“Архітектура — теж літопис світу: вона говорить тоді, коли вже мовчать і пісні, і перекази.”
Н.В. Гоголь
“Минуле – батьківщина душі людини. Іноді нами опановує туга по почуттях, які ми колись відчували. Навіть туга за колишньої скорботи.”
Генріх Гейне
Друга за довжиною та повноводдям річка України, як головна артерія Поділля, чий шлях прямує через чисельні міста і села, даючи їм ось вже не перше тисячоліття ресурс для життя та розвитку, щоб майбутнє стало дійсністю.
Мабуть самий найукріпленіший вододіл українського минулого, величні свідки якого і досі могутніми кам’яними велетнями-старцями посідають його сиві схили, охороняючи споконвічні українські землі вже не від ворогів минулого, а пам’ять від забуття нащадків.
Сивина – в бороду, біс – в ребро, це не обов’язково про сучасність… Адже у всі часи коханню всі віки були підвладні, бо хтось у свої двадцять — старий, а в когось і в вісімдесят душа молода. Хоча людський осуд та церква за століття гарно зробили свою справу, перетворивши щирість почуттів різновікового кохання на достойне осуду збочення.
Так, він був майже на пів-століття старший за неї, та й за церковними канонами їхній шлюб був неможливий через те, що вона була похресницею, хоч і був вже два роки вільним вдівцем. Іван Мазепа навіть в свої шістдесят п’ять мав стільки чоловічої харизми, що причарував шістнадцятирічну красуню Мотрону, молодшу доньку свого кума Василя Кочубея. І хоча останнім часом між гетьманом та його генеральним суддею зберігалися професійні зв’язки, колишньої особливої теплоти — вже не було, в тому числі не без посередньої участі гонорової та сварливої Кочубеївої дружини, Любові Федіровни (в дівоцтві Жученко).
