“Архітектура — теж літопис світу: вона говорить тоді, коли вже мовчать і пісні, і перекази.”
Н.В. Гоголь
“Минуле – батьківщина душі людини. Іноді нами опановує туга по почуттях, які ми колись відчували. Навіть туга за колишньої скорботи.”
Генріх Гейне
Друга за довжиною та повноводдям річка України, як головна артерія Поділля, чий шлях прямує через чисельні міста і села, даючи їм ось вже не перше тисячоліття ресурс для життя та розвитку, щоб майбутнє стало дійсністю.
Мабуть самий найукріпленіший вододіл українського минулого, величні свідки якого і досі могутніми кам’яними велетнями-старцями посідають його сиві схили, охороняючи споконвічні українські землі вже не від ворогів минулого, а пам’ять від забуття нащадків.
Мона Ліза в віночку з волошок, ромашок і маків та вишиванці білим по білому, замислено-загадковий погляд якої торкається найпотаємніших струн душі, наче сама українська Доля дивиться на тебе крізь тисячоліття. Вона надихала покоління і покоління тих, хто не своїм бажанням був змушений назавжди покинути рідну домівку в пошуках порятунку за кордоном. Загублений і лише дивом не втрачений назавжди портрет Єлизавети Скоропадської.
Він був написаний в 1922-ому близькою подругою сімейства останнього українського Гетьмана, художницею Ольгою Мордвиновою, вже в берлінській еміграції. Чи залишився він в домі Скоропадських, чи був презентований комусь з друзів чи близьких — таємниця покрита мороком, хоча з великою долею вірогідності — перше (з огляду на подальші події). Тим часом сама модель, гідна донька свого татка, активно підтримувала та продовжувала справу всього його життя спочатку в якості секретаря Гетьмана, під час влаштованого москвою штучного Голодомору 1932 — 1933 років – членкині Комітету допомоги голодуючим, а після смерті своєї старшої сестри — очільниці Гетьманського руху за батьківським заповітом згідно «Актів про дідичність Гетьманської Влади та порядок правопереємства в нашому Роді на принципі Старшинства».