Неприступна твердиня – досить відносне поняття, адже часом, незважаючи на високі стіни, круті схили гори, непрохідні болота та широкі рови вирішальним фактором перемоги у битві виступають лише мужність і відвага нападників або оборонців.
Але часом лише одна слава «непереможного» вирішує долю замку, і загарбники йдуть навіть не намагаючись завоювати форпост.
Місто-пам’ятка, історичний центр якого налічує не одне тисячоліття, адже поселення на його території існували ще в бронзовому столітті, удостоївся власної чотирирічної державної цільової програми по збереженню культурної спадщини, схваленої Кабінетом міністрів Україні, вартістю дев’яносто чотири мільйони гривень.
Будемо сподіватися цю радісну подію не затьмарять проблеми недостатнього або несвоєчасного фінансування, бюрократичних перепон та неякісної роботи. Адже саме вони поставили на грань існування деякі не менш цінні культурні об’єкти Україні.
Сьогодні свято того що залишили нам попередні покоління в пам’ять про свої перемоги і поразки, радощі і знегоди, багатство і бідність – пам’яток архітектури, які пам’ятають те, що давно забули нащадки.
Засноване з ініціативи архітекторів та містобудівників в 1995 році це свято мало привернути увагу до проблем архітектурних об’єктів як сучасної споруди, так тої, що налічує не одне тисячоліття, але видно крім вручення урядових премій кращим представникам цієї галузі результату не досягнуло.
Доля деяких творінь рук людських, часом, немов списана зі сторінок пригодницького роману, кожен з розділів якого настільки захоплююч та цікав, що в ньому містяться сотні, іноді тисячі життів.
Так доля дзвону на високому березі Чорного моря серед руїн двохтисячолітнього Херсонесу Таврійського – одне з таких надзвичайних оповідань, де переплелися долі країн і поколінь.
Картини — це кадр з життя, невловима мить, де немає місця змінам. Але чи така вже це застигла реальність? Часом картина живе своїм життям і образи на ній настільки реальні, що, деколи, здається, що картина рухається. Щоправда таке диво підвладне лише пензлю істинних талантів.
Ось і в Бердянському художньому музеї імені І. І. Бродського є «жива» норовиста конячка, яка скоса дивиться на відвідувачів, не бажаючи повертати свою білу в яблуках морду.
Лицарство не зникне назавжди доки дух його живе в нащадках, хай і не по крові, Річарда Левове Серце і Робіна Гуда.
Романтика, таємниця, легенди і билини, пов’язані з тією епохою завжди будуть кликати своїх послідовників до меча за праве діло, гаряча їх кров іржанням коней і брязкотом сталі.
Самими завзятими праведниками стають найзапекліші грішники і, часом, результат замолювання їх гріхів не припиняє захоплювати нащадків ще багато-багато століть.
Так собор на Святоюрській горі Львова, нехай і не зовсім той, який побачив сонячне світло в 1280 році, але все ж саме те святе місце, що не раз перетворювалося на порох невблаганним часом і відроджувалось людськими руками – приклад саме такого каяття.