Українські побутові традиції існують багато-багато століть і передаються від матері до доньки для захисту родини на духовному рівні та довгого, щасливого, здорового життя всіх її членів. Їх виплекала сама українська історія в хитросплетінні дохристиянських вірувань та релігії, щоб закарбувати пам’ять пращурів в маленьких дрібницях.
Найсвятішою річчю української оселі був великий стіл, за яким збиралася вся родина увечері після важкого дня або в святкові дні. Завжди охайно прибраний із вишитою скатертиною — він був годувальником і окрасою будинку, “Божою долоню”. Саме тому стіл використовували лише для спільних сімейних трапез, і ніколи для приготування їжі (господиня поралася за меншим приставним столиком або козлинчиком біля лавки) або інших робіт окрім приготування хліба.
Матеріальне підтвердження історії, застигле у вічності українських археологічних артефактів, завжди було потрібно Московії як повітря, щоб формалізувати свою вкрадену у України-Русі велику історію. Тому боротьба за них триває стільки, скільки продовжується намагання північних варварів підкорити і знищити тих, пращури кого споконвіку жили від Сяну до Дону.
Перший серйозний наступ на археологічному фронті почався, коли московити після розгрому Запорізької Січі (1775) привласнили всі здобуті генералом Текелі козачі атрибути (клейноди, прапори, зброя, документи), вивезені за наказом Катерини ІІ в Петербург. За цим був Третій поділ Речі Посполитої (1795), окупація більшої частини української землі та оголошення на весь світ себе спадкоємицею Київської Русі (1772). Ну звичайно ж, не можна було пишатися своїми пращурами з мокшанських боліт та річки Москви (із слов’янської — гниль, багнюка), котрих з первісного ладу фактично вивели полудикі кочівники Золотої Орди в другій половині XIII століття, заснувавши татаро-монгольський улус зі збору данини. І це в час, коли поріднитися з київськими князями вважали за честь королівські будинки Європи.
Звичайна сім’я українського вчителя на прізвище Макогон, дружина-німкеня та троє діточок. Квітуча чернівецька Буковина початку ХХ століття; хто ж знав, який важкий хрест дістанеться Україні в цьому непростому столітті. Перша світова, Румунська окупація, переїзд до Станиславу… Доля як у багатьох. Якби не літературна зірка доньки Дарії вона б лягла на безвісну поличку історії, забута всіма.
Друк свого першого твору дівчина побачила вже у дев’ятнадцять (“Марічка” в “Українському голосі”, 1926 рік). Потім буде періодика “Діло”, “Назустріч”, “Новий час”. Але щоб досягти справжнього визнання їй знадобилося лише десть років, і перша з найвищих літературних премій України львівського Товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка за ліричних “Метеликів на шпильках” (під псевдонімом Ірина Вільде) була в її руках, і це при шаленій популярності історичних повістей в той час.
Романтика безкраїх українських степів під чорним покривалом зоряного неба з повним місяцем і величними істуканами-охоронцями на вершинах курганів, під котрими сплять великі воїни минулого. Її повною груддю вдихнули вони, перші місцеві підприємці минулого, завдяки яким країна розквітала рік за роком, відіграючи все більше вагому роль на міжнародній європейській арені завдяки зміцненню торговельно-економічних зв’язків і пожвавленню товарообігу.
Недивно, що з давніх-давен і аж до кінця XIX століття чумацькі вози були основними перевізниками товарів та пасажирів по українських теренах, не дивлячись на вкрай низьку швидкість (до 30км на день при швидкості 2-3км/год) — чого варті лише цифри до вісімдесяти мільйонів пудів щорічних перевезень, до половини з яких складало золото українських полів, перевозячи до півтори тони вантажу за раз. Тільки на щорічний маріупольський ярмарок, що лежав на Чумацькому шляху, збиралося до півтори тисячі возів.
Загадкова українська душа, яка весь час шукає абсолютного ідеалу в навколішньому світі, в близьких, своїх лідерах, та кожного разу, не знайшовши, у своєму розчаруванні впадає у крайнощі, щоб знов і знов замкнути це порочне коло, забуваючи просто жити, любити, радіти маленьким дрібницям… Наочним прикладом, і водночас винятком, цих одвічних метань є легенда народження села Середнього, що на Закарпатті.
Кажуть наші пращури довго блукаючи серед зачаровуючої краси захищених від всіх вітрів закарпатських долин все не як не могли визначитися з місцем розташування свого постійного поселення — одні казали, що то має бути висока важкодоступна для ворогів гора, інші наполягали на важливості прісних не пересихаючих джерелах, треті — вважали важливішою наявність великої кількості родючих земель навкруги для ведення господарства.
Вони боролися за незалежну Україну на два фронти – проти московитів та фашистів, за що їх зненавиділи і ті, і інші. Саме за це очільника їхнього руху, Степана Бандеру, особистим наказом Гітлера було заарештовано вже через тринадцять днів після початку активної фази Другої світової (5 липня 1941 року), де він провів три з лишком років в німецьких катівнях. Вони ще десятиліття після закінчення війни успішно воювали проти регулярних частин червоної армії на всій території України. І зараз вони продовжують боронити рідну землю від російських терористів на Донбасі. Вони — українські націоналісти, страшний сон імперської Москви.
Коли імперія Романових змінила свою назву на радянський союз при збереженні тоталітарних правил існування із каральним підгрунтям силовиків, повальна насильницька русифікація крок за кроком почала захльостувати Східну Україну, усвідомлення направленості більшовицької політики на знищення національної самоідентифікації привело до ідеї збройного опору системі десятки тисяч патріотів, яких не зміг знищити навіть влаштований сталінським режимом штучний голодомор 1932 — 1933 років. Створення місцевих осередків українського визвольного руху було лише питанням часу.
Коли київський метрополітен було відкрито, він став окрасою та гордістю всієї країни не тільки завдяки світовому рекорду (найглибша станція «Арсенальна» – 105,5м під землею) та варіюванню висот (наступна за Арсенальною, «Дніпро» – вже наземна), а й красою оформлення інтер’єрів станцій, сім з яких мають статус пам’ятників архітектури місцевого значення.
Відзначені Державною нагородою в галузі архітектури 1991 року «Золоті ворота» – шедевр українського бароко на грані смертельного фолу радянських часів – будівельники наприкінці 1980-х коричневою смальтою виклали сміливе національне гасло супротиву «Слава Україні!» Стилізовані під княжу добу мозаїчні панно аркових проходів в світлі сотень електричних світильників-свічок зачаровують своєю казковістю. Окрім естетичних переваг вона має і практичні – з’єднана ескалаторним маршем із «Театральною».