Чотириста років жах періодичних навал кочівників шматував українську землю. Життя в постійному страху, адже татаро-монгольські, потім татаро-турецькі полчища могли з’явиться з-за обрію будь-якої хвилини і, спаливши і розчавивши усе на своєму шляху, зникнути в хмарі пилу з під копит своїх коней до наступного разу.
Так було і в 1675-ому – незліченні орди зі сходу на чолі з візиром Кара-Мустофою та Нуреддін-султаном спустошили землі Поділля і Волині, посіявши кров, горе і сльози. І слава переможного походу так і не була б затьмарена, якби на шляху одного з турецько-татарських загонів не трапилася Почаївська гора з монастирської обителлю на вершині.
Загальновідомим є факт, що майбутній прославлений володар останнього Кубка UEFA і багаторазовий чемпіон України починав свій шлях під ім’ям «Стахановець», хоча мало кому відомо про декілька передуючих цій знаменній події місцях, протягом яких Шахтар існувала як «Гірники» і представляв Горлівку.
У весняному чемпіонаті союзу 1936 роки після десятирічного періоду періодичної опали футболу вперше була допущена команда українських гірників. У зв’язку із відсутністю на просторах молодий столиці Донбасу власних стадіону та клубу відповідного рівня, в терміновому порядку з горлівського «Динамо» із залученням кількох гравців з однойменного сталінського клубу був сформована нова команда під ім’ям «Гірники» з припискою в місті Сталіно, але приймаючою домашні матчі на горлівському стадіоні ім. Балицького.
Головна домівка зла – людські серця з усіма їх слабкостями і пороками, але він – причина всіх бід і нещасть на землі, він – один з натовпу і невід’ємна його частина, він завжди тут, хоча його ніхто не кликав. І хоч зовні його не відрізниш від інших, але якщо добре придивитися, то часом побачиш тінь від рогів або жмут шерсті, що проглядає з накрохмаленого комірця, відбиток залишений копитом або поросячий п’ятак замість носа, а може почуєш тихе шелестіння помаху хвосту.
Зло в людському обличчі під личиною багатьох імен, щоб не привертати до хати (біда, дідько, ірод, сатана, нечистий, диявол, лукавий, рогатий, він, щезник, хвостатий, той) – його величність повелитель темряви – чорт, головний негативний персонаж української міфології.
Генеалогія – цікава річ, яка часом підносить такі сюрпризи, що історикам доводиться переглядати свої встановленні століттями догми. Цьому чимало посприяв безжалісний жартівник-Хронос, у вихорі часу знищив більшу частину документальних свідчень. Саме тому хитросплетіння престоло-спадкових зв’язків помножених на родові імена та різні семантичні їхні трактування перетворюють дослідження на захоплюючий квест, де нагородою є діамант знання цілісної картини.
Спадкоємцю англійського престолу уессекської династії, Едуарду Вигнанцю, не поталанило народитися в страшний час данського вторгнення, а раптова смерть його молодого батька Едмунда II Залізнобокого (йому було лише двадцять шість) всього після шести місяців правління Англосаксонією та трьох виграних у окупантів битв фактично прославила хрест на його і так примарній перспективі зайняти британський престол, який захопив рідний дядько майбутньої київської княгині Ірини (Інгігерди), датський король Кнуд Великий.
Батярство – не професія і не рід діяльності, це стиль життя за неписаними законами вулиці проти діючої влади, що народився з нізвідки і пішов у нікуди, щоб залишити по собі легенди в романтичному ореолі борців за справедливість. Хоча починалося все далеко не так піднесено-культурно на львівських околицях середини XIX століття…
Замарстинів, Кульпарків, Байки і звичайно ж Личаків були рідною домівкою, що породила їх з чорної прірви нетрів. Вони були «королями» львівських вулиць, вирішуючи кому жити в страху, а кому вільно весело гуляти. Дрібний грабіж, розгульне життя, бійки і компанія прекрасних дам були їхнім кредо, адже не дарма саме слово «батяр», яким вони самі себе гордовито називали з подачі невдалих австрійських копів, означає волоцюга, хуліган, гульвіса. Мало хто б хотіли зустрітися з одним з їх числа на безлюдній вулиці в темний час доби – справа могла обійтися від втраченого гаманця до серйозних травм в разі опору.
Козаки і воїни Української повстанської армії були його предками, в ньому текла їх повна невичерпної спраги свободи і непокори будь-яким поневолювачам кров. Не дарма ж його прізвище по матері було Гетьман. Його виховували в дусі національного патріотизму і віри в українську свободу, що було досить нелегкою справою в післявоєнному союзі рад. Народжений на Рівненщині поет, художник, мистецтвознавець, перекладач Григорій Чубай.
Зерна знань, що не завжди узгоджувалися з офіційною політикою комуністичної партії, впали на благодатний грунт яскравого таланту і рано дали свої плоди – вже в шістнадцять років його вірші друкувалися в місцевій пресі, вони ж стали причиною пильної уваги до юнака карального органу КДБ. Його викликали на допити, тиснули морально, з інституту його вигнали формально за неправильну відповідь «про національно-визвольну війну українського народу».
Його шалено любила кіноплівка і публіка, а партійні бонзи поглядали зверхньо, не заважаючи творити магічне дійство на екрані. Навіть серед свого талановитого акторського кола він здобув славу веселого жартівника, який своїми жартами доводив до сліз грандів вітчизняної кінематографії. Борислава Михайлович Бурундуков – людина-легенда.
Щаслива випадковість в особі ректора театрального інституту ім. Карпенко-Карого Миколи Задніпровського, який побачив юне дарування на сцені аматорського театру київського заводу «Арсенал», круто змінила життя вчорашнього випускника Київського будівельного технікуму. Його кінокар’єра почалася вже на перших курсах театрального («Квіти на камені» Сергія Параджанова, 1962), а потім, не дивлячись на специфічну зовнішність охарактеризовану приймальною комісією як «типовий виконроб», тридцять років котилася як по накатаній, з двома періодами роботи в Київському театрі російської драми ім. Лесі Українки та Київській студії кіноактора.