Історія будівлі

Культурна революція XIX століття перевела людську цивілізацію на якісно новий рівень, де свобода, право вибору і можливості стали наріжним каменем потреб основної маси населення, в тому числі через пізнання національної історії та культури як способу самоідентифікації в мінливому світі. Одним з її аспектів була організація історико-етнографічних досліджень, спрямованих на збереження артефактів минулого.

Причому в кінці XIX століття рух по збереженню українських національних традицій і промислів, не дивлячись на опір австрійської окупаційної влади, досяг того рівня, коли цілі організації жертвували на організацію національних музеїв колосальні кошти. Так одним з дітищ того періоду стала будівля Музею художніх промислів, для якого в 1888 році був виділений порожній після розбирання в 1802-ому львівського Низького Замку (Шляхетська (Судова) вежа розташовувалася якраз перед майбутнім центральним входом) земельну ділянку на площі Каструм.

Спочатку створений з ініціативи Юліана Захаровича (1837 – 1898) в 1874-му львівський міський хранитель старожитностей народного промислу, не маючи свого власного будинку, кочував по місцевим громадським будівлям: Ратуша, Будівля стрілецького товариства, що зі значним ростом колекції перетворювалося на справжню проблему.

Згода Галицької ощадної каси на фінансування проекту в чотириста тисяч стало справжнім порятунком – на наступний рік був оголошений конкурс проектів, який виграв професор Політехнічної школи Густав Бізанц (1848 – 1925). Однак до реалізації був прийнятий перероблений Юзефом Каєтаном Яновським (1832 – 1914) варіант скульптора Леонарда Марконі (1835 – 1899), що взяв третю премію.

Головним концесіонером був член конкурсної комісії Яновський, в проекті так само брав участь його помічник Еугеніуш Весоловський, а безпосереднє керівництво роботами здійснював Едмунд Жіховіч (1870 – 1924). Роботи зі зведення монументальної будівлі з декором за ескізами Марконі тривали шість років, щоб в 1902-ому міський музей відчинив свої двері перед вдячними глядачами.

Через п’ять років після відкриття частину площ львівського зберігача старожитностей, якому було присвоєно ім’я австрійського імператора Франца Йосифа I (1830 – 1916) була віддана під Міську галерею, створену на основі колекції Болеслава Ожеховіча (1847 – 1927), яка квартирувала тут до початку Першої світової війни.

При Польській республіці в період інтербелума музей носив назву Міського художнього промислу, доки червоні ради за підсумками Другої світової не анексували України, розмістивши в його стінах в 1952-ому філію московського центрального музею імені Леніна, для чого була знищена велика частина унікального декору фасаду (королівські герби Львова, статуї «Живопис» і «Скульптура» П. Війтовича, надвіконні горельєфи Г. Кузневича). Залишки ж колишньої експозиції роком раніше були передані новоствореному Музею етнографії та художнього промислу.

З падінням комуністичного режиму на українській землі в 1990-му будівлю по пр. Свободи 20 у Львові передали Національному музею, який був заснований в 1905-ому як приватна ініціатива митрополита Андрія Шептицького (1865 – 1944). Тоді ж з фасадів була прибрана радянська символіка, місце якої зайняли міські герби нового зразка.

Історія музею

Головною метою приватної фундації Церковного музею з особистим внеском в десять тисяч експонатів в лютому 1905-ого А. Шептицьким було розвиток української культури через демонстрацію багатої спадщини народу в контексті вірувань і вчень церкви, відображених в її сакральних артефактах. Головним його хранителем став відомий історик Іларіон Свєнціцький (1876 – 1956).

За чотири роки після створення він був перейменований на Національний музей митрополита Андрія, графа на Шептичі Шептицького, а в 1911-ому стараннями Свєнціцького в якості директора для розміщення колекції було придбано будинок по Мохнацького 42 (палац Дуніковських).

13 січня 1913 року хранитель старожитностей згідно Акту передачі офіційно став надбанням українського народу, на підтвердження чого його двері в той же день були широко відкриті для всіх бажаючих. Це ознаменувало новий етап його розвитку і значного приросту колекції, яка за два десятиліття збільшилася у вісім разів.

Після радянської окупації 1939-ого львівський національний став останньою надією для експонатів ліквідованих новою владою зібрань Ставропігії, Просвіти, Народного дому, релігійних організацій. Саме у зв’язку різноплановості нової колекції в 1944-му його перейменували на Музей українського мистецтва (спочатку державний, потім міський). При цьому було знищено і вивезено в спецфонди шість з половиною тисяч неугодних атеїстичній ідеології витворів мистецтва.

У рік здобуття Україною незалежності храму артефактів головною будівлею якого за рік до того став колишній Промисловий музей по проспекту Свободи 20, було повернуто історичну назву. Він і зараз є головним хранителем артефактів української Галичини, за невелику плату розкриваючи їх секрети всім бажаючим.

Експозиція

Не дивлячись на всі модернізації радянського періоду основними напрямком експозиції львівського Національного музею є сакральне мистецтво XIV-XVIII століть, покладене в основу А. Шептицьким, хоча зараз вона досягла розмірів у сто тисяч експонатів, що включають літературні, художні, друковані артефакти з числа стародруків, декоративного різьблення, скульптури, гаптування, художніх полотен.

Архітектура

Відмінною рисою цегляної потинькованної прямокутної (60м х 35м) в плані будівлі Національного музею є невеликий внутрішній двір і ризаліти зовнішніх фасадів декоровані пілястрами коринфського ордеру.

З іншого декору варто відзначити високі аркові вікна в обрамленні русту (другий ярус), з архівольтами на імпостами і замковим каменем на чолі (верхній), між’ярусні карнизи оформлені тригліфами і хвилями, широкий фриз, лобовій карниз великого виносу на кронштейнах та парапет з витонченою балюстрадою. Домінантою будівлі служить центральний фасад з його порталом центрального входу під трикутним сандриком на напівколоннах, ліпний декор віконного оформлення, двома ризалітами на колонах коринфського ордера стилізованими під вежі з купольним завершенням і зімкнене завершення центральній частині з витонченим картушем і оглядовим майданчиком на вершині.

Внутрішній простір будівлі організовано навколо дворівневого залу, оточеного балконними галереями. Причому перші два поверхи були розбиті на зали, а верхній – мав поділ на кімнати для службового і житлового користування.

Додаткова інформація

Адреса: Україна, Львівська обл., м. Львів, пр. Свободи, 20.

Посилання

• Історичні персони. Ключ до перетворення в нас самих

Як дістатися

Автотранспортом по трасах М06 (Е471) (Київ – Житомир – Новоград-Волинський – Львів – Стрий), М09 (Е372) (Рава-Руська – Жовква – Львів), М12 (Тернопіль – Львів), М11 (Перемишль – Городок – Львів) , М10 (Радимно – Яворів – Новояворівське – Львів) до об’їздної. Далі по місту прямувати: вул. Стрийська – вул. Шота Руставелі – вул. Зелена – вул. Студентська – вул. Левицького – пл. Соборна – вул. Галицька (весь час головною) до пр. Свободи, в північній частині якого розташована будівля колишнього Промислового музею.

Громадським транспортом до Львова, а потім в центр старого міста до проспекту Свободи (зупинка «Театр опери та балету»), поруч з яким розташований Національний музей.