“Архітектура — теж літопис світу: вона говорить тоді, коли вже мовчать і пісні, і перекази.”
Н.В. Гоголь
“Минуле – батьківщина душі людини. Іноді нами опановує туга по почуттях, які ми колись відчували. Навіть туга за колишньої скорботи.”
Генріх Гейне
Друга за довжиною та повноводдям річка України, як головна артерія Поділля, чий шлях прямує через чисельні міста і села, даючи їм ось вже не перше тисячоліття ресурс для життя та розвитку, щоб майбутнє стало дійсністю.
Мабуть самий найукріпленіший вододіл українського минулого, величні свідки якого і досі могутніми кам’яними велетнями-старцями посідають його сиві схили, охороняючи споконвічні українські землі вже не від ворогів минулого, а пам’ять від забуття нащадків.
Найжаданіший, найочікуваніший, найплідніший день року, який годує хлібом всю родину всі наступні дванадцять місців. І разом з тим – один з найважчих фізично з усього польового сезону, але ж того варті запашні паляниці, булочки, вареники, млинці, мандрики… один духм’яний запах яких — неодмінний атрибут будь-якої української домівки в будні і звичайно ж свята. Хлібів день, що рік зачинає.
І хоча зажинки вже місяць, як відсвятковані, а перше жито зняли з ниви ще на Прокопа, саме 24 липня (день урочистого початку жнив пшениці) здавна в Україні вважалося Хлібовим святом. Пришле значно пізніше на ці землі християнство перехрестило його на честь своїх святих Бориса та Гліба, але попри всі намагання церковників викорінити слов’янські традиції, пластична народна мудрість просто об’єднала ці два свята, зберігши прадавні ритуали та вірування, але додавши до назви ім’я першого з тандему призначених святих — так з’явився Борис-Хлібник.