Зубчик до зубчика, який ніжно занурюється в м’який шовк жіночого волосся, раз у раз виринаючи, щоб бути поглиненим знов… є в цьому якийсь прадавній містичний еротичний зміст. Не дарма пращури передали українцям знання про гребінь, як містичний символ жіночої родючості та звабливості і разом з тим — краси та гідності.
Охайна зачіска, де волосинка до волосинки ретельно підібрані одна до одної, сплетені в тугу коску та затягнуті червоною стрічкою — з давних-давен були еталоном української краси, до якого привчали дівчаток з самого малку. Тому гарний гребінець бажано з мальованими малюнками, різьбленими візерунками (адже зазвичай вони буди дерев’яними, бо металеві (ба більше мідні, срібні, золоті собі могли дозволити придбати лише дуже заможні пани) з дзеркальцем йому до пари був одним із жаданіших подарунків.
Не дарма ж першим традиційним офіційним подарунком на заручини коханій саме красивого гребінця, яким на весілля їй розчісують розплетену дівочу косу в якості зміни статусу на жіночий. На ньому ж традиційно приймала новонародженого повитуха для запоруки гідного продовження роду та потужного потойбічного родового захисного засобу від злих чар до повноліття. Саме цей магічний зв’язок між світів розчіски мав людській душі допомогти з переходом в іншій світ після смерті, тому його клали в труну під подушку.
Метафоричній символ жіночої плодючості та магічного захисту гребня гарно переданий в чисельних українських казках та переказах, коли на місці кинутого на землю гребня вмить здіймається стіна лісу, що надійно боронить від переслідувачів-ворогів. Він ж за українською міфологією слугує неодмінним атрибутом жителів підводного царства, русалоньок та водяника (останнього навіть в народі ще кликають «Кум-Гребінь»), за допомогою вони могли причарувати і старого, і малого, і дівчину, і хлопчину. А ще тим чесанням свого розкішного довгого хвилястого волосся наявка могла затопити будь-яку місцину (от тільки, як коси її висохнуть, і вона — з ними).
Родзинки зимовим різдвяним святам додавали жіночі гребінцеві традиції, за якими його прикрашали, наче панночку в підперезану червоним пояском плахту з хусткою на чолі і встановлювали в Свят-вечір на покутті разом з іншим обрядовим магічними знаряддям, а на святковий ранок під співи та «соромно»-дотепні жарти господиня з подружками «пропивала» його в шинку, щоб позанаступного ранку викупити назад, встановити в одній з їхніх осель на покутті, а потім знов за бажання повторити (кількість разів-шинкарських посиденьок обмежувалась лише бажанням жіночої спільноти).
На Різдво селом катали на санчатах «Чудову Настю» (найкращу пряху громади) з веретеном, гребінцем, днищем та жмутом пряжі. Після чого літні ж жінки за обрядом «уносили гребені до хати» (інші назви «водити гребінь», «прядку утягати», «дядини») – прив’язували чесальний до днища та на мотузці волочили від ганка до ганка, з вимогою частування-викупу стукаючи в кожні двері. Це й ж обряд повторювався на Масляну під назвою «гребінь водити».
Побутова українська магія передбачала кидання в миску на животі в тому числі гребінця від «бабиць» (болі викликані переїданням). Вважалось, що покладений відьмою під «виворотень» (вивернуте з корінням негодою дерево) він може розлучити подружжя назавжди, або навести на некоханого чоловіка «причину».