Історія
Передісторія майбутніх символів приазовської столиці фактично почалася з прибуттям до новоствореного на місці Кальміуської паланки Запорізької Січі міста Маріуполь грецьких переселенців з Криму, яких за наказом російського уряду привів в 1780 році на північний берег Азовського моря через недолі, смерть і негаразди отець Ігнатій (1715 – 1786).
А через десятиліття до їхньої появи був зроблений другий крок створенням 9 січня 1790 року міської думи на загальних підставах, хоча по факту голова і шість гласних обиралися греками з-поміж себе, що становило деякий перекіс міського самоврядування, який посилився зі створенням азовськими еллінами власного суду.
У той же час в ще грецькому Маріуполі першої половини XIX століття поступово починає формуватися прошарок купецтва, що робив свої статки на експорті українського зерна за кордон. Не останнім з їх числа був Давид Антонович Хараджаєв.
Однак своє ім’я золотими літерами на сторінки міських літописів вписав вже його син і спадкоємець, Олександр Давидович Хараджаєв (1826 – 1894) в якості гласного думи і її голови 1860 – 1864 років, за що заслужив звання Почесного громадянина Маріуполя. У числі його численних досягнень було сприяння відкриттю 26 січня 1876 року першої чоловічої гімназії Феоктистом Аврамович Хартахаєм (1836 – 1880).
Причому для потреб першого і такого потрібного навчального закладу Олександр Давидович віддав в оренду одним з двох (знаходився на місці західного будинку зі шпилем) своїх особняків навпроти скверу майбутньої церкви Марії Магдалини, коли два роки після відкриття раніше використовуваний особняк Н.П. Хазанджі на Італійської перестав відповідати вимогам середнього учбового закладу. У другому будинку (східний через дорогу) жила сім’я Хараджаєвих.
Двоповерхова будівля по Катериненській так само виявиявилася недостатньо місткою для навчальних цілей, тому вже в 1879-ому купець 1-ї гільдії Хараджаєв за свій рахунок прибудовує до неї додаткове приміщення з чотирьох кімнат, за утримання якого гімназія платила вісім років зі свого бюджету півтисячі рублів, а потім ці потреби взяло на себе місто.
Однак купецький особняк з плином часу все менше задовольняв санітарно-гігієнічним вимогам до приміщень подібного типу – мала освітленість і обсяг повітря класів, їх недостатня кількість (один містився у відгородженій частині залу), використання правої половини першого поверху під магазин. Тому на порядку Міської Думи вже в 1894-ому гостро стояло питання будівництва власного корпусу для Олександрівської чоловічої, спочатку заплановане на протилежному боці площі, але перенесене на захід і вглиб кварталу за наполяганням адміністрації навчального закладу.
У власності сім’ї Хараджаєвих (син-спадкоємець Олександра Давидовича – так само почесний громадянин Маріуполя Давид, який прослужив чверть століття гласним Думи) обидві будівлі знаходилися аж до збройного захоплення влади Східної України в 1920-ому більшовиками, що експропріювати всю приватну власність.
Нова влада народних рад, тяжіючи в своїй обмеженості до матеріальних показників статусу, звичайно ж не оминула своєю увагою два розташованих один навпроти одного особняка – в одному (східному) з куполом над кутовим ризалітом та багатою класичною обробкою розташувався міський виконавчий комітет партії (звичайно ж комуністичної, інші були заборонені), а західний скромніший віддали під міську раду.
Радянське благоденство тривало рівно до того моменту, як два заклятих «друга» (Сталін і Гітлер) не вирішили перекроїти карту Європи, поклавши початок кровопролитній Другій світовій війни, що знищила в своїх смертоносних обіймах десятки мільйонів людей і стерла з лиця землі безліч пам’яток. Під час німецької окупації Маріуполя (1941 – 1943) в хараджиєвських стінах були рейх-канцелярія і ставка військового відомства, а йдучи з міста обидва будинки німці в числі інших підпалили.
Пройде всього трохи більше восьми років і на місці міськради за проектом працівника харківського «Міськбудпроект» Льва Олександровича Яновицького (1918 – 2008) було розпочато будівництво західного будинку зі шпилем, в той час як житловий двоповерховий купецький особняк на протилежному боці вулиці проіснував ще який час. Офіційною датою закінчення будівництва першого колоса вважається 1954 рік.
У радянський період будинки зі шпилями, на верхніх поверхах якого розташовувалося елітне житло, а нижні використовувалися торговельними організаціями, пережили ремонт в 1971-ому, щоб потім на чверть століття зануриться в небуття – ремонт фасадів західного будівлі проведено лише в 1997-ому, на реконструкцію другого, східного, гроші знайшлися лише в 2011 році, після того як обвалилася частина його ліпнини.
Так що зараз їхні шпилі і оновлений монументальний вигляд продовжують служити свого роду візуальною брамою (з боку автовокзалу і великої землі) міста до його серця і пам’ятним символом Маріуполя для його гостей.
Архітектура
Замикаючі північну панораму Театральній площі симетричні будинки з шпилями в своїй монументальності є яскравих представників пізнього сталінського ампіру з домінантами в вигляді вбудованих семиповерхових веж-ризалітів на тлі чотирьох і п’ятиповерхових обсягів, увінчаних шпилями з пентаграмами країни рад.
Візуально масивні, домінуючі над оточуючою забудовою (до будівництва Успенського собору) будівлі багато прикрашені згідно канонів свого стилю: руст покриває всю гладь стін, профільований карниз на модильйонах, використання балконів на кронштейнах, двоярусних лоджій на колонах та еркерів з арковими прорізами для пом’якшення аскетичності, балюстрада парапету з помилковим бароковим фронтоном, ліпні гірлянди.
Вежі-ризаліти вінчає аркатура, канельований портик коринфського ордеру з перехопленням, ліпна панно з круглою розеткою, глуха корона-парапет обмежена тумбами по кутах, гірлянди по кутах закріпленими вінками з радянської пентограмою.
Додаткова інформація
Адреса: Україна, Донецька обл., м. Маріуполь, вул. Куїнджі, 35 та 48.
Як дістатися
Автотранспортом по трасі М14 (Одеса – Мелітополь – Маріуполь – Новоазовськ) або Н20 (Слов’янськ – Донецьк – Маріуполь), які проходять через центр міста. Далі проспектом Миру до Театрального скверу, в Північній частині якого розташовані будинки зі шпилем.
Громадським транспортом до Маріуполя, а потім – в центр міста (зупинка «Драмтеатр»), поруч зі сквером якого розташовані два колоса – символи міста.