Священе для кожного українця душею дерево, як символ рідної домівки у всіх її проявах від глобального в межах всієї країни до маленьких, милих серцю дрібничок з батьківської хатини. Його сутність сповнена містицизму та магії, якими за тисячоліття-і-тисячоліття просочилася вся національна культура та сфери буття. Образ горобини в українському фольклорі багатогранний та улюблений.
Стоїть він разом з дубочком та калиною на вищій щаблі ієрархії царства Флори в українській культурі, не дарма ж їх всі або поодинці садовили вздовж паркану із зовнішнього центрального фасаду обійстя з обов’язковою горобиною біля хвіртки в якості магічного оберегу родини. Адже вважалося, що дерево забирає на себе всі злі думки та наміри, пропускаючи у двір лише з чистою душею.
Існує прадавня українська легенда, що горобина — то перетворена через тугу за чоловіком, що пішов на війноньку, доведена до відчаю злою свекрухою українська панночка. По повернені взявся той козак рубати нізвідки виросле дерево біля самої хвіртки, з кожного зарубу крапала на землю красна кровушка, але не зрозумів він що дерево — то його кохана, поки вона не промовила до нього своїм голосом. За магічними віруваннями, щоб дружина кохала чоловіка повік, давали з’їсти потовченого горобиного серця, що росла на околиці лісу.
Віра в захисну горобину магія в українській культурі була на стільки сильною, що її гіллям закривали вхід на подвір’я та в хату після виносу труни з покійним (щоб його душа не повернулася). Навіть найсильніші відьми зі всіма своїми чаклунськими чарами відступали перед її силою. Як її гілочки кинути в багаття, то його марево відкриє людині за її бажанням минуле чи майбутнє, варто лише пильно вдивлятися. Тому у українських дівчат було заведено кидати в такий спосіб ворожити на судженого та долю, а у старшого покоління — бачити минуле незнайомих прибульців здалека (щоб вчасно розпізнати ворога).
Саме тому в повсякденних господарських цілях використання горобиної деревини (для розпалювання пічки, виготовлення приладдя, начиння чи меблів) в України вважалося за великий гріх, а на покару в хаті хтось захворіє і неміч триватиме, поки золу з тієї деревини не розвіяти над «великою» водою (річкою, ставом, морем).
Причому лікувальні властивості цього див-дерева вважалися в Україні на стільки потужними, що його гілочку обов’язково вносили до хати в разі хвороби когось з члени родини, а за зубного болю — ставали перед ним на коліна та просили: «Горобино, горобино, візьми мою хворобу, віднині і до віку не буду їсти», при цьому повертаючись домів треба було уникати будь-яких зустрічей. Найдієвішим рецептом позбавлення від хвороби вважався: вийняти середину з горобини, що росте на мурашнику, промовити: «Чи болить у тебе, горобинонько, коріння деревина? Так само і в раба твого (назвати своє ім’я) щоб зуби не боліли повік» та повернутися до хати ні з ким не перекинувшись і словом.
З народних прикмет, пов’язаних з горобиною в українській культурі досі зберігаються: як зацвітає горобина — то вже справжнє літо; як рясно горобинка цвіте, так природа вівса і льону щедро дає; хто горобину ображає, той зубний біль має; як горобина у вогні, так наміч у хаті.