“Архітектура — теж літопис світу: вона говорить тоді, коли вже мовчать і пісні, і перекази.”
Н.В. Гоголь
“Минуле – батьківщина душі людини. Іноді нами опановує туга по почуттях, які ми колись відчували. Навіть туга за колишньої скорботи.”
Генріх Гейне
Друга за довжиною та повноводдям річка України, як головна артерія Поділля, чий шлях прямує через чисельні міста і села, даючи їм ось вже не перше тисячоліття ресурс для життя та розвитку, щоб майбутнє стало дійсністю.
Мабуть самий найукріпленіший вододіл українського минулого, величні свідки якого і досі могутніми кам’яними велетнями-старцями посідають його сиві схили, охороняючи споконвічні українські землі вже не від ворогів минулого, а пам’ять від забуття нащадків.
Вона – символ незайманої чистоти та високої мети, перед яким тьмяніє вся людська метушня. Всепробачаюча душа виплакана крапельками кришталевої роси, що дарують здоров’я та красу всьому існуючому на землі. Натхненною працею її чарівних ручок виблискують золотом ризи самого верховного небесного Володаря. Варвара-краса, довга коса, що благодаттю приходить на українську землю, щоб дарувати нове життя в фізичному та метафізичному сенсі («діти — то божа роса» та «без роси і трава не росте»).
Варварин (Барбарин) культ виник з легкої руки пеласгів-трипільців десь на просторах Дикого Поля»:/uk/4547/ukrayinske-dike-pole ще IV тисячолітті до н.е. (згодом він мігрував до Вавилону, де перетворився на жорстку релігію вшанування бога сонця — Бар-Бара чи Варр-Вара). За давньою традицією днем її вшанування було 4 грудня, коли зима хоч тільки-но набувала своєї сили, але вже відчувала неминучість свого програшу тріумфу сонця і тепла; недарма ж в народі кажуть: «Варвара ночі урвала, до дня притачала», хоча до зимового сонцестою від її дня попереду – ще цілих три тижні. Може, завдяки саме цьому містичному ореолу небесної покровительки райської благодаті здатної чинити диво всупереч усім фізичним законам природи, наділив її в народі легендарною можливістю вберегти людину від наглої смерті.
