Історія
Перші згадки в контексті історії Руси-України Олики, як селища поряд з могутнім Чемерином, відносяться до часів князювання в Києві Ізяслава Мстиславича (1097 – 1154), що при відсутності прямих документальних свідчень дає можливість припускати наявність якихось оборонних укріплень, що було запорукою мирного сну його громадян.
Чи-то в наслідок Західного походу Батия (1201 – 1255), що знищив першу українську державність, або через недогляд літописців на довгі три століття селище біля злиття річок Путилівка і Осенище не з’являється в документальних джерелах до персоналізація Ленько Зарубіча, жидачівського старости і воєводи князя великого князя Волинського Федіра Любартовича (1351 – 1431), як господаря селища в 1433 році.
Змінюючи один одного через історію містечка пройдуть прізвища Монтигердів і Кішек, за допомогою яких вона опиниться в кінці XV століття у приватній власності одного з видатних і могутніх сімейств князівства Литовського – Радзивіллів. Роман з цим магнатським родом у Олики тривав чотири з половиною століття, і саме їм вона буде зобов’язана своїм розквітом як добре захищеного торговельного центру Волині.
Отримане в якості посагу за Анну Кішку Яном Миколайовичем Радзивіллом (1474 – 1522), місто стало центром багатого Олицького майорату після зведення гетьмана великого литовського Миколи Юрійовича (Рудого) (1512 – 1587) в князівську гідність Римської імперії німецьким імператором Карлом V (1500 – 1558) 10 грудня 1547 року із титулом герцога Олицького для старшого в роду. Саме йому належить честь бути офіційним засновником фортифікаційної системи міста з новим замком в 1564 році та вдосконаленою системою зовнішнього оборонного периметра.
І хоча фактично до згасання гілки Миколи Рудого офіційно титул передавався по його лінії, потомство його брата Миколи-Христофора (Чорного) (1515 – 1565) у зв’язку із знаходженням в списку успадкування так само брали жваву участь в долі Олики – онук останнього, Альбрехт-Станіслав Радзивілл (1593 – 1656) крім будівництва костелу Святої Трійці силами військовополонених турків і татар звів навколо фамільної резиденції кам’яну стіну з бастіонами, а зовнішній оборонний периметр земляних валів зміцнив двома кам’яними брамами в 1630-х.
І хоча всі фортифікаційні приготування мало допомогли місту в обороні під час першого етапу визвольної війни українців під проводом Богдана Хмельницького, коли в 1648-ому воно здалося після тривалого штурму на милість переможців козацько-селянських військ Колодки, але через три роки саме вали захистили його від загонів Дінця.
Рівно через пів-століття Олику за неможливістю захопити спалили шведські війська під час Північної війни 1700 – 1721 років, після чого укріплення разом з міськими брамами останній раз довелося відновлювати гетьману великому литовському Каролю-Станіславу Радзивіллу (1669 – 1719), при якому фортецю захищали високі земляні вали з двома (в тому числі Луцькою) брамами, кам’яна стіна, численна надвірна княжа міліція і двісті дві гармати з шістьма тисячами ядрами.
Проте із згасанням старшої гілки роду нащадків Миколи Чорного, синів Карла (1734 – 1790) і Ієроніма (- 1793), місто з розпадом Речі Посполитої та анексією Волині московської імперією Романових остаточно втратило свою стратегічну роль, що призвело до поступового занепаду його оборонних споруд.
Ліквідація ж Олицького майорату як покарання від пітерських влади для Домініка Радзивілла (1786 – 1813) за участь у війні 1812 року під прапорами наполеонівської армії, його смерть і передача у власність молодшої гілки Миколи Чорного практично поставили під питання існування самого замку, залишеного напризволяще майже на сторіччя. І хоча в 1883 році фамільна резиденція Радзивіллів була капітально відреставрована, залишків зовнішнього оборонного периметра ті роботи практично не торкнулися.
Дивом переживши дві світові війни і радянський окупаційний режим, який позбавив прав на замок останнього його приватного власника Януша Франтішека Радзивілла (1880 – 1967), Луцька брама вистояли лише періодичному пристосуванню їх під складські потреби виділеного в самостійну територіально-адміністративну одиницю Залісоча.
Однак наприкінці 1980-х повна відсутність капітального ремонту в перебігу тривалого часу призвела головного охоронця на шляху до серця колишнього Олицького майорату в жалюгідний стан, погрожуючи повним його знищенням, не дивлячись на офіційний статус пам’ятника архітектури оборонного значення. Лише завдяки незалежності України і проведеній в 2010-х роках реставрації він зараз вірно служить богу комерції Гермесу, забезпечуючи залесочське населення провіантом і нехитрим побутовим скарбом.
Архітектура
Цегляна двох’ярусна прямокутна в плані (6м х 5м) споруда Луцької брами в Залісочі на зараз є єдиним збереженим елементом зовнішньої лінії оборони колишньої Олицької фортеці. Загальна її стилістика при досить тривіальній ролі чітко простежується як ренесансна.
Центральним акцентом фортифікаційної споруди служить висока наскрізна проїзна арка та ніші кутових лопаток споруди прикрашені геометричним орнаментом виконаним технікою кольорових стусанів кладки першого ярусу. Прикрасою ж другого слугує аттик з амбразурами у вигляді перевернутої замкової щілини, ритм глухої аркади якого завдає чергування напівциркульних і кілеподібних арок.
Додаткова інформація
Адреса: Україна, Волинська обл., с. Залісоче.
Як дістатися
Автотранспортом по трасах Н22 (Устюг – Луцьк – Рівне) до розвилки на Олики в районі села Кадище, а далі по Т0312 (Кадище – Горянівка – Олика) на південь. Луцька брама розташовані уздовж траси в населеному пункті Залісоче.
Приміським / міжміським транспортом з Луцька чи Рівного до Залісоче, поруч із зупинкою якого розташовані колишні в’їзна брама Олицької фортеці.