Історія

Десь серед німецьких колоністів, що масово переселялися на родючі, століттями «гуляючі» Приазовські степи в середині XIX століття був пращур того, хто фактично з нуля зміг досягти вершин комерції імперії з відкриттям представництва у вічній столиці бізнесу Лондоні і залишити по собі вічну пам’ять на літописних сторінках європейської України.

Сам Петро Регір (1851 – 1919) (до речі ім’я – фамільне і давалося спадкоємцу чоловічої статі) народився вже в Маріуполі, щоб наприкінці четвертого десятка заробити капітал, активно займаючись «золотом» Донбасу, так що цих коштів з лишком вистачило на придбання в 1889-ому парового буксира «Успіх» англійського виробництва для збору в числі багатьох інших зерна на причалах і пристанях уздовж всього азовського узбережжя з метою перепродажу на морські великовантажні судна, що стояли на маріупольському рейді.

Потім були вантажні пароплави «Прогрес», «Інженер Авдаков», «Петро Регір», «Марія Регір» і гребний «Ольга» з визнанням успіхів на ниві комерції в якості отримання звання купця першої гільдії. У рідному ж місті діяльність Петра Петровича не обмежувалася лише бізнес-інтересами – він був членом Портової присутності і директором Повітового відділення Губернського тюремного комітету.

Добробут сім’ї за десятиліття існування її голови в якості власника судноплавної компанії, сфера діяльності якої розширилася на вугілля і ліс, збільшилася на стільки, що вже до вкінці XIX століття стало можливим зведення в серці ділового центру Маріуполя (Біржа і Ринкова площа) розкішного особняка. Будівництво прозваного в народі «Будинком з грифонами» було закінчено в 1900-ому.

Комплекс будівель виступав фамільною резиденцією Регірів (хоча молодше покоління зазвичай проживало за межами української землі) аж на протязі двох століть, разом із сім’єю переживаючи злети (на 1912 рік компанія Петра Петровича посідала п’яте місце в імперії по перевезеному тоннажу) і падіння (військова повинність судновласників в розв’язаної Московією Першій світовій війні позбавила компанію чотирьох суден, а німецький підводний човен в 1917-му потопив її пароплав «Експорт»).

Чергова реінкарнація Московської імперії під народо-популістськими гаслами і червоними стягами на чолі з скаженим люмпеном захопила владу в Східній Україні після більшовицького перевороту 1917-ого. Вся приватна власність була реквізована у тих, хто хотів і вмів працювати, у більш щасливих і розумних на користь нових громадян «країни рад». Особняк на Італійській, звичайно ж, опинився в числі вилученого «на благо народу». Самому господареві, в кращих традиціях рад, лишили лише комірчину в його апартаментах, де він проживав до своєї кончини, хто говорить від випадкової кулі, хто – від голоду в 1919-ому.

Колишній будинок Регіра розділили на кімнати і заселили вихідцями з народу. Як житловий він існував протягом більш ніж півстоліття (спочатку як багатоквартирний будинок, потім – гуртожиток місцевої швейної фабрики).

Щасливо переживши вогненний каток Другої світової, невизнаний палац в 1968-ому був реконструйований під потреби тресту «Азовстальконструкція» в складі трьох будівельно-монтажних будівельних управлінь (112, 118, 132) і одного управління механізації зі зміною внутрішнього планування. Причому де спочатку за проектом передбачалися дерев’яні елементи конструкції і не тільки, були встановлені залізо-бетонні, що завдало будівлі непоправної шкоди.

У період стагнації після розвалу союзу і перших важків років української незалежності залишки радянської організації, що існувала в цих стінах, перереєструвалися на приватне підприємство БУ-118 «Добасмеханомонтаж», яке продало будівлю по маріупольській Італійській 12.

Перепродаж іногородньій організації, кредитна заборгованість і відсутність юридичного статусу пам’ятника архітектури, який міг би хоч частково захистити унікальний елемент міської архітектури, перетворили будинок Регіра на практично безхазяйний. Це ж унеможливило створення на його базі з повною реставрацією маріупольського Італійського будинку, спонсором якого хотіла виступити в 2007-му італійська національна асоціація «Альпіна».

Так що на початок 2020-х палац фактично був поставлений на межу виживання без надії на якесь відродження, хоча круті віражі примх Хроносу іноді творять дива, повертаючи до повноцінного життя практично зникле творіння рук людських попередніх поколінь.

Архітектура

Складнопрофільний (наближений до г-подібного) двоповерховий цегляний з подальшим тинькуванням периметр палацу на старій маріупольської Біржі вздовж червоної лінії забудови вулиці унікальний двома кутовими, відкресленими спареними напівколонами класичного іонічного ордеру на верхньому ярусі ризалітами центрального фасаду, східний з яких відрізняє колонний портик центрального входу. Крім того два асиметричних крила (західне більш видається на південь) внутрішнього двору з перемичкою у вигляді критої одноповерхової тераси (декор – напівколони доричного ордеру і балюстрада підвіконного простору) і балкон над нею.

Основний декор будівлі становлять виділений першого поверху і менш об’ємний руст – другого (французький по першому поверху центрального фасаду), малюнок замкового каменю віконних прорізів нижнього ярусу і трикутні сандрики на консолях – верхнього, а також профільовані між’ярусний і лобовій карнизи.

Родзинкою ж регірівського комплексу служать широкий багато прикрашений фриз із повторюваними барельєфами грифонів-охоронців будинку в рослинному антуражі з круглими розетками та слуховими вікнами (останні присутні і на дворовому фасаді), а так само жіночі маскарони в листі аканту верхнього ярусу в якості замкового каменю. З боку двору витончена ніша з рокайлевим завершенням розбавляє суворий вигляд русту східного крила.

Додаткова інформація

Адреса: Україна, Донецька обл., м. Маріуполь, вул. Італійська, 12.

Як дістатися

Автотранспортом по трасі М14 (Одеса – Мелітополь – Маріуполь – Новоазовськ) або Н20 (Слов’янськ – Донецьк – Маріуполь), які проходять крізь центр міста через вул. Торгову. Далі від Торгової по Італійській до будинку Регіра.

Громадським транспортом до Маріуполя, потім – в центр міста (зупинка «ДТСААФ»). Далі – пішки два квартали по Торговій та два на схід по Італійської (через площу Визволення) до фамільної резиденції судновласника.