«Іванна» повинна була стати черговим шедевром радянської атеїстичної пропаганди, за фактом такою і стала – лідер кінопрокату 1960-ого, п’ятдесят мільйонів перегляд за рік і звання лауреата Всесоюзного кінофестивалю в Мінську (друга премія). Команда режисера Віктора Івченка насолоджувалася безсумнівним успіхом, не дивлячись на заборону прокату в Польщі. А потім в життя режисера з «легкої» руки письменника Миколи Бажана з’явилася вирізка з італійського журналу «Чивільта католика» видавництва Ватикану, в якій було опубліковано спеціальне послання папи Іоанна XXIII з анафемою на фільм.
Не дивлячись на приховування даного безпрецедентного в історії кінематографа факту від знімальної групи (в союзі з його залізною завісою це було зробити легко), дуже скоро почалася низка трагедій з причетними до створення «Іванни» та їхніми близькими…
Незаперечним є історичний факт того, що під час Північної війни 1700 – 1721 років в колишньої резиденції польського короля Яна III Собеського чотири місяці перебував московський цар Петро I, відомий в широких колах своєю любов’ю до пиятики і активним привчанням до парів зеленого змія свого оточення. Саме він і породив безліч домислів і легенд жолкевської історії.
Найпопулярніша з них пов’язує ім’я правителя з походженням назви місцевої річки Свиня – нібито в один з днів московський венценосець був настільки п’яний (в народі «як свиня»), що впав в її воду, назавжди зв’язавши своє ім’я з блакитною стрічкою Жовкви. Хоча існує більш лояльний до російського царя варіант, згідно якого не він, а його права рука, граф Олександр Меньшиков, став жертвою зеленого змія і впав в українську річку, на що Петро обізвав його його «Свиня!».
Чорне золото Донбасу, за кожним грамом якого стоять життя і здоров’я тисяч людей. Його ціна була настільки високою не без бездіяльності влади, для якої негайний прибуток виявився важливішим за людський фактор в перспективі, а тому шахти довгих півтора століття фактично працювали в техніко-ергономічних умовах свого заснування в середині XIX століття.
Поступовий прогрес вуглевидобутку з переходом до електричної подачі повітря і вибухобезпечні лампи Деві «Бог в поміч» був зупинений після встановлення більшовицького режиму в 1920-х, який діяв під красивими гаслами «землю-селянам, заводи – робітникам», а за фактом націоналізував всю приватну власність і знецінивши людське життя в нуль.
Виключно український персонаж, якому немає аналогів у світовій міфології. У нього багато імен (дід, нічник, гай), а дослідники навіть вбачаю його зв’язок з чугами (сторожові козацькі вежі). Він як дух вітру грає на сопілці і танцює, не дивлячись на свій поважний вік так, що у його простих смертних партнерів не витримує взуття. Він захищає і оберігає, вчить і підбадьорює – дух лісу і гір Чугайстер.
Він такий старий, що не вимовляє багато звуків. Його сива борода і густа шевелюра, з під якої іноді проступають роги, падають на могутні плечі, а високий зріст дозволяє дістати зі сволока спеціально для нього приготований банош (кукурудзяна каша). Його нелюдська сила – така ж легенда як він сам, але вона є необхідністю для того, хто вибрав своїм покликанням захист лісорубів, пастухів і мисливців від спокуси мавок. На знак подяки за це люди, пам’ятаючи про беззубість старого, залишають для нього в лісах і горах бануш або кулешу, а якщо після повернення не знаходять їжі – радіють, бо це значить, що винищувач спокусниць приходив і зробив свою справу.
Про жахи радянського геноциду українського народу 1932 – 1933 років, в якому за приблизними оцінками істориків загинуло до десяти мільйонів чоловік, знає весь світ. Але «Закон про три колоски» був лише одним боком операції по фактичному знищенню самого непокірного з «братніх» народів п’ятнадцяти республік. Були ще торгсини (торгівля з іноземцями), про яких мало хто пам’ятає, а тому нівелюють цю складову…
З’явилася ця контора в 1930-ому, але до України нове віяння докотилося акурат в січні 1932 року (офіційна постанова економічної наради при раді народних комісарів УРСР від 29 червня 1932 року), коли почався розроблятися план штучного голодомору для знищення українців і заселення їх спорожнілих будинків вихідцями з середньої смуги Московії для асиміляції і розведення бунтарської крові непокірної нації, яку так і не зміг зламати попередній імперський режим.
Він народився в родині духовних служителів (два його діда були священниками, а батько – професором Київської духовної семінарії), з дитинства оточений християнськими принципами смирення і чесноти, він все життя протиставляв себе Богу, граючи на боці його противника в ясновельможних променях гордині.
На долю Михайло Булгакова випало чимало випробувань від так завзято ним підтримуваних червоних рад: звинувачення в «літературному білогвардійстві», вилучення його п’єс з репертуарів всіх театрів країни рад, неможливість друкуватися, позбавлення абсолютно будь-яких коштів існування, не дивлячись на спроби найнятися хоча б двірником. Це майже довело його до самогубства, на випадок чого в кишені завжди був припасений револьвер.
Його вік за різними оцінками сягає семисот років, а може і більше, що номінально робить його свідком фактично всієї історії Правобережної України практично після татаро-монгольської навали 1240 року. За одне це нація повинна зберігати його як священну реліквію своєї історії, хоч на його могутньому стовбурі нині залишилася лише одна жива гілка «завдяки» старанням радянських індустріалізаторів, що підняв рівень в Дніпрі будівництвом Дніпро ГЕС.
Звичайно за такий тривалий період колись розкішну крону запорізького дуба надійно обплів кокон муару народних легенд, домислів і пророцтв, з яких зараз за давністю років і не вичленувати крупиці фактів, але це йому лише надає додатковий шарм в очах заїжджих туристів і парафіян місцевої церкви.