь серед лісової гущавини.
Білий велетень, який, служачи дороговказною ниткою в нові володіння де ще затих відгомін ходи чужинця, досі стереже шлях блискучою свити Великої імператриці, що два століття тому пішла в небуття.
Війна – це завжди чиясь біль, чиєсь горе, чиєсь нездійснене щастя. Але є у війні і те, що об’єднує і згуртовує цілий народ перед лицем небезпеки, яка загрожує; народжує в душі гордість за цілу країну і за подвиг того, хто йде поруч.
Слово патріотизм нині не дуже в моді, але коли дивишся на подвиг сотень тисяч через призму реалістично зображених невеликих групових сцен саме це почуття народжується в душі, не дивлячись ні на які сучасні умовності.
Місто, яке прожив під світлом зірки на ім’я Сонце дві тисячі років.
Найкраще про який говорять перші слова присяги його жителів:
«Клянуся Зевсом, Геей, Геліосом, Дівою, богами і богинями Олімпійськими та героями, котрі володіють містом, областю і укріпленнями херсонеситів, я буду однодумності щодо добробуту міста та громадян і не зраджу Херсонеса, ні Керкинітіди, ні Прекрасної Гавані, ні інших укріплень, ні з іншої області, якою херсонесити володіють або володіли, нічого нікому, – ні елліну, ні варвару, але буду охороняти для народу херсонеситів…»