“Архітектура — теж літопис світу: вона говорить тоді, коли вже мовчать і пісні, і перекази.”
Н.В. Гоголь
“Минуле – батьківщина душі людини. Іноді нами опановує туга по почуттях, які ми колись відчували. Навіть туга за колишньої скорботи.”
Генріх Гейне
Друга за довжиною та повноводдям річка України, як головна артерія Поділля, чий шлях прямує через чисельні міста і села, даючи їм ось вже не перше тисячоліття ресурс для життя та розвитку, щоб майбутнє стало дійсністю.
Мабуть самий найукріпленіший вододіл українського минулого, величні свідки якого і досі могутніми кам’яними велетнями-старцями посідають його сиві схили, охороняючи споконвічні українські землі вже не від ворогів минулого, а пам’ять від забуття нащадків.
Як мінімум останнє століття Україну друзі жартома, а вороги з усією своєю ненавистю називають Бандерією. Серед сучасників прийнято вважати, що це похідне від українського національного героя, якому навіть присвячена популярна патріотична пісня «Батько наш — Бандера»… От тільки математика не збігається, бо країна таку назву отримала ще до формування культу Степана Андрійовича, як одного з провідних ідеологів національного руху з самостійну, незалежну та соборну Україну в середині ХХ століття.
Походження слово «Бандерія» та похідне від нього «бандерівці» (як ідентифікація всіх послідовників українського національного руху), які з піною на писках ледь не щодня поминають сановники та пропагандисти шовіністської, мучимої фантомними імперськими болями країни-агресора, як не дивно, має глибоке історичне й етимологічне коріння, що сягає європейського Середньовіччя і Угорщини зокрема. І лише згодом воно було вживлене до української мови, що підтверджує його статус «запозиченого» та «іноземного походження» «Словнику чужомовних слів, виразів і приповідок, що вживаються в українській мові» 1933 року.
