Його знав весь Київ, як першого франта столиці, талановитого архітектора та стрільця світового рівня. Коханець долі, з якою у нього був бурхливий роман довжиною в життя і поцілунок щастя на останок. Людина – світло, яка заряджала всіх навкруги щастям, крокуючи легкою ходою крізь всі негоди, що підкидав йому буремний витівник-час. Батько будинку з химерами, Лєшик Дезидерій, більш відомий під псевдонімом Владіслав Городецький.
Вперше він побачив світло в дідівському маєтку Глюзинських Шолудьки в щасливому 1863-ому. Дитинство в батьківських Жабокричах з їхнім палацом, стайнею, виїздом, псарнею та фортепіано фабрики Зейтнера. Аристократичний світ Поділля, який жив за європейськими законами, часто влаштовував полювання, і батько Владислав Городецький старший, відставний офіцер Ольгопольського уланського полку із старовинного польського шляхетного роду гербу Корнич, неодмінно брав у них участь разом із своєю гордістю, сином-первістком. Саме там серед цього дражливого запаху азарту під кришталевий дзвін бокалів розкішних палаців народилися дві найбільших пристрасті життя Владислава молодшого – архітектура вишуканих форм та точна стрільба з вогнепальної зброї, в яких він врешті-решт досягне ідеальної досконалості.
Безпринципні та безжальні звірі, які за наказом готові знищити будь-кого, посередні особистості, щоб не дай Боже не перевершити чергового московського царька чи генсека (залежно від прапору над Кремлем) – тільки такі нелюди могли утриматися при владі при мовчазній згоді дрімучого народу, яким вони керують, обдираючи як липку від часів існування Московського каганату Золотої орди і до нині. Не був виключеннями улюбленець московського народу – маршал Жуков.
Чого варті лише його задокументовані фрази: «Солдат не шкодувати, баби ще народять» чи «Нахрена обмундировували і озброювати цих хохлів? Всі вони – зрадники! Чим більше в Дніпрі потопимо, тим менше доведеться в Сибір після війни засилати», – яскрава характеристика кривавого ката радянської влади, що в Ленінграді з плакатів закликала: «Товариш! Вступай до лав народного ополчення. Гвинтівку здобудеш в бою» (тобіш іди з голими руками на танки і здобувай собі зброю), чи не так? Недарма ж заочі сталінського ката самі солдати називали «М’ясником».
Одним з аргументів одвічного московського наративу про «один народ», який та поколіннями намагається проштовхнути в мізки звичайного обивателя, виступає знаменита Переяслівська рада. Головною передумовою її скликання стала стала успішна на початковому етапі боротьба українців під приводом Богдана Хмельницького за свою незалежність на власній землі від поляків, які використали політичний союз з Литвою від 1569 року задля фактичного привласнення всіх цих земель.
Тактичні перемоги військові операції обмеженою кількістю козацьких загонів при підтримці ненавчених селян, які брали більше кількістю ніж якістю, здебільшого пояснювалися ефектом неочікуваності. Тому перелом у протистоянні на користь професійної добре збройної, екіпірованої, організованої та оплаченої польської армії був лише питанням часу – для врятування ситуації треба було шукати нових союзників у боротьбі з сильним ворогом.
Довгий шлях до краси починався зовсім не в затишній оселі гуцульської майстрині, а там – серед гірських долин, де росли коноплі серед дощів і теплих сонячних променів. Потім довгі зелені стеблині ще треба було зібрати, вимочити, стіпати, спрясти, змотати, прозолити, поснувати, виткати, відбілити… Лише коли тканина готова, можна приступати до шиття головної складової будь-якого традиційного українського вбрання – сорочки.
Ушиванки (довгі з утеплювальною підшивкою в нижній частині) та вишиванки (короткі) сорочки на Гуцульщині шилися з двох полотнищ домотканої конопляної тканини, які утворювали стан. До нього перпендикулярно вшивалися суцільні рукави, збирані вишивкою на манжеті та у верхній частині разом із плечовою частиною стану, що утворювало контур горловини. Для вишивання хрестиком або низанкою використовували однокольорові або поліхромний набір вовняних чи конопляних ниток білого, чорного, червоного, зеленого та жовтого кольорів.
Велика родина Донців в маленькій перекособоченій хатині під стінами заводу «Арсенал», де після звільнення з військової служби помічником кресляра працював батько і мати у вічних домашніх клопотах із сімома діточками. Ні, батьків важке життя не озлобило – працьовита матуся находила час для всіх своїх діточок, часто співала їм українських пісень, а татко для талановитого Мишка навіть власноруч зробив скрипку.
Але кожного дня, щоб отримати шмат хліба змалечку Донцевим дітям доводилось працювати – кому допомагати по господарству та догляду за малечею, кому ходити в служках у заможних київських панів. Михайлу пощастило – одного разу під час співу він потрапив в поле зору відомого київського мецената Олексія Грінченко, який якраз підшукував нові таланти до свого дитячого хору. Чисте сопрано хлопчика стало щасливим білетом до світу високого театрального мистецтва, він навіть у складі свого хору співав під диригентством Чайковського в «Піковій дамі».
«Чорт його знає», – і невдаха знизує плечима, «Біс поплутав», – зажурено схиляє голову винуватець, «Нам хоч би й чорт, аби яйця ніс», – хитро посміхається у вус козак-зимовчак в очікуванні бажаного результату – ці крилаті фрази і зараз широко використовують жителі Великого Лугу та Лівобережжя. Українцям з давніх-давен доводилось жити поруч з нечистим, як його називали за різні погані справи та каверзи, і якось прилаштовуватися до цього співіснування. Не дарма ж знаменитий кошовий Іван Сірко у виправдання за порушення міжнародних домовленостей виправдовувався: «Колиб і чорт, пане гетьмане, допомагав людям у крайньому їхньому бідацтві, то гидувати цим не годиться; бо кажуть люди: лихо і закон змінює».
Кам’янисті Дніпровські пороги та Хортиця з їхніми плавнями, потаємними печерками та дуплистими вербами, що полощуть свої довгі гілочки у швидкий водиці – саме місце для того хто замислює недобре. Рибалки розповідають про бісів-«комишників» та чортів-«очеретяників», які дуже люблять грати на сопілці – одну зіпсує, іншу виріже, а вночі лякають вудкарів рибиною, що зненацька лусне хвостом по борту, або криком на сполох птаха (особливо цим грішить болотна курка за що має прізвисько «чортова»). Буває почує сердешний рибалка стогін чи плач дитини, поспішає на допомогу і так заплутає, що цілий день з тих хащів не може вийти, а страждальця так і не знайде, як і не було.
Нащадки тих, хто в далекому 1555 році заснував невеличке село на річці Лімниця під Калушем та сто років потому активно підтримав українську визвольну війну Богдана Хмельницького, просто не могли були пасивними обивателями серед посилення польського тиску на українську громаду під прапором Австро-Угорщини. Саме тому першим офіційним українським емігрантом до Канади став саме Іван Пилипів, народжений за вісім років до країни, яка стане його другою батьківщиною.
Коли саме у простого хлопця зі Станіславщини з’явилася цікавість до далеких заокеанських країв – може ще в школі, коли вчитель натхненно розповідав про далеку Америку, чи десь у розмовах з місцевими німцями, які працювали на сплавах на Лимниці, промайнула цікава назва нової країни? Спершу, за згадками самого Івана записаними І. Боберським в 1932-ому, він звернувся до місцевого німця Гаврея за його кревними контактами в канадській землі – той не відмовив.