Історія
Час його заснування сягає своїм корінням першого тисячоліття від Різдва Христового, хоча конкретика в цьому питанні починається лише з безіменного угорського хронографа XIII століття (нотаря короля Бели IV (1206 – 1270)), рукописи якого оповідають про походи угрів під проводом воєводи герцога Альма зі Скіфії до Києва (884 рік) і далі на Лодомир (нинішній Володимир-Волинський).
Причому вже тоді місто під захистом земляних валів було багатим і багатолюдним, що випливає з фігуруючого у всіх європейських джерелах Надбужжя під ім’ям Лодомирії, мабуть, за назвою адміністративного центру. У той час землі належали київському князю Олегу після підкорення роком раніше слов’янських племен древлян, угличів, дулібів, волинян і тиверців (літопис Нестора).
Перша ж згадка міста під власним ім’ям з’являється в 988 році, коли князь київський Володимир Святославич (960 – 1015) хрестив Україну-Русь, для кращого поширення будуючи церкви і училища в великих містах рідної землі, а для захисту від сусідів, що тепер стали іновірцями – зміцнюючи їх обороноздатність. Причому Лодомир займав в державній ієрархії не останнє місце, на що наштовхує факт перейменування міста Хрестителем на свою честь.
Причому після закінчення значного укріплення головної твердині «Древлянської землі» князь передає місто у володіння своєму п’ятому синові Всеволоду (983 – 1013), який фактично був намісником батька з правом вершити правосуддя відповідно до загальнодержавних законів на своїх землях. Та тільки правління його у зв’язку з бездітною смертю в ранньому віці мало позначилося на літописних сторінках.
Братські чвари після смерті Володимир Великого на тринадцять років віддали Володимир в руки польського князя Болелава I Хороброго (966 – 1030) після його перемоги при місті Волинь в 1017 році, і лише з його смертю стараннями Ярослава Володимировича (983 – 1054) повернувся під Київське крило, офіційно ставши головним удільним містом Волині з прямим підпорядкуванням столиці.
Протягом двох століть Володимир, як адміністративний центр краю, був жаданим призом для удільних князів Київської Русі і їм причетних. Його укріплення, які в той час складалася з трьох ліній земляних валів з високими дерев’яними стінами і дозорними вежами (Іпатіївський літопис зберіг назви Київська та Грідшіна) на їх вершинах, не раз штурмували і були взяті. Так що княжі палати з замкової церквою Іоакима і Анни дуже часто міняли своїх господарів.
Фортифікаційні споруди міста під захистом з трьох боків (окрім заходу) річки Луги з притоками і грузькими заливними берегами були настільки сильні, що коли Василько Романович (1203 – 1269) за наказом татарського темника Бурундая (1236 – 1263) був змушений зруйнувати їх 1261 року, то просто наказав підпалити стіни з вежами, за відсутністю можливості розібрати на матеріал у зв’язку з масштабністю робіт.
Своїм відновленням, вже в камені, фортифікаційна захисна лінія Володимира зобов’язана польському королеві Казимиру III (1310 – 1370), який після захоплення адміністративного центру Волині в 1366 році встиг за два роки витратити три тисячі срібних гривень на виконання цих робіт трьома сотнями мулярів.
Смерть польського короля дала можливість литовському князю луцькому Любарту Гедимоновичу (1300 – 1383) за підтримки свого брата Кейскута (1297 – 1382) відвоювати місто на Лузі у католицьких ляхів із руйнуванням до фундаменту не закінчених ще Казимирових стін в 1370-х.
Хоча з оглядкою на майбутнє масштабне будівництво литовські князі оборонного пояса волинського Володимира залишається питання доцільності цього кроку, адже роботи довелося починати наново і тільки в дереві через витрат на проект. Так що рублені стіни на древніх валах з п’ятьма вежами і сімдесятьма двома городнями фактично були новим творіннями в XV століття.
