Уламок старої патріархальної Полтави, як нагадування про колись жвавий торгівельний міський центр, що залишився лише тінню пожовклих світлин та уривках задокументованих спогадів півторасотрічної давнини, яким випадково пощастило пережити всі випробовування безжального Часу.
Одна з тисяч та єдина в своїй неповторності перлина української торгівельної архітектури зразка кінця XIX століття, як часточка розгалуженої мережі храмів бога комерції Гермеса, яка своїми путами щільно охопила весь світ.
Старовина будівля, що понад століття чекала своєї черги на достойну реконструкцію попри перебування весь цей час в різних, не останніх за своєю значимістю іпостасях на службі у буковинського суспільства.
Примарна історія, що пилом прожитих років лягла на вищерблені щаблі різьблених сходів, покрила матовою патиною старовинні віконні вітражі, муаровою пеленою огорнула камінний мармур, як затверджений знак якості від самого всемогутнього Часу.
Центр тяжіння чернівецького культурного буття, ошатні стіни якого за два з половиною століття по крихтах окремих життєвих історій увібрали в себе все до останку багатогранне, часом яскраво-барвисте, іноді тужливо-печальне життя Буковинського краю.
Осередок дорослих розваги справжніх чоловіків, які бешкетник-Час перетворив на центр міського дитячого дозвілля, який ось вже котре десятиліття через казки і балади плекає в майбутніх поколіннях любов до рідної землі та світу доброти.
Маленька архітектурна пам’ятка старої Полтави, як нагадування про ті давні часи, коли місто було більше схоже на сад, утопаючий навесні в запаморочливому ароматі квітучих яблунь, вишень і груш домівок-садиб з їхнім розмірено-неквапливим життям сповненим спокою та чину.
Стіни, які разом зі своїми господарями пройшли надважкий двохсотрічний шлях, але так і залишилися в тіні їхньої слави, щоб на світанку прогресивного третього тисячоліття зазирнути в безодню небуття.
Величний храм наук, який як непотоплюваний корабель високо несе прапор знань для майбутніх поколінь крізь всі бурхливі шквали непростого сьогодення та нівелювання цінності освіти представниками сучасного бомонду.
Дитя кількох майстрів, кожен з яких в свій час доклав до його створення натхненну руку, щоб воно стріло світанок третього тисячоліття у всій красі ошатної монументальності з легким натяком на давні витоки свого існування.
Величний храм української дипломатії, як перша віха на довгому шляху крізь вогонь, воду і мідні труби заради заповітної мрії поколінь і поколінь пращурів про вільну, незалежну, соборну країну.
Одна з багатьох, за доволі стримано-модерновими шатами якої прихований ось вже друге століття вирує багате буковинське життя у всьому різномаїтті його не пересічності та багатогранності буття.
Одна з перших банківських установ новітніх часів, яка знов доєднала Полтаву до цивілізованого світу комерції та бізнесу, як відновлення історичної справедливості після століть і століть українського, влаштованого одвічними ворогами-східняками забуття.
Народжені в творчих муках талановитого майстра невимушена легкість монументальності та представницькісті, яка одним своїм виглядом вселяє довіру і впевненість в непохитності справ, чинимих в цих стінах, як гарантійні запевнення від самого бога комерції Гермеса, що своїми крилами прикриває їх від всіх буревіїв витівника-часу.
Скарбниця світової мудрості закарбована на пожовклих сторінках літературних джерел, що збиралася поколіннями буковинців по крихтам в якості найціннішого спадку, який тільки могли передати пращури своїм нащадкам.
Легенда, знищити яку так і не підняла рука у жодного окупаційного режиму, хоча деякі з них і намагалися привласнити її собі, але бережена українським сонцем вона і нині осяює своїми променями буковинське майбутнє.
Представник епохи розквіту полтавського суспільства, як останній проблиск сонця перед сімома десятиліттями імли забуття радянсько-московської окупації.
Відлуння середньовічної романтики на одній з стародавніх полтавських вулиць, наче повернення до славетних лицарських традицій українського минулого в сучасному переосмисленні крізь призму випробувань людською байдужістю та руйнівними ударами часу.
Прадавня полтавська історія милосердя, яка пронизує час своєю актуальністю згуртованості та єдності громади заради тих, кому доля з малих рочків поскупилася на свою часточку родинного затишку і любові.
Відродження стародавніх українських традицій в архітектурі, як відлуння голосу предків, що крізь віки і віки сколихнув душу і генну пам’ять нащадків, щоб вогник національної свідомості не згас в буревії випробувань насуваючогося ХХ століття.