“Архітектура — теж літопис світу: вона говорить тоді, коли вже мовчать і пісні, і перекази.”
Н.В. Гоголь
“Минуле – батьківщина душі людини. Іноді нами опановує туга по почуттях, які ми колись відчували. Навіть туга за колишньої скорботи.”
Генріх Гейне
Величний храм української дипломатії, як перша віха на довгому шляху крізь вогонь, воду і мідні труби заради заповітної мрії поколінь і поколінь пращурів про вільну, незалежну, соборну країну.
Одна з багатьох, за доволі стримано-модерновими шатами якої прихований ось вже друге століття вирує багате буковинське життя у всьому різномаїтті його не пересічності та багатогранності буття.
Старовинний парк з рубіновою смужкою аркового місточку посередині, що наче тоненький ланцюжок між минулим і майбутнім, єднає дві невід’ємні половинки цілого. Заколисуючий спокій і затишок густих верховіть з ніжним, наче синичий пух, плескітом річкових хвиль, здається навіть бешкетника-часа змусив заснути назавжди. Ну як тут в тихому тріпотінні листя не почути шепіт янголів, що плетуть мереживо своїх казок, що перетворюються в людській уяві на марево легенд?
Подейкують, ще в давні часи, коли перші праслов’яни лише опановували цю місцину, куючи мечі з місцевої болотної руди для захисту від одвічної загрози зі сходу, Синиця на березі однойменної річки стала сценою трагедії – молодиця-синиця (прозвана так односельцями за жвавий характер і дзвінкий голосок) чи сама кинулася в швидкі річкові води, де тоді ще не було штучного ставу і течія була доволі бурхливою, чи-то старий ватажок кочівників наказав своїм поплічникам покарати за непокору, втопивши гордячку. З тих пір земля ця не належала геть нікому з живих, а на плечі того, хто зазіхав на її споконвічну волю, і весь рід його падало страшне прокляття. Так було з Потоцькими, Яловіцькими, Корфами.., навіть величні палаци яких розчинилися у вирії буття, не залишивши по собі і сліду.