Звичайна сім’я полтавського візника Василя Павловича Петлюри — дружина Ольга Олексіївна, вісім діточок, два будинки (один по Загородній 20), до десятка робочих коней… Але доля не дуже балувала її своєю прихильністю, одне за одним збираючи безжальною рукою їхні життя в снопи своєї жниви.
Старший з синів, Федір Васильович, котрий приймав активну участь в Українській революційній партії, загинув за нез’ясованих обставин в 1907-ому, батько помер за два роки – це були перші жертви. Потім будуть Перша світова, більшовицький переворот, оскаженілий люмпен на українській землі — старша, Єфросинія, подалася в монастир в 1918-ому, де і загинула під час руйнування червоними атеїстами її обителі; мати померла через рік; за незрозумілих обставин померла сестра Тетяна, дружина власника свічкового заводу… Самого яркого представника роду, головного отамана Української народної республіки, Симона Васильовича Петлюру на замовлення чекістів вбив у Парижі єврей Самуїл Шварцбард.
Безпосередньо таїнство хрещення — то прерогатива церкви, як земного зв’язкового з Небесним царствієм, адже нюанси церковних традиції та молитов релігійні діячі знають до тонкощів. А ось поради щодо підготовки до таїнства та традицій з ним пов’язані від священнослужителів доволі скупі та не дуже рясніють подробицями окрім якомога ранішого хрещення (щоб Бог прийняв дитину під свою опіку), вибору гарних людей на кумів (у випадку передчасної смерті батьків вони мають замінити їх дитині) при їхній неодмінній приналежності до православ’я з неодмінною появою в храмі з натільним хрестом -ось мабуть і все.
У народі ж існує повір’я, що не можна відмовлятися бути батьками во Хресті бо це — зречення від Бога, але сама церква це заперечує, ґрунтуючись на твердженні, що вибір для людини має бути добровільним та свідомим, адже це — велика відповідальність перед Небом і перед людьми. А ще в народі існує думка, що друге таємне ім’я дитини може захистити її від злих сил та хвороб, тільки варто пам’ятати про хресне ім’я в молитвах та церковних обрядах — ім’я під яким людину знають в Царствії Небесному (тому церква радить називати і хрестити дитину єдиним православним ім’ям).
Нічне безсоння дитини — то жахіття для кожної матусі, яке крає її серце кожною сльозинкою, що котиться по маленькій щоці, надривним плачем до гикавки, який не спинити ніжними дотиками та лагідними вмовами. Відсутність видимих причин зводить з розуму, виснажує до останньої краплини матінку і дитину — кажуть, що то чорна справа нічниц, душ за життя проклятих за відьмування та розпусту бездітних жінок.
З давніх-давен в Україні вірили, що ці неприкаяні демони мстяться за своє невдале земне життя та неприкаяність після нього. Вони шпиняють, смикають, щипають, лякають нещасне дитя, просочившись до хати через вікно чи двері разом вечірніми сутінками у вигляді птаха, кажана, черв’яка чи примари злої жінки з довгим волоссям у чорному вбранні. Вони невидимою тінню стоять біля узголів’я колиски або під нею, весь час дошкуляючи немовляті по злобі своєї души. А ще їм приписують викидання яєць та пташенят з гнізд за відсутності мами-пташки.
Кажуть, що ще наприкінці XIX недалеко від Старого Ізяслава можна було побачили залишки мурованих стін, які народний поголос пов’язував з часами Київської Руси та удільним княжінням одного з її ватажків. Був чи-то замок, або якісь інші фортифікаційні споруди — про те з плином часу всі позабули в суєті сьогоденних проблем. Але за місцевою легендою якось в заслаську браму постукав древній старець, на той час володарем цих маєтностей значився великий коронний стражник, Януш Сангушко (тому відповідно до хронології справа мала відбуватися десь наприкінці XVIII – на початку ХІХ століть).
Прибулець був таким старим, що здавалося вік його відмірюється століттями, а не роками, тому він ледь тримався на ногах за допомогою своєї такої ж кривої палиці. Після отримання звичайної пожертви від княжих служниць, чолов’яга, довге волосся якого було білим наче тільки-но випалий сніг, зажадав особистої зустрічі з княгинею. Його відвели до Сангушкової резиденції.
Душа тендітного, вразливого і сором’язливого сина пирятинського поштмейстера Миколи Таволги-Мокрицького з дитинства тяглася до прекрасного, але честь козацьких пращурів (засновник роду Таволгів був козаком з річки Мокриці) диктувала свої умови — вміння їздити на конях було неодмінною умовою справжнього чоловіка. Ось тільки одного разу кінь скинув хлопчину, ставши на дибки, після того малий почав страшно заїкатися та обходити тварин десятою дорогою.
Початок навчання у Полтавському будинку виховання дітей бідних дворян (його мати, Уляна Григорович, була з аристократії) у восьмирічному віці став для Аполлона справжнім виходом — гарна компанія, освідченні вчителі, світські науки… і ніяких коней. Причому обдарований хлопець одразу став улюбленцем Івана Котляревського.
Їй не поталанило народитися дуже жвавою, емоційною та цікавою дитиною в ті часи, коли суспільна роль жінки зводилася до одруження та продовження роду при утриманні протягом всього життя маски благородної пристойності. Тим важчий хрест жіночої долі був для представниці правлячої еліти, батьком якої був гетьман польний коронний Єжи Любомирський, а матінкою — спадкоємиця Ропчиці, Констанція Лежанка.
Можливо, історія Христини Любомирської була б зовсім іншою — з великосвітськими розвагами та легким життям в запаморочливому фльорі розкоші і поклонінні чоловіків, якщо б в три рочки вона не втратила мати. Батько віддав дівчинку на виховання тітці Анни Радзівілл, яка була жінкою вищого світу Річи Посполитої того часу у всій повноті сенсу цього виразу — благочестива, побожна, аскетична, часом жорстока, але при тому доброзичлива та чуйна. Всі зусилля тітки приструнити невгамовне дитя спершу не давали результатів і графік виховання княгині катастрофічно не виконувався.
На світі є багато такого що сучасна наука пояснити поки не може, і відкидати чи приймати на віру щось надзвичайне людина вирішує самостійно з огляду на свій рівень розумового розвитку та самостійності судження. При цьому людина перед обличчям непізнаного стає дуже віруючою та забобонною одночасно, бо природній страх та інстинкт самозбереження задіюють несвідоме. В такі моменти уява грає в злі жарти, перетворюючи незначні природні явища на жахаючу дійсність, і кожен вирішує вірити в потойбічне чи ні серед суцільної темряви підземного світу шахт.
В давнину, коли на Донбас прийшли перші гірники та шахти наприкінці XIX століття тільки починали відлік свого існування, ця робота, яка і зараз не з безпечних, була смертельно ризикованою. А найнебезпечнішою серед переліку шахтних професій був газопал — перший, хто спускався у вибій, щоб перевірити за відсутності інших засобів наявність смертельно небезпечного метану (отруйного вибухонебезпечного газу без запаху). Вірогідність повернутися живим з чорної прірви виробки була дуже не високою, тому зазвичай її доручали засудженим на смерть.