“Архітектура — теж літопис світу: вона говорить тоді, коли вже мовчать і пісні, і перекази.”
Н.В. Гоголь
“Минуле – батьківщина душі людини. Іноді нами опановує туга по почуттях, які ми колись відчували. Навіть туга за колишньої скорботи.”
Генріх Гейне
Друга за довжиною та повноводдям річка України, як головна артерія Поділля, чий шлях прямує через чисельні міста і села, даючи їм ось вже не перше тисячоліття ресурс для життя та розвитку, щоб майбутнє стало дійсністю.
Мабуть самий найукріпленіший вододіл українського минулого, величні свідки якого і досі могутніми кам’яними велетнями-старцями посідають його сиві схили, охороняючи споконвічні українські землі вже не від ворогів минулого, а пам’ять від забуття нащадків.
Ось вже і день відвойовує собі ледь-ледь третину доби, і сонечко коли-ніколи на мить пробиває собі дорогу крізь суцільну щільну ковдру сірих хмар. Денні сутінки та холодні ночі перетікають одне в одне без кінця, і, здається, не буде кінця цьому мороку, бо земля десь загубилася лабіринтах небуття між світів. Традиційно цієї найтемнішої пори року в Україні молодь гуртувалася разом, щоб пройти її в веселих посиденьках за підготовкою та веселим відмічанням швидко наближених зимових свят.
Офіційним початком сезону вечірніх посиденьок традиційно вважалися Заговини (Косьми та Даміана були передпрем’єрою), що припадали на 28 листопада. Загалом традиційних обов’язкових молодецьких досвітанків було вісім на рік, окрім вище названого Сварожого різдва (Кузьминки): на Пилипа, на Різдво, під Масницю на Всеїдному тижні, на Масляну, Великдень, на Вшестя (Вознесіння) і остання – на Зелені свята. На Калиту відзначалися Великі вечорниці.
