Величний храм української дипломатії, як перша віха на довгому шляху крізь вогонь, воду і мідні труби заради заповітної мрії поколінь і поколінь пращурів про вільну, незалежну, соборну країну.
Одна з багатьох, за доволі стримано-модерновими шатами якої прихований ось вже друге століття вирує багате буковинське життя у всьому різномаїтті його не пересічності та багатогранності буття.
Читати далі »
Старовинний парк з рубіновою смужкою аркового місточку посередині, що наче тоненький ланцюжок між минулим і майбутнім, єднає дві невід’ємні половинки цілого. Заколисуючий спокій і затишок густих верховіть з ніжним, наче синичий пух, плескітом річкових хвиль, здається навіть бешкетника-часа змусив заснути назавжди. Ну як тут в тихому тріпотінні листя не почути шепіт янголів, що плетуть мереживо своїх казок, що перетворюються в людській уяві на марево легенд?
Подейкують, ще в давні часи, коли перші праслов’яни лише опановували цю місцину, куючи мечі з місцевої болотної руди для захисту від одвічної загрози зі сходу, Синиця на березі однойменної річки стала сценою трагедії – молодиця-синиця (прозвана так односельцями за жвавий характер і дзвінкий голосок) чи сама кинулася в швидкі річкові води, де тоді ще не було штучного ставу і течія була доволі бурхливою, чи-то старий ватажок кочівників наказав своїм поплічникам покарати за непокору, втопивши гордячку. З тих пір земля ця не належала геть нікому з живих, а на плечі того, хто зазіхав на її споконвічну волю, і весь рід його падало страшне прокляття. Так було з Потоцькими, Яловіцькими, Корфами.., навіть величні палаци яких розчинилися у вирії буття, не залишивши по собі і сліду.
Читати далі »