Коли день дорівнює ночі, і тепло вже не тільки відчувається в повітрі, воно перечікує останні нічні морозні подихи вмираючої зими по затишних закутках, щоб з першим променем сонця знов вступити в свої права, женучи холоди геть. Тріумф життя та кохання. Нічого з таким нетерпінням українці так не чекали, як настання 22 березня під прапором бога сонця Ярила (християнський варіант — Василя Сонячника чи Парника), «день і ніч міряються» (весняне рівнодення).
В цей день Морозу киселем дорогу на вихід мостили: «Мороз, Мороз, іди їсти кисіль! Не бий жито, бий кукіль!» Тому варили кисіль в неймовірній кількості всіх видів, консистенції та смаків. До нього пекли млинці-символи сонця (зрідка короваї, до борошна минулого врожаю залишалося на той час не так вже і багато). А також заготовлювали багацько ритуальних печивок в формі рівнобічних хрестиків знаних на українських теренах з періоду Тріпілля, за три тисячі років до появи християнства. По одному захисному «хрестику» в слов’янський Великдень з’їдав кожен член родини, частину кришили до зерна і брали із собою в поле для підживлення сил у перший день сіву ярих, залишок по одному згодовували худобі на першому весняному вигоні.
Причому, за припущеннями науковців, на цей день в сиву українську давнину (десь шість тисяч років тому) припадало найяскравіше свічення однієї з чотирьох яскравих зірок-небесних дороговказів (три інші випадали на осіннє рівнодення, зимове та літне сонцестояння), за якими був організований чотирифазний поділу року. Свідченнями чого і зараз є скельні зображення перехрещеного символу сонця Кам’яної могили. Недарма ж в прадавні часи українські пращури починали відлік свого року з цієї дати, і лише пізніше пересунули його на Явдохи.
За українськими віруваннями від сну в рівнодення прокидаються вужики, які є першими помічниками хліборобам в розпушуванні землі та закликанні весняних дощів. Недарма ж вже саме з 22 березня починається астрологічне володорювання Арея (зараз Овна, а народною Варан, Баран, Скоп), скіфського бога війни та покровителя рільництва, що зачинає повноцінний весняно-польовий сезон.
В дохристиянські часи на Ярила святкували Великдень (адже саме з цієї дати день стає більшим за ніч), а з приходом християнства нова релігія поцупила старослов’янську назву, наповнивши її власним змістом, але ті прадавні слов’янські традиції збереглися в Україні і донині. Як наприклад на святковий стіл в цей день ставити тарілку з пророслим вівсом чи іншою яриною в грудці землі (символ степової могили), а поруч неї клали крашаних яєць (прадавніх символів світу) по числу помину своїх померлих; зберігатися цей імпровізований меморіал мав до Русального Великденя.
Магія весняного рівнодення спонукала українців готувати «четвергову сіль», що вважалася найпотужнішим оберегом та чаклунським засобом проти ворогів після обробки священним вогнем в печі та на багатті, а символи земного шлейфу Ярила, полум’яні язики зашифровані сваргах (вирій Сварогу) малювали на житлових та нежитлових спорудах подвір’я задля забезпечення небесного поровительства та захисту. В українському зеленому світі тотемами цього дня були дуб та ліщина, українські символи чоловічої та жіночої сили.
За народними прикметами та повір’ями: чесати волосся на Сонячника під яблунею — до густого волосся, вмитися з срібного блюда — мати гарне личко, гарна погода — до гарних врожаїв.