Коли вона народжувалась на землі буйствувала справжня фантасмагорія — літали блискавки, гримів грім, вітер гнув дерева до землі, що віщувало народження великої богині, яка стане праматір’ю всіх слов’ян, їх покровителькою та натхненницею на тисячоліття вперед. Прекрасна жінка-птах (її ще зображають із здійнятими до небес руками) з величезною кількістю імен (Слава, Магура, Перуниця, Єдина, Блискавка, Птаха) і однією войовничою душею, бо в цьому грішному світі з давніх-давен все починається і закінчується брязкотом металу в боротьбі за волю рідної землі.
Вона була дружиною (за іншою версією улюбленою донькою) самого головного бога Перуна, під пильним оком котрого Київська держава русинів-воїнів народилася і щасливо існувала протягом століть. В золотих обладунках із оголеним мечем в руці Слава водночас була і головною рушійною силою палкої битви, гучною закличною піснею надихаючи воїнів до бою, а блиском вселяючи впевненість у перемозі в їхні серця, і сестрою милосердя, яка омивала рани, останнім поцілунком та ковтком живої води із свого золотого кубку відправляючи души полеглих у Вирій до райського саду блаженства.
Спори де в церкві закінчується віра і починаються меркантильні інтереси у всі часи лишалися актуальним, адже конфесія можновладців забезпечувала підтримку своєї віри на всі рівнях та безтурботне життя її служителів. І хоча з давніхдавен світська влада намагалася декларувати свою дистанційність від церкви, але весь час йшла з нею пліч-о-пліч, тому що вони – боки однієї медалі на ім’я державність, які забезпечували повний контроль над умами та серцями її громадян.
Не дивно, що з поступовим опануванням українських земель польська влада спочатку лагідно, а потім все наполегливіше намагалася латинізувати місцеве населення, особливо його представників з авторитетних православних заможних слов’янських родів, задля забезпечення міцності своєї влади на підконтрольних територіях. Одним із яскравих прикладів цього стала історія Івана IV Івановича Заславського з давнього роду поборників православ’я Острозьких.
Народ існує доки існує його мова — цей постулат добре засвоїли в Московії, яка в своїй одвічній імперській хворобі століття за століттям продовжує намагатися знищити Україну, щоб повністю привласнити собі її історію та досягнення. Не може ж “велікай” росіянин пишатися пращурами-неосвіченими вихідцями з мокшанських боліт, які жили на рівні первісних людей, поїдаючи кору дерев та коріння тоді, коли Київська Русь не тільки мала вже власну писемність, а і дипломатичні відносини з усіма країнами Європи в якості повноцінного та рівноправного члена останньої.
Татаро-монгольська пошесть з-за мочанських (етимологія слова Москва) драговин почала свій хрестовий похід проти українства фактично ще в 1241 році, коли навалою були розорені майже всі міста та села країни на чолі із стольним градом Києвом, а населення скоротилося на чверть. Недарма ж їхній “святий-герой” Олександр Невський носив шолом з написами арабською підданого орди, а Московський улус був у складі та платив данину Золотій Орді, згодом Кримському ханству аж до 1721-ого (майже п’ятсот років).
В ті давні часи, коли на українській землі ще не біло зброї масового розважального ураження під назвою телебачення та інтернет, розваги для дітей та дорослих були обумовлені розвитком фізичних та розумових здібностей персоналії, а їхні правила шліфувалися до ідеалу століттями В першу чергу направлені вони були в на виявлення сили, кмітливості, уваги, майстерності учасників та побудовані на дусі суперництва в одвічній жазі до лідерства. Світле свято Великодня від часів хрещення Русі-України вважалося одним з найбільш шановних, котре також символізувало собою початок справжньої, а не календарної весни з її теплом та початком нового життєвого циклу тому, тому традиційних розваг для нього було придумано вдосталь.
Звичайно ж головним теренами для змагання господинь були традиційні великодні страви — паска та крашанки (писанки). Рецепти пасок найбільших, найсмачніших, найм’якіших і найкрасивіших старанно зберігалися в сім’ї протягом багатьох поколінь і передавали від матері до доньки. Коли вся велика сім’я збиралася за святковим столом після свячення в церкві, то перш за все смакували великодній хліб кожної господині, а пізніше йшли селом чи містом, щоб після привітання обмінятися пасочками з друзями, знайомими, далекими родичами та подружками. Така соціальна активність мала свої наслідки — випікали пасочки у величезній кількості.
Він народився в сім’ї, яка робила європейську політику ще в ХІІІ столітті з титулом імператорів Священної Римської імперії. Він сам носив титул австрійського ерцгерцога. Йому були відкриті всі шляхи після блискучої освіти та вивчення світу крізь призму власних подорожей… а увійшов в історію- як український патріот і один з головних претендентів на булаву в суперечці з Павлом Скоропадським, хоча сам Вільгельм Франц фон Габсбург-Лотаринзький ніколи особисто не підтверджував свої види на владу.
З шестирічного віку він разом із батьком та братами подорожував світом: Адріатика, а згодом Європа, Афріка, Америка, Азія та навіть Австралія з їхніми такими різними мовами, віруваннями, традиціями та кухнею подарували хлопцеві всебічний погляд на речі, якого він не зміг би отримати сидячи лише за шкільною партою реального училища Відня.
Єдиний спадкоємець великосвітської сім’ї Северина Ржевуського та Констанції Малгожати з Любомирських, улюбленець матері, Вацлав народився в 1785-ому. І як не обмежений грошовими рамками в своїх бажаннях він все життя прожив згідно свого бачення світу та українських національних традицій помножених на величезний досвід мандрів світом.
Про нього ходили легенди, як про великого оригінала свого часу та орієнталіста, який проявив себе в малюванні та музиці (найбільш цінований його витвір “Requiem“ на смерть Фаддея Чацького, вперше виконаний в “Кременецькому костели”:/uk/1213/khram-preobrazhennya-gospodnogo-krementsya в роковини смерті польського історика. І при цьому дуже допитлива, наполеглива, працьовита людина, що жила за законами честі — в австрійській армії він дослужився до чину ротмістру, перебуваючи у Відні вивчив турецьку та арабську, а також надав матеріальну і практичну допомогу з перекладу та пошуку викладок на східних мовах тритомнику “Mines de l` Orient exploitees par une societe d`amateurs sous les auspices de M. Le Comte Uenceslas Bzewuski” (1809 — 1813).
Уславлений в боях хоробрий потомним козак, який майже один врятував головний форпост імперії Габсбургів, вшанований багатьма почестями та званнями, але вписаний на сторінки історії як перший віденський бариста — доля часом буває великою пустункою, а вже в контексті цього згадуються його військові доблесті і заслуги.
Мабуть саме народження в галичанських Кульчицях, які подарували світові трьох гетьманів (Петра Конашевич-Сагайдачного, Марка Жмайло-Кульчицького, Павла Бута) передрікало Юрію славетну військово-політичну кар’єру. Хоча через брак інформації про початковий етап його життя та безліч легенд-слухів існує декілька суперечливих версій навіть його походження — так згідно головної він був потомним православним козаком, за іншою — родовим поляком, до того із вільного королівського Самбору, за третьою — взагалі серб із Замбору.