Офіційні джерела звітують, що ченці домініканського ордену з’явилися в Летичіві на запрошення старостини Ельжбети Кам’янецької в 1600 році. На знак свого благословіння на заснування нової обителі папа Павло V (1552 – 1621) прислав їм копію ікони Богородиці з ватиканської базиліки, а до моменту початку будівництва кляштору з того часу пройшло аж шість років. Але у місцевому народному фольклорі, активно підтриманому церквою, на ті давні події крізь віки лишився свій погляд.
Так летичівські легенди стверджують, що домініканців під стіни новозбудованої фортеці привела саме Богородиця. Але господар цих маєтностей Ян Потоцький на відріз відмовив ченцям не тільки в поселенні під захистом оборонних стін, а й взагалі заборонив своїм вартовим навіть пускати їх до міста. Не допомогли сльози та вмовляння дружини, тієї самої Ельжбети Кам’янецької. Смиренно братія відступила перед грізним правителем… але не далеко – тимчасово вони розбили свій табір в двох селянських хатах у Залетичівці.
Його невисока кремезна постать давно переступила межі звичайного людського життя, ставши невід’ємною частиною українського народного героїчного епосу, як головний очільник руху опору одвічним українським ворогам з московських забагнючених просторів першої третини XIX століття. За двісті років після смерті він перетворився на українського напів-бога, і підстави для того були чималі: хто ще міг двадцять три роки чинити вдалий опір всесильній царській владі і будучи звичайним кріпаком зібрати під своїм крилом армію в двадцять штиків?
Саме життя Устима Кармелюка стало нічним жахом для царської охранки — вони вісім разів його арештовували, і з кожним наступним – вирок ставав дедалі суворішим, але він отримував своє побиття батогами від двадцяти п’яти до сотні і закайдований знов тікав із найвіддаленішого заслання до своєї України із чергового заслання, при цьому часом рятуючись від неминучої смерті — де тут не повірити, що перед тобою чи-то чаклун, чи-то перевертень.
Людям притаманно дуже строго судити інших, котрі не вписуються в соціальні рамки умовностей суспільства і відрізняються від інертної більшості. На того, хто відрізняється, одразу вішається ярлик ексцентрика з підозрілим присмаком таємниці, а навколо дуже швидко формується майже фізично відчутний ореол з пікантними і жахливими подробицями, які представники “правильно” світу передають один одному напівшепітом трошки тремтячими губами в суміші манірного зверхнього презирства та справжнього захвату сенсації.
Він був не такий, як типовий представник вищого класу Східної Європи кінця XVIII — початку XIX століть з його безліччю неписаних безглуздих правил життєвих дрібниць від зачіски до часу появи на людях та набору пристойних фраз на всі випадки життя. Він мандрував всією Євразією, знав вісім мов, написав багато праць в різних сферах науки та техніки, започаткував українську археологію та етнографію, але саме за це від своїх сучасників був нагороджений призирством. Ян Непомуцен Потоцький – письменник, історик, етнограф, археолог, географ, соціолог, публіцист, редактор, видавець, бібліограф, мандрівник.
Звичайна сім’я полтавського візника Василя Павловича Петлюри — дружина Ольга Олексіївна, вісім діточок, два будинки (один по Загородній 20), до десятка робочих коней… Але доля не дуже балувала її своєю прихильністю, одне за одним збираючи безжальною рукою їхні життя в снопи своєї жниви.
Старший з синів, Федір Васильович, котрий приймав активну участь в Українській революційній партії, загинув за нез’ясованих обставин в 1907-ому, батько помер за два роки – це були перші жертви. Потім будуть Перша світова, більшовицький переворот, оскаженілий люмпен на українській землі — старша, Єфросинія, подалася в монастир в 1918-ому, де і загинула під час руйнування червоними атеїстами її обителі; мати померла через рік; за незрозумілих обставин померла сестра Тетяна, дружина власника свічкового заводу… Самого яркого представника роду, головного отамана Української народної республіки, Симона Васильовича Петлюру на замовлення чекістів вбив у Парижі єврей Самуїл Шварцбард.