Доля цієї надзвичайної особистості оповите домислами та міфами на межі фантастики, бо ще за життя Ян Потоцький став легендою культури Польщі, Франції, Бельгії, Іспанії України… І зараз, дві два століття по загадковій смерті, в його історії буття більше запитань, а ніж відповідей, тому чисельні біографи продовжують наполегливо працювати, щоб хоча б частково розмалювати фарбами фактів ці білі плями. Його регаліям нема кінця — засновник славістики, перший археолог слов’янства, сходознавець, географ, етнограф, історик…
Жага душі до пізнання всього на світі Яна Потоцького проявила себе доволі рано, але раз зробивши ковток з чаші пізнання, зупинитися вже не змогла, а коли зрозуміла, що ніколи не насититься та не побачить її дна — розчарована добровільно покинула цей світ. І не змогли стати йому на заваді ані соціальні умовності, ані сімейні цінності, ані власні обмежені фізичні можливості. Народжений під щасливою зіркою герба Пилява у винницькій глибинці (село Пиків) він вже в сімнадцять мав за плечима освіту Женеви, Лозанни, Відня та знанням декількох мов (основна мова спілкування — французька, знання польської доволі слабке).
Найулюбленіша, хоча деякі можуть і посперечатися, та найвідоміша українська національна страва борщ є в меню майже кожної місцевої господині. І хоча вік приготування за різними експертними оцінками рахується століттями (деякі стверджують, що більше п’яти), у кожної з них він неповторно-свій, особливий, приготований за старанно збереженим, передаваним від матері до доньки рецептом.
Дійство приготування борщу від купівлі всіх інгредієнтів до часу додавання кожного з них в процесі куховаріння — то майже магія. Мабуть саме тому борщ завжди в Україні подавали на номінальний обід, бо вважається, що душа небіжчика відлітає до небес разом з його ароматною парою. Тому блюдо це для українців сакральне, сповнене єднального сенсу між поколіннями, членами однієї родини, шановними гостями.
Щаслива зірка освітлювала її шлях від самого народження — надзаможніша сім’я Любомирських, австрійський імператорський вищій світ в статусі почесної статс-дами, одруження 7 листопада 1782 року з представником не менш древнього роду Ржевуських, величезні маєтності по всій Західній Україні (Поділля, Волинь, Галичина). Констанції Малгожаті не було за що скаржитися на долю — і краса, і розум, і освіта, і гроші, і закоханий чоловік на вісімнадцять років старший за неї, улюблений син Вацлав…
Париж, Відень, Саврань і знов Париж… Всі новики Європи перекочовували до її подільського маєтку, який вона перетворила на український Версаль. Такий спосіб життя цілком задовольняв її потребам, якщо не рахувати грошовий бік питання. Допоки був живий її чоловік Северин Ржевуський, сімейні справи йшли непогано, але за одинадцять років без нього Констанція встигла накопичити величезний борг в 2 398 000 карбованців.
“Аванпост християнства”, як його називали сучасники, за всю його вісімсотрічну історію бурхливу історію вороги змогли захопити лише тричі (в 1393-ому війська князя Вітовта в наслідок заколоту місцевого гарнізону, поляки в 1434 році та турки переважаючими в шістдесят разів силами в 1672-ому) – неймовірна статистика навіть для гарно вибудованих з дотриманням всіх новітніх фортифікаційних технологій споруд. Але людські сили майже безсилі перед генієм творіння Божого.
І дійсно, лише небеса могли вигадати та створити таку унікальну лінію оборони – серед розлогих долин майже острів з’єднаний із “великою землею” лише вузьким перешийком мосту, а навкруги глибокий каньйон в оточенні стрімких скель. Звичайно подарунок небес людська наука доповнила своїми винаходами (три лінії оборони, велична фортеця на підступах та шлюз на річці Смотріч), що зробило Камянець-Подільський майже недосяжною ціллю.
Чорні ворони українських степів. Їх боялися, їх поважали, їм вклонялися, за них молилися… Однаково червоні і білі їх ненавиділи за нескореність та прагнення волі для рідної України понад усе. Вони — легенда першої визвольної війни за незалежність ХХ століття. Напів-люди, напів-духи — чорні запорожці. Вони виступали своєрідним дивізіоном спецназу 2-го Запорізького полку Запорізької дивізії Збройних Сил Української Держави, яку оголосив після ліквідування Центральної Ради 29 квітня 1918 року гетьман Павло Скоропадський.
Їхній одяг був утотожненням їхньої віри та ідеї – такий самий чорний від каракулевих (старшина) чи смушкових (бійці) шапок з довгими шликами до хромових чоботів, як і їхній прапор із черепом, перехрещеними кістками та гаслом “Україна або смерть!” Цікава сама історія обрання саме цього кольору, що не мала під собою будь-якого історичного чи ідеологічного підґрунтя, лише сліпий випадок…
Вона — дух, вона — тінь, вона і є ти. Долю як двійника-мудрого охоронця небеса посилають людині з народження разом із молоком матері, передаючи на генному рівні код роду для подолання труднощів життєвого шляху. Часом її зображають у вигляді вродливої дівчини або доброї бабусі, якщо вона щаслива, часом — жебрачки в брудному лахмітті із злим лицем, якщо недобра.
Доля з’являється на цей світ разом із людиною, щоб допомогти їй знайти правильний напрямок на роздоріжжі життя. І якщо чоловік займається не своєю справою, робить неправильні речі, відхиляється від визначеного Доля посилає йому знаки, бо знає наперед як і що має трапитися, щоб в його житті панували лише щастя, мир та злагода. Насамперед гарний натяк — це незадоволеність результатом своїх деструктивних дій, яка крає серце, зводить з розуму.
Зараз це село-привид, в якому офіційно мешкає єдиний господар, сам більше схожий на духа з далекого-далекого минулого, коли українські пращури лише обирали своє місце на цій благодатній землі. Недарма ж його кличуть Скіфом (Олег Петрик) — він самоназваний хранитель цього великого музею під відкритим небом, який колись був другою козацькою столицею.
Саме так, на дніпровському півострові загубленому в гущавині прибережного лісочку доживають свій сумний вік свідки української історії, яка почалася ще в далекому VI столітті, коли було споруджене Трахтемирівське городище. Хоча насправді життя тут жевріло сотні тисяч років тому. Але один факт закарбував його ім’я в історії — передача міста із землями до самого Чигирину Стефаном Баторієм десь в другій половині XVI століття гетьманату для протистояння турецько-татарським навалам з силами не менше ніж шість тисяч вояків. Документально цей статус було закріплено королівським привілеєм 1578-ому.