Апетитні шматочки м’яса застиглій в прозорій, як сльоза немовляти, юшці — від цього віє чимось прадавнім, заповіданим від пращурів разом з волею, яка живе в душі кожного українця, наче закарбованим в бурштині часом. Може саме тому так полюбляють у всіх куточках України цю смачну страву, що є духовним носієм зв’язку між поколіннями нації.
Вона скромно ховається за безліччю імен: драглі, студенець, дріглі, холодне, захолод, холодець, гішки, здриганець… але має єдину сутність — м’ясний відвар, що після застигання перетворюється на прозору желеподібну субстанцію із шматочками м’яса всередині. При чому вид використаного для приготування страви м’яса, або його суміш, не мають значення, головна особливість складається саме в магії перетворення юшки на туге желе.
Освічена сім’я українських, відомих з часів Хмельницького, дипломатів та юристів Дрогоманових хоч і не нажила великих статків, але чесною працею заробила собі добре ім’я. Батьки не тільки виховували своїх дітей в затишку домашнього острівця демократії української культури, а й активно допомагали «усіляким людям козацького роду». Парость була гідна свого коріння — всі як на підбір увійшли в аннали сучасної української історії, але постать Ольги, як однієї з найпрогресивніших та успішніших панянок свого часу, заслуговує окремої уваги, адже реалізувати повною мірою стільки різноманітних власних талантів вдавалося в патріархальному суспільстві навіть небагатьом чоловікам.
Доля подарувала їй затишне дитинство садиби на мальовничому березі Псьолу серед люблячої родини, книжок та мелодійного матінчиного співу, коханого і кохаючого чоловіка, який підтримував її у всіх починаннях все своє життя, талановито-обдарованих діточок. Можливо не будь всього цього, життя цієї неординарної жінки так і залишилося би затертою пересічністю, а не повноправно стояло в національній історії поруч з духовними батьками-засновниками сучасної України.
Якщо за кордоном твердження «всі жінки — відьми» доволі спірне, то в українському досі напів-язічницькому суспільстві, де християнські обряди тисячоліття мирно уживаються з чисельними народними забобонами та розгалуженою міфологією, воно відноситься до всього суспільства в цілому без поділу за гендерною ознакою. Причому вітчизняна класифікація магічних істот не обмежується самими лише відьмами, адже детально підрозділяє їх залежно від здібностей, навичок та сфери застосування дару (або прокляття, для кого — як).
Досі збережені в пильних українських архівах судові справи за звинуваченнями у відьомстві свідчать, що здебільшого вони носили побутовий характер і мали на меті з’ясування стосунків із залученням суду в такий спосіб з приводу майнових прав (встановлення межі ділянок, права на торгівлю, поділ спадку), сімейного права (з’ясування батьківства, адюльтер, усунення суперника(ці) чи небажаного законного шлюбного партнера) чи боротьбі за владу.
Про які фарби і малювання могла йти для нього мова…Патріархальна Україна зразка 1854 року його народження, консервативна сім’я урядовця відомства державних зборів з харківської Москалівки, ну ким ще було стати Сергію Васильківському, як не старанним учнем класичної гімназії, а після науки – поповнити лави співробітників столичної казенної палати, втіливши мрію батьків про кар’єру державного службовця.
Але муза за його плечима все не відпускала, спокушаючи знов, як в дитинстві, втікти туди, де квітло ще вільне Дике до обрію століттями українське Поле, де серед лук білими хмаринками під золотом промінням сонця де-не-де проглядали охайні українські хатинки, де блакитні стрічки річок… і ніяких пильних паперів з ранку до вечора. Більше трьох років опору та кропіткого збирання заробленого знадобилося юнакові, щоб поступити до омріяної Академії мистецтв.
Коли під прикриттям фейкового «перемир’я» з поляками московські червоноармійці в кращих традиціях своїх золотоординських господарів вибили українські війська Симона Петлюри на лівобережжя Збруча 21 жовтня 1920-ого, почався останній трагічний акт драми визвольної війни 1917 — 1922 років. Здача європейськими союзниками інтересів України надогоду Кремлю була лише питанням часу. Тим більше, що кожна з сусідніх країн отримувала за це свій ласий шмат від понівеченої країни. Румунія, Польща, Чехословатчина – всі вони були не проти своєї частки українського пирога, відданого їм на відкуп Кремлем (хоч і не думали, що все це – тимчасово, поки останній накопичить сили та засоби для захоплення всього, і їх в тому числі).
Однім з наслідків тієї останньої битви стало фактичне оточення служками московського окупаційного режиму під червоними прапорами сорока тисяч українських повстанців на власній землі, адже левова частина України з мовчазної згоди світу на папері відійшла під контроль кремлівської комуністичної банди.
