Ні суддівські, ні магістратські, ні вчителі або медики не були в середні віки настільки цінні для міської влади як… кати. Так, так. Це не помилка. Саме кати були самими високооплачуваними державними службовцями.
Витрати, пов’язані з утриманням ката, могло собі дозволити лише дуже велике місто, тому що оплата за його висококваліфіковану працю, коли фантазія обмежувалася лише довженою людського життя, була дуже велика. Хоча частина цієї суми компенсувалася виконанням своєї роботи заплічних справ майстром з договором в інших містах.
Будівля в стилі бароко, стіни якої чули спів великих Енріко Карузо і Федора Шаляпіна, а підмостків торкалися пуанти Ганни Павлової та Айсідори Дункан. Тут помах диригентської палички Петра Чайковського та Миколи Римського-Корсакова трохи ворушив пір’я дамських капелюхів. І навіть Олександр Пушкін присвятив йому свої безсмертні рядки.
Ця сцена бачила смерть Кармен з однойменної опери, радість козаків першої української опери «Запорожець за Дунаєм», радість від перемоги над мишачим військом Лускунчика та щастя Наталки-Полтавки при зустрічі нехай бідного, але коханого…
Національний склад міста – це завжди окрема графа у перепесі населення, втім як і віросповідання, що обумовлено необхідністю кращого розуміння можновладцями потреб окремих груп населення (а, найчастіше, і способів маніпулювання) виходячи з цих статей. Але, часом, в історії зустрічаються цікаві загадки, пов’язані з національно-конфесійним складом того або іншого міста.
Так в Гусятині станом на 1765 рік проживало 1144 іудея, а через двадцять років – лише 31, і це при тому що ні в Польщі, ні в Австрії, яким він належав на той час, не було гонінь на синів ізраїлевих. Може цей цікавий факт пов’язаний з першим розділом Речі Посполитої, коли демаркаційний кордон пройшов крізь місто, розділивши його на польську і австрійську частини, і при другому вищезгаданому перепесу була врахована тільки частина населення Гусятина (причому з меншим чисельним іудейським населенням)?
Дивний двометровий хижий птах, що прикрашає подвір’я Ужгородського замку, хто він?
Чи то сокіл, чи шуліка в хижому оскал якого грім і блискавки богів – це сам прародитель угорців, батько ватажка угорських племен Альмоша в поході на захід, який подарував народу нову Батьківщину серед родючих гірських долин з теплим джерелами.
Нова київська влада посилено робить вигляд, що всі жахи історичної спадщини Києва позаду. Показова боротьба з корумпованими чиновниками, відкриття гучних кримінальних справ,… і тихе закриття цих самих справ після показової галасу в пресі. Влада бореться сама з собою, де бій лише ілюзія.
Та ось тільки результати говорять самі за себе: образ старого Києва блякне день від дня. Варто лише згадати готичний Замок барона на Ярославовому валу та будинок Мурашко по Малій Житомирській. Та хіба мало їх…
Існує в Бердянському художньому музеї картина, яка привертає увагу своєю незвичністю: на жінку дивиться її ж образ. Це портрет однієї з найвеличніших російських балерин – Ганни Павлівни Павлової (1881 – 1931) пензля Шмарова Павла Дмитровича.
Але привабливість портрета не тільки в неординарності і талановитості образу великої балерини. Є в картині загадка і в собаці біля її ніг, і завіси, що дотримує її рука, і у шлейфі її сукні…
Поточна вода – одне з видовищ, на які людина готова дивитися вічно. Але гірська річка, що обриває свій біг серед каменів, щоб зірватися в дев’яносто восьми метрову прірву – це справді незабутнє видовище.
Мільйони маленьких крапельок, вирвавшись з обіймів грізного потоку, повисають на частку секунди в повітрі, щоб відкинути сотні сонячних зайчиків перед тим як впасти вниз і розчинитися в бурхливій піні води.