“Архітектура — теж літопис світу: вона говорить тоді, коли вже мовчать і пісні, і перекази.”
Н.В. Гоголь
“Минуле – батьківщина душі людини. Іноді нами опановує туга по почуттях, які ми колись відчували. Навіть туга за колишньої скорботи.”
Генріх Гейне
Друга за довжиною та повноводдям річка України, як головна артерія Поділля, чий шлях прямує через чисельні міста і села, даючи їм ось вже не перше тисячоліття ресурс для життя та розвитку, щоб майбутнє стало дійсністю.
Мабуть самий найукріпленіший вододіл українського минулого, величні свідки якого і досі могутніми кам’яними велетнями-старцями посідають його сиві схили, охороняючи споконвічні українські землі вже не від ворогів минулого, а пам’ять від забуття нащадків.
Десь у височині, де небесний купол тремтить від зойку бурі, а сонце ховається в лаштунки грози, панує древній дух – Стрибог. Його ім’я наче відлуння часу: «Бог-Отець», «Старший», «Винищувач». Це не просто міф чи забута легенда — це живий відгомін того, як наші предки уособлювали невпинну силу природи й войовничу душу стихії.
Стрибог, за віруваннями, був не лише небесним паном бур і вітрів, а й батьком численного роду повітряних духів — шістьох синів, шістьох доньок та безлічі онуків, кожен із яких ніс у світ окрему силу. Бігун, Вихор, Долішній, Труба, Грозовий, Легіт, Літник, Моряк… Їх імена звучать, як закляття з природного словника. У кожному з них — конкретний подих неба, реальний шурхіт крізь поля, нестримне ревіння з гір чи лагідне дихання вечора над рікою. Вони — солдати Стрибога, його рід і сила.
