“Архітектура — теж літопис світу: вона говорить тоді, коли вже мовчать і пісні, і перекази.”
Н.В. Гоголь
“Минуле – батьківщина душі людини. Іноді нами опановує туга по почуттях, які ми колись відчували. Навіть туга за колишньої скорботи.”
Генріх Гейне
Чорноморська вілла на березі Південного Бугу, яка стала символом відродження української незалежності початку ХХ століття, щоб пронести її вогник крізь сімдесятирічний морок забуття радянської окупації.
Перлина вишуканого архітектурного намиста, створеного дотиком геніальності одного майстра, в одному з найзатишніших міських куточків в рік останнього затишшя перед історичним буревієм дев’ятибального шторму, з якого Вінниця разом з Поділлям вийде геть іншою.
Це зараз вона щільно вкрита хащами, якими деревце за деревцем, чагарник за чагарником всемогутній Хронос старанно намагається замаскувати страшні таємниці тисячоліттями коєні тут людьми. А колись чи-то через природні аномалії, чи-то з якихось інших причин ця гора на південній околиці майбутньої української столиці була абсолютно позбавлена рослинності за винятком деяких видів трав, за що і отримала свою назву Лиса.
Найпрадавніші легенди стверджують, що багато-багато століть тому на цьому місці нарешті знайшла спочинок голова з власним хвостом у пащі невгамовного змія Уробороса, що обвив кільцем всю Землю та дав життя всьому сущому на планеті. Чимало вітрів часу мало пронестися над Дніпровськими пагорбами, щоб приспати-заколисати та надійно вкрити голову символу безкінечності буття теплою ковдрою української землі (мабуть тому спочатку на її тонкому шарі могли виростати самі лише трави).