“Архітектура — теж літопис світу: вона говорить тоді, коли вже мовчать і пісні, і перекази.”
Н.В. Гоголь
“Минуле – батьківщина душі людини. Іноді нами опановує туга по почуттях, які ми колись відчували. Навіть туга за колишньої скорботи.”
Генріх Гейне
Друга за довжиною та повноводдям річка України, як головна артерія Поділля, чий шлях прямує через чисельні міста і села, даючи їм ось вже не перше тисячоліття ресурс для життя та розвитку, щоб майбутнє стало дійсністю.
Мабуть самий найукріпленіший вододіл українського минулого, величні свідки якого і досі могутніми кам’яними велетнями-старцями посідають його сиві схили, охороняючи споконвічні українські землі вже не від ворогів минулого, а пам’ять від забуття нащадків.
Літо 1887 року у Львові видалося спекотним — не тільки через сонце, що припікало старі кам’яниці Галичини, а й через новину, що розбурхала інтелігентне середовище. У друкарні Наукового товариства імені Тараса Шевченка побачив світ альманах, подібного до якого українська культура ще не знала. Його назвали просто — «Перший вінок», але для багатьох він став першим подихом свободи, першим голосом, що прорвав мовчання, — першим українським феміністським маніфестом, сказаним устами самих жінок.
Над виданням трудилися ті, кого згодом назвуть «матерями жіночого руху в Україні» — Олена Пчілка, Наталія Кобринська і, серед інших, молода Софія Окуневська, тоді ще початкова лікарка з неабияким літературним чуттям. А за лаштунками, чуйним редактором, автором дизайну обкладинки і моральним камертоном цього видання був сам Іван Франко той, хто, за словами Наталії Кобринської, «чує жіночу душу крізь сором, біль і мовчання».
Жіноцтво, що усвідомлює себе
