“Архітектура — теж літопис світу: вона говорить тоді, коли вже мовчать і пісні, і перекази.”
Н.В. Гоголь
“Минуле – батьківщина душі людини. Іноді нами опановує туга по почуттях, які ми колись відчували. Навіть туга за колишньої скорботи.”
Генріх Гейне
Друга за довжиною та повноводдям річка України, як головна артерія Поділля, чий шлях прямує через чисельні міста і села, даючи їм ось вже не перше тисячоліття ресурс для життя та розвитку, щоб майбутнє стало дійсністю.
Мабуть самий найукріпленіший вододіл українського минулого, величні свідки якого і досі могутніми кам’яними велетнями-старцями посідають його сиві схили, охороняючи споконвічні українські землі вже не від ворогів минулого, а пам’ять від забуття нащадків.
Вишуканий європейський Львів за свою багатовікову історію, звичайно ж, чимало разів на власні очі бачив пишні процесії ясновельможних правителів, що урочисто прямували його вулицями. Королі, королеви, князі, царі… але станом на початок практичного ХХ століття весь цей антураж величі поступово сходив нанівець, поступаючись місцем пусканню пилу в очі через демонстрацію більш скромних предметно-матеріальних речей накшталт розкішних автівок чи коштовних лахів.
Тим більшу ажитацію в місті Лева викликала пишна процесія іранського шаха Мозаффара ед-Дін-шаха Каджара, яка і без того наробила чимало галасу своєю появою власним потягом в ароматі східної екзотики в червні 1905-ого дорогою до столиці Австро-Угорщини. Адже постать східного правителя була доволі знана серед мешканців столиці Галичини, бо цей його візит був вже третім за останні чотири роки.