Півгодини… всього півгодини та поцілунок справжньої музи натхнення знадобилися Павлу Чубинському, щоб прості слова перетворилися на рушійну силу українського опору, яка століттями надихає душу в найтемніші дні та заколисує в часи рідкого затишшя, щоб за першим покликом бути готовою знов повстати проти «московських вошей та українських гнид».
Весела студентська інтернаціональна вечірка, абсолютна духовна свобода юності ще незатьмареної життєвими негараздами помноженими на реалії московської окупаційної диктатури з їхнім споконвічним переслідуванням українства — тільки в такій атмосфері вмить могли народитися геніальні слова, які торкаються найглибинніших струн українського серця. Це сталося восени 1862-ого, коли натхненний сербськими наспівами своїх друзяк по необтяжливому дозвіллю двадцятитрирічний юнак за ті самі півгодини під келих вина напише слова найвідомішої зараз в світі української пісні.
Кришталево-чистий фальсифікат, який Московія вперто називає своєю офіційною історією — всього лише продукт творчості німецьких спеціалістів другої половини XVIII століття, якій майже не має нічого спільного з реальними фактами та особистостями: одні події в ньому ніколи не відбувалися, масштаб інших – в рази перебільшені та гіпертрофовано прикрашені, особистості переписані до невпізнання… Взяти хоча б настирливо розповсюджуваний московський історичний наратив про впоконвічне пустельне Дике Поле (український Схід), яке залюднило лише «милості» німкені Софії-Августі-Фредеріці Ангальт-Цербст-Дорнбурзькій (в народі знаної як московська цариця Катька ІІ).
От тільки в цьому далекому від науки твердженні аж ніяк не розкрите питання пояснення реальної документально зафіксованої дати появи українських міст і сіл Донецької та Луганської областей, які на століття відстоять в глиб віків не тільки від «милості» московської цариці, а й від самої дати її появи на світ в далекому польському Щецині зразка 1729 року. Насправді на території Кальміуської паланки Війська Запорізького низового, що станом на 9 квітня 1582 року простягалася «з верхів’їв річки Орелі на верхів’я Кальміусу, а звідтіля на гирло ріки Дону» (грамота польського короля Стефана Баторі), вже тоді налічувала десятки козацьких поселень.
Непокаране московське зло завжди повертається, щоб вчинити ще більше зло — це сталий закон існування українського всесвіту, з багатостолітньої безвиході якого є лише єдиний шлях — повне знищення Московії федерації, як єдиної країни, денацифікація та обеззброювання всіх державницьких утворень, що з’являться на її уламках. Інакше вчорашній Батурин сьогодні стає Маріуполем.
Невеличке українське поселення, яке перетворилося в справжню вишукану перлину європейського зразка з появою, наче за помахом чаклунської палички, величних храмів, комфортабельних культурно-освітніх осередків, витончених кам’яниць гетьманської старшини… всього то і знадобилося перехід під владу Війська Запорізького в 1648-ому та кілька десятиліть невпинної праці.
Споконвічна українська заповідь, що тисячоліттями берегла націю на довгому шляху випробовувань магією мудрості пращурів: «Побудувати будинок, викопати криницю, посадити дерево, виростити сина»(для себе, для людей, для природи, для продовження роду) – саме завдяки цим чотирьом китам Україна зараз з щитом і мечем гордо іде крізь полум’я останньої війни з вселенським злом.
І колодязі, як внесок у скарбницю загального благоденства, в цьому логічному ряду після облаштування-впорядкування персонального невеличкого шматочка всесвіту (власної оселі) посідає друге місце, адже вони за українською традицією не мали власників (ким би не були збудовані) і завжди споруджувалися за парканом ділянки вздовж вулиці, шляху або на роздоріжжі, щоб кожний подорожній будь-якої миті міг втамувати свою спрагу (зазвичай для цього край ставили чарку чи інший посуд для пиття).
Перший день весни, з яким на українську землю зазвичай повертаються сонце, тепло, життя і надія… зазвичай, але не 1 березня 1943-ого, яке стало останнім днем для тисяч українців знищених в невеличкому містечку Корюківка під час каральної операції угорських жандармів 105-ї легкої дивізії генерал-лейтенанта Золтана Йогана Алдя-Папа, які діяли пліч-о-пліч із німецькими захисними загонами (СС), що двома роками раніше розстрілювали євреїв в Бабиному Яру.
А завинило тоді ще селище перед окупаційною владою тим, що в його передмістях активно діяли радянські партизани, одним з ватажків яких, Феодосій Ступак, був родом з Корюківки і раніше, за московських окупантів, очолював місцевий колгосп. Саме дружину і дітей останнього поліції ув’язнили, взявши в заручники. Наступного дня після вбивства Ступчихи у в’язниці радянські партизани провели операцію помсти та визволення з-за грат її дітей та своїх поплічників, нападом 27 лютого 1943-ого на місцевий охоронний гарнізон, вбивши сімдесят вісім і полонивши вісім мадярів-нацистів.