“Аванпост християнства”, як його називали сучасники, за всю його вісімсотрічну історію бурхливу історію вороги змогли захопити лише тричі (в 1393-ому війська князя Вітовта в наслідок заколоту місцевого гарнізону, поляки в 1434 році та турки переважаючими в шістдесят разів силами в 1672-ому) – неймовірна статистика навіть для гарно вибудованих з дотриманням всіх новітніх фортифікаційних технологій споруд. Але людські сили майже безсилі перед генієм творіння Божого.
І дійсно, лише небеса могли вигадати та створити таку унікальну лінію оборони – серед розлогих долин майже острів з’єднаний із “великою землею” лише вузьким перешийком мосту, а навкруги глибокий каньйон в оточенні стрімких скель. Звичайно подарунок небес людська наука доповнила своїми винаходами (три лінії оборони, велична фортеця на підступах та шлюз на річці Смотріч), що зробило Камянець-Подільський майже недосяжною ціллю.
Чорні ворони українських степів. Їх боялися, їх поважали, їм вклонялися, за них молилися… Однаково червоні і білі їх ненавиділи за нескореність та прагнення волі для рідної України понад усе. Вони — легенда першої визвольної війни за незалежність ХХ століття. Напів-люди, напів-духи — чорні запорожці. Вони виступали своєрідним дивізіоном спецназу 2-го Запорізького полку Запорізької дивізії Збройних Сил Української Держави, яку оголосив після ліквідування Центральної Ради 29 квітня 1918 року гетьман Павло Скоропадський.
Їхній одяг був утотожненням їхньої віри та ідеї – такий самий чорний від каракулевих (старшина) чи смушкових (бійці) шапок з довгими шликами до хромових чоботів, як і їхній прапор із черепом, перехрещеними кістками та гаслом “Україна або смерть!” Цікава сама історія обрання саме цього кольору, що не мала під собою будь-якого історичного чи ідеологічного підґрунтя, лише сліпий випадок…
Вона — дух, вона — тінь, вона і є ти. Долю як двійника-мудрого охоронця небеса посилають людині з народження разом із молоком матері, передаючи на генному рівні код роду для подолання труднощів життєвого шляху. Часом її зображають у вигляді вродливої дівчини або доброї бабусі, якщо вона щаслива, часом — жебрачки в брудному лахмітті із злим лицем, якщо недобра.
Доля з’являється на цей світ разом із людиною, щоб допомогти їй знайти правильний напрямок на роздоріжжі життя. І якщо чоловік займається не своєю справою, робить неправильні речі, відхиляється від визначеного Доля посилає йому знаки, бо знає наперед як і що має трапитися, щоб в його житті панували лише щастя, мир та злагода. Насамперед гарний натяк — це незадоволеність результатом своїх деструктивних дій, яка крає серце, зводить з розуму.
Зараз це село-привид, в якому офіційно мешкає єдиний господар, сам більше схожий на духа з далекого-далекого минулого, коли українські пращури лише обирали своє місце на цій благодатній землі. Недарма ж його кличуть Скіфом (Олег Петрик) — він самоназваний хранитель цього великого музею під відкритим небом, який колись був другою козацькою столицею.
Саме так, на дніпровському півострові загубленому в гущавині прибережного лісочку доживають свій сумний вік свідки української історії, яка почалася ще в далекому VI столітті, коли було споруджене Трахтемирівське городище. Хоча насправді життя тут жевріло сотні тисяч років тому. Але один факт закарбував його ім’я в історії — передача міста із землями до самого Чигирину Стефаном Баторієм десь в другій половині XVI століття гетьманату для протистояння турецько-татарським навалам з силами не менше ніж шість тисяч вояків. Документально цей статус було закріплено королівським привілеєм 1578-ому.
Українські побутові традиції існують багато-багато століть і передаються від матері до доньки для захисту родини на духовному рівні та довгого, щасливого, здорового життя всіх її членів. Їх виплекала сама українська історія в хитросплетінні дохристиянських вірувань та релігії, щоб закарбувати пам’ять пращурів в маленьких дрібницях.
Найсвятішою річчю української оселі був великий стіл, за яким збиралася вся родина увечері після важкого дня або в святкові дні. Завжди охайно прибраний із вишитою скатертиною — він був годувальником і окрасою будинку, “Божою долоню”. Саме тому стіл використовували лише для спільних сімейних трапез, і ніколи для приготування їжі (господиня поралася за меншим приставним столиком або козлинчиком біля лавки) або інших робіт окрім приготування хліба.
Матеріальне підтвердження історії, застигле у вічності українських археологічних артефактів, завжди було потрібно Московії як повітря, щоб формалізувати свою вкрадену у України-Русі велику історію. Тому боротьба за них триває стільки, скільки продовжується намагання північних варварів підкорити і знищити тих, пращури кого споконвіку жили від Сяну до Дону.
Перший серйозний наступ на археологічному фронті почався, коли московити після розгрому Запорізької Січі (1775) привласнили всі здобуті генералом Текелі козачі атрибути (клейноди, прапори, зброя, документи), вивезені за наказом Катерини ІІ в Петербург. За цим був Третій поділ Речі Посполитої (1795), окупація більшої частини української землі та оголошення на весь світ себе спадкоємицею Київської Русі (1772). Ну звичайно ж, не можна було пишатися своїми пращурами з мокшанських боліт та річки Москви (із слов’янської — гниль, багнюка), котрих з первісного ладу фактично вивели полудикі кочівники Золотої Орди в другій половині XIII століття, заснувавши татаро-монгольський улус зі збору данини. І це в час, коли поріднитися з київськими князями вважали за честь королівські будинки Європи.
Звичайна сім’я українського вчителя на прізвище Макогон, дружина-німкеня та троє діточок. Квітуча чернівецька Буковина початку ХХ століття; хто ж знав, який важкий хрест дістанеться Україні в цьому непростому столітті. Перша світова, Румунська окупація, переїзд до Станиславу… Доля як у багатьох. Якби не літературна зірка доньки Дарії вона б лягла на безвісну поличку історії, забута всіма.
Друк свого першого твору дівчина побачила вже у дев’ятнадцять (“Марічка” в “Українському голосі”, 1926 рік). Потім буде періодика “Діло”, “Назустріч”, “Новий час”. Але щоб досягти справжнього визнання їй знадобилося лише десть років, і перша з найвищих літературних премій України львівського Товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка за ліричних “Метеликів на шпильках” (під псевдонімом Ірина Вільде) була в її руках, і це при шаленій популярності історичних повістей в той час.