Мальовниче блакитне мереживо, що химерним павутинням затягло розлогий яр між крутими донецькими пагорбами, як нагадування простим смертним про безкраїсть фантазії матінки-природи з її мріями про незбагненне.
Річка з нетривіальний назвою у аристократично-вишуканому вбранні, крізь яку пройшла вся історія східноукраїнських земель, щоб кожного разу змінити їх до невпізнання для наступних поколінь.
Вітер, що здіймає хвилі давно зниклого моря. Шум реліктових дерев, які давно звернулися на камінь. Крики рептилій і звірів, які мільйони років тому перетворилися на попіл.
А зараз – тиша і спокій заповідного куточка біля однієї з найжвавіших трас Донецького краю, де речові нагадування про минуле народжують спогади того, чого в силу фізичного віку пам’ятати не можна. Але голос предків крізь століття, крізь забуття тихо шепоче про те що було, і може бути буде знов…