Історія
Костел св. Лаврентія в Тайкурах
Коли з’явилося на світ Божий і скільки існувало до свого офіційного виходу на сторінки документальної історії поселення між відрогами Авратинського плоскогір’я – про те знають напевно лише кам’яні скелі та води швидконогого струмка, що пробігає у їх підніжжя. Але вже 3 квітня 1614 року грамотою польського короля Сигізмунда III Вази (1566 – 1632) за клопотанням господаря Юрія Вишневецького (- 1617) воно біло наділене статусом міста з Магдебурзьким правом, що передбачав будівництво укріпленого замку та проведення двох ярмарків і одного базару щорічно.
Два покоління Вишневецьких, не дивлячись на католицьке засилля західноукраїнських земель під патронатом Речі Посполитої першої половини XVII століття, успішно протистояли релігійної експансії Риму в Тайкурах, де з давніх-давен (імовірно дотатраських часів) в самому захищеному місці існував православний скельний чоловічий монастир.
Нава костелу святого Лаврентія
Місту в Таємних Горах завжди щастило з господарями – навіть після зникнення в нещадному потоці часу останніх представників могутнього роду-творця і роду-захисника у другій половині XVII століття, він переходить у власність Лаврентія Станіслава Пепловского (1652 – 1720), який, будучи толерантно налаштованим до обох основних християнських течій, подарував своїй новій дідівщині спочатку католицький костел (1710-й), а потім і кам’яне вбрання для православного храму на сусідній вершині (перебудовано після його смерті на визначений ним фундуш в 1731-ому).
Процвітання Тайкури тривало рівно доти, доки місто було улюбленим дітищем власників, а з переходом в розряд периферійних інтересів на межі XVIII – XIX століть у зв’язку з віддаленістю від основних торгових шляхів, ізольованістю розташування та відсутністю перспективних напрямків розвитку, посилених анексією волинських земель Російською імперією в 1795- ом, знову було зведено до положення села.
Хоча важкодоступність загубленого між пагорбів селища одного разу все-таки зіграла на руку католицькому костелу святого Лаврентія, коли на новозахоплених українських землях у другій половині XIX століття московське православ’я оголосило католицизму війну під слушним приводом боротьби за єдність держави, в якій латиняни автоматично прирівнювалися до колабораціоністів, – його так і не закрили в період гонінь.
Оборонна стіна тайкурського костелуь
На початку ХХ століття католицький храм в Тайкурах не тільки щасливо пережив Першу світову війну, а й отримав новий поштовх свого розвитку, пов’язаного з модернізацією завдяки зміні підданства на польське за її підсумками.
Радянська окупація, бойові дії, німецькі гоніння і знову війна на порозі, за якими прийдуть чотири десятиліття божевілля радянського атеїзму, поставили остаточний хрест на кар’єрі християнської святині в маленькому селі як сакральної споруди (залишалася чинною до 1939-го) і існування будови в принципі, адже перлину архітектури залишили просто на розтерзання нещадному Хроносу, який рік за роком наносив свої жорстокі удари по тому, що колись було улюбленим дітищем сильних миру цьго.
Архітектура
Розташований в самому серці села Тайкури між трьох відрогів Авратинського плоскогір’я цегляний, потинькованний, однонавовий костел святого Лаврентія орієнтований за стандартною осю схід-захід з потужним, прикрашеним зовнішніми декоративними арковими нішами муром, що утворює практично правильний прямокутник по периметру. Неповторність його зовнішності надає ненав’язливе нашарування обсягів (гранована апсида, дві симетричні капели і дві нижчих прибудови-ризниці до апсидної частини), що гармонійно доповнюють один одного і плавно перетікають в масивний контур нави.
Дзвіниця костьольного комплексу св. Лаврентія
Основний стилістичний напрямок католицької святині можна визначити, не дивлячись на явний оборонний характер будови (товсті стіни, маленькі арки розташованих високо над землею віконних прорізів з лучковими перемичками) та аскетичність зовнішнього оформлення, як ранне бароко: пілястри доричного ордеру, профільований карниз виконаний методом фігурної кладки та неширокий аттик.
Вся розкіш перших кроків бароко зосереджена у внутрішньому інтер’єрі: оригінальна система хрестових склепінь над пружних арках, здвоєні і одинарні пілястри з профільованими імпостами, що несуть простий антаблемент та складнопрофільний карниз великого виносу, високі арки капел, аркада центрального входу, членуючі глуху площину стін ніші.
У північно-західному куті оборонного храмового периметру розташована чотирипілонна, трьохаркова, виконана з того ж червоної цегли дзвіниця на масивному п’єдесталі з бутового каменю. Головною її відмінністю слугують вужчі контури бічних отворів щодо центрального, бічні барокові спливи та профільований карниз.
Пам’ятки
Південний фасад костелу Лаврентія
Під тайкурським костелом святого Лаврентія розташовані крипти, де знайшли свій останній земний притулок видатні жителі колись галасливого міста. Вхід до підземелля здійснювався з внутрішньої частини храму і зараз засипаний землею.
З колишньої втраченої пишноти можна відзначити чоловічу фігуру в повний зріст над центральним входом з інформаційним написом на латині про фундатора та його сім’ю, розкішний дерев’яний різьблений багатоярусний вівтар з безліччю колон і фігурок святих, статую Ісуса Христа, що раніше містилася в верхньому вікні апсиди, витончений різьблений амвон з дерев’яною статуєю та орган з чудовим голосом.
Додаткова інформація
Адреса: Україна, Рівненська обл., с. Тайкури.
Посилання
- Легенди. Прокляття і спокута Тайкур
Як дістатися
Автотранспортом по трасі Е40 (Мостика – Львів – Рівне – Житомир – Київ – Полтава – Харків – Луганськ – Ізварине) до Дорогобужа або Р05 (Городище – Рівне – Острог – Шепетівка – Старокостянтинів) до Здолбунова, а потім в напрямку Тайкур. Руїни католицького храму знаходяться уздовж траси в самому центрі села.
Приміським транспортом з Рівного, прямуючим через Тайкури. Костел святого Лаврентія розташований в центрі села там, де сходяться три пагорби.