В час царювання Казимира IV Ягеллончика (1427 – 1492) дерев’яні укріплення серйозно постраждали від руйнівної пожежі і король під час своїх відвідин з дружиною міста віддав розпорядження про початок відновлювальних робіт силами Литовсько-Слонімського, Більського, Волковицького і Берестечківського та інших староств, а також бортями Ожиськими і Переломскімі. Причому відати масштабної реконструкцією було доручено вже новому господареві, Олександрові Сангушко (- 1491).
Дерев’яний живопліт Сангушко так само простояв недовго – у 1491-ому на Волинь знову вторглися десятитисячні татарські орди з Завоілля, зруйнувавши місто і його церкви, поки підійшла підмога в особі луцького старости Симеона Юрійовича Голшанського з об’єднаним українсько-польським військом. Не закінчені дерев’яні фортифікаційні споруди в числі інших (тоді впали Кременець, Луцьк, Брест, Хмільник і Брацлав) остаточно були спалені п’ятнадцятитисячною кіннотою кримського хана Менглі Гірея (1445 – 1515) дев’ятьма роками пізніше.
Згідно ревізії 1552 року побудований з дуба під керівництвом городничого Солтана замок на високих земляних валах мав п’ять веж (чотирикутна над брамою, інші – круглі), причому дві з них на той момент вимагали лагодження, дві під опікою місцевих жителів і православного єпископа були в хорошому стані, а одна стояла недобудованою у зв’язку зі смертю її фундатора Богдана Курцевича (- 1546), які з’єднував палісад з дерев’яними галереями. Крім того з сімдесяти одної городні десять стояли непокритими, хоча підйомний замковий міст на ланцюгах, який перебував під опікою зем’ян всього повіту, був у відмінному стані. Під захистом фортифікаційних споруд Владими-Волинського (залишився лише внутрішній периметр, дві зовнішні лінії були розкопані під сади і приватні домогосподарства) на той момент перебували сосновий королівський палац під гонтовою покрівлею, кілька храмів з головним на честь святих Іоакима і Анни, 434 будинки.
Проведена двома століттями пізніше люстрації міста і замку 1765-ого документально фіксує практично незмінений стан – оборонні вали серед драговин, через які перекинуто старий міст від нової в’їзної брами, на першому ярусі якої розташовувалася в’язниця для простого люду, а на другому з балконом – для шляхтичів. Причому вали між річками Змоч і Луга, на той час внесені в міську межу по лінії саду батька-настоятеля Успенського собору, частково опали і обсипалися, а рів і зовсім зник.
А вже через чверть століття від усього колишнього грізного оборонного комплексу залишилися лише вали – замок розібраний, ратуша відсутня (присутні місця тулилися в монастирях і будинках), як і інші організовані торгові ряди; навіть колись надприбутковий цегельний завод канув в Лету. З тих пір оборонні укріплення Володимира не відновлювалися і лише вали досі зберігають пам’ять про колишню велич міста.
Архітектура
На поточний момент з замкової фортифікаційної лінії залишилися лише земляні вали (третій внутрішній оборонний периметр), що представляють собою неправильний чотирикутник (240м х 130м) висотою до 10м, що окреслюють площу в 3,12га між річкою Лугою і її припливом Змочю. Від городища ж залишився лише врослий в землю цегляний фундамент на дуже твердій білій глині.
Додаткова інформація
Місце розташування: Україна, Волинська обл., м. Володимир-Волинський, вул. Прикордонна, 2.
Як дістатися
Автотранспортом по трасах Н22 (Устюг – Луцьк – Рівне) або Р15 (Ковель -Турійськ, Володимир-Волинський – Нововолинськ – Червоноград – Великі Мости – Жовква) або Т0302 (Піща – Шацьк – Любомль – Володимир-Волинський – Павлова – Горохів – Берестечко – Козин – Кременець). По місту: вулицями Луцька (Данила Галицького / Устилузької) – Соборна – Підзамче, остання з яких виходить до валів.
Міжміським транспортом з Луцька або Ковеля до авто / залізничного вокзалів Володимир-Волинського, а потім в центр міста до колишнього Домініканського монастиря, від якого по вул. Соборній / Підзамче два квартали на південь до валів.