Знаменита Хотинська битва, коли на кону стояли долі всієї Східної Європи проти домагань Великої Османської імперії на панування. Її результат до кінця був непередбачуваним, ціною служила життя і свобода, а билися лише Річ Посполита та козаки проти більш ніж в двічі переважаючих сил противника.
Загальновідомих фактом є те, що фактично перемогу під стінами неприступної української фортеці здобуло саме вільне військо з берегів Дніпра причому з втратами в три рази менше, ніж у супротивника, що визнав і один з ватажків польсько-литовського війська, королевич Владислав, віддавши свою карету для транспортування важкопораненого в бою гетьмана Петра Сагайдачного до Києва.
Важкий стан не давав можливості жвавим королівським коням покривати великі відстані, а тому перша зупинка була здійснена вже в Кам’янці, який того разу турки так і не наважилися атакувати у зв’язку із неприступністю його замку. Позаду залишилися ще не розвіялися дим порохових гармат і п’ятнадцять тисяч полеглих однополчан, а попереду чекала лише невідомість.
Заглянувши в обличчя смерті, справжня людина переосмислює життя і, кажуть, стає трошки філософом та провидцем, перед яким всесвітня мудрість відкриває свої ворота і все набуває чітких рис. Місто над Смотричем стало тією точкою психологічного повороту у долі ватажка Запорізької Січі – холодна логіка і трохи передбачення підказали, що цей блискучий бій з турками для українців був не останнім, і попереду багатостраждальну землю чекають ще тяжчі випробування.
У місті досі ходить легенда, що Сагайдачний побачив Кам’янець у вогні бойового згарища. Наче живі постали перед ним тіні з майбутнього, де незліченні полчища зі сходу знову прийшли щоб захопити й поневолити рідну землю. Але небеса в ту мить відкрили йому ще одну просту істину – будь-які стіни можуть впасти, але головне – не зломлений людський дух.
Вже тоді або напередодні останньої години гетьману, що так і не оговтався після хотинського поранення, прийшла думка зміцнити віру жителів Кам’янця за допомогою будівництва біля тонкого перешийка між замком і містом (на Карвасарах) християнської захисниці віри – про те історія мовчить.
Та тільки зведена за давньою традицією церковного зодчества Київської Русі без єдиного цвяха вона, як птах Фенікс, раз по раз відроджувалася з попелу століть, оберігаючи і надихаючи, підтримуючи і наставляючи українців у найскрутніші часи. І хоча наукові уми вважають народження Хрестовоздвиженського храму пророчим даром Петра Сагайдачного лише вигадкою, народ продовжує вірити в свою інтерпретацію історії та наділяти його особливим сакральним змістом.