“Архітектура — теж літопис світу: вона говорить тоді, коли вже мовчать і пісні, і перекази.”
Н.В. Гоголь
“Минуле – батьківщина душі людини. Іноді нами опановує туга по почуттях, які ми колись відчували. Навіть туга за колишньої скорботи.”
Генріх Гейне
Друга за довжиною та повноводдям річка України, як головна артерія Поділля, чий шлях прямує через чисельні міста і села, даючи їм ось вже не перше тисячоліття ресурс для життя та розвитку, щоб майбутнє стало дійсністю.
Мабуть самий найукріпленіший вододіл українського минулого, величні свідки якого і досі могутніми кам’яними велетнями-старцями посідають його сиві схили, охороняючи споконвічні українські землі вже не від ворогів минулого, а пам’ять від забуття нащадків.
Гордовито підняте підборіддя, вкладені на голові короною коси, статна постать — це перше, що малює уява при згадуванні образу україночки. В українській культурі коса з спрадавна вважалася символом жіночої чистоти, гідності, відданості та родовитості. Тому вони довгі, охайні, ретельно виплетені та вкладені так шанувалися в народі, адже офіційно слугували відображенням жіночого соціального статусу та запорукою відданості її володарки національним традиціям і завітам пращурів.
Недарма одним з найгірших покарань для жінки від українського суспільства, в якому завжди панували рівноправ’я та неприйняття фізичного насилля по відношенню до слабкої статі, було відрубання коси за невірність та безчестя (при цьому покривали голову хусткою, і жінка ставала «покриткою»). Вороги ж українському дівоцтву-жіноцтву робили те саме, але з іншою метою — для зламання сили волі до опору та підкорення одвічного вільного духу, що спрадавна закарбований в генному коді нації.
