Як багато прикладів пам’ятає сучасна історія, коли наділені владою на догоду своїх амбіціям чи з примхи своїх господарів впадали в безумство переслідування інакомислячих, забуваючи що колесо історії-дивна штука і часом робить непередбачувані повороти, щоб перетворити вчорашніх катів в безправних жертв їхніх сьогоднішніх послідовників того ж режиму. Але людина-загадкова істота, яка геть не бажає вчиться на прикладах інших і повторює помилки минулого з ослиною впертістю…
Всесильний і могутній нарком внутрішніх справ Української РСР Балицький Всеволод Аполлонович. Одного його ім’я в середині 1930-х валило жах всіх від старого до молодого на безкрайніх українських просторах як одного з найжорстокіших, безпринципних і нещадних заплічних справ майстри каральної політичної машини сталінського режиму. Десятки тисяч загублених лише за неприйняття радянського режиму і любов до своєї батьківщини життів на його рахунку.
Він народився надто рано – на зламі епох, коли віковbq московський царизм упав під ударом збройного люмпена, щоб породити на світ ще більш страшне чудовисько, яке заради знищення української національної самоідентифікації змусить пройти його батьківщину крізь голодомор, репресії, вогонь світової війни, духовні злидні атеїзму під червоним прапором рад, але про це ще ніхто не знав…
Українець за народженням, українець в душі Борис Дмитрович Антоненко-Давидович, як і мільйони його співвітчизників, в перші роки більшовицького правління був сповнений райдужних очікувань свободи, рівності і братерства – вступив в комуністичну партію, вступив в загін особливого призначення, збирав продрозкладку й організовував вибори в Ради.
Аскетичний модерн початку ХХ століття в легкому флері загадкової готики на одній з харківських вулиць нехай і відрахував лише сторіччя свого існування, але вже встиг обзавестися довгим шлейфом легенд і переказів, яким володіє не кожен стародавный замок.
І хто б міг подумати, що таке прагматичне комерційне починання як приватна жіноча гімназія двох сестер Покровських може стати однією з міських визначних пам’яток. А всього лише потрібно було, щоб їхнім братом виявився сам єпархіальний архітектор Володимир Миколайович Покровський, не обмежений своїми замовницями ні у виборі архітектурних форм, ні у використанні елементів оздоблення.
Один місто і три версії його заснування як відбувається завжди, коли наявних документальних фактів набагато менше, ніж легенд і домислів, що не потребують підтвердження. А взагалі-то прийняте наукою датування народження населеного пункту від першої згадки в збережених після багатьох століть воєн, природних і людських катаклізмів документах – досить умовна одиниця, яку з успіхом, але без результату ось уже століття оскаржують археологічні артефакти і висновки семантичних досліджень.
Тому офіційно визнаний датою заснування 1240-ий від Різдва Христового (перша згадка Житомира в літописі) вже зараз поставлений під сумнів як мінімум трьома різними теоріями, які спираються на свої припущення, висновки, факти і додають до його і без того посивілого віку ще як мінімум два століття.
Історія Харкова на рубежі XIX і XX століть ознаменувався не тільки бурхливим витком соціально-економічного підйому, але і таким поняттям як «публічний конкурс», що увійшло до повсякденного побуту при будівництві не тільки громадських будівель, але і приватних особняків.
Причому публічність такого конкурсу на кожному етапі можна було відстежити по сторінках знаменитого журналу «Зодчий» від оголошення конкурсу з деталізованими умовами до визначення результатів. Хоча це не гарантувало втілення в життя проектів-переможців як в цілому, так і їх окремих частин, що було пов’язано з визначенням переможців архітектурною комісією згідно заявлених вимог, а право власності переходило у власність замовника, котрий на свій розсуд вирішував їхню подальшу долю.