Історія
Дворовий фасад палацу Заславських
Початок історії існування міста на зливі трьох річок (Горинь, Сушань, Понора) губиться десь в першій половині XII століття, а честь заснування належить комусь з волинських князів, котрі отримували свій уділ родючої землі Русі-України від пращурів, щоб правити на ній за власним розумінням та з оглядом на Київ. Імовірно князь назвав столицю на свою честь Ізяславом (хоча існує версія, що він називався Кам’янцем).
Перше ж документальне згадування в історичних актах Заславля (як тоді називалося місто) відноситься до 4 листопада 1386 року і пов’язане із грамотою-підтвердженням майнових прав князя Федіра Даниловича Острозького (1360 – 1437) на маєтності батька за умови відданого служіння польській короні, виданою литовським князем Вітовтом (1350 – 1430) та польським королем Владиславом ІІ Ягайло (1362 — 1434).
Син князя Федіра, Василь Острозький ( – 1461), значно зміцнив місто, побудувавши тут замок в оточенні інших фортифікаційних споруд. Перед смертю він поділив свої маєтності між синами. Заславль отримав молодший, Георгій (Юрій) ( – 1500), який, взявши собі прізвище по назві міста, став засновником роду Заславських (інколи в офіційних документах як Жаславські).
Напільний фасад палацу Заславських
Честь же заснування Нового Заславля належить Михайлу Кузьмичу, за клопотанням якого та згоди неповнолітнього небіжа Івана IV Івановича (1562 — 1629), сина його покійного брата Івана ІІІ Кузьмича, на родовій землі через річку Понору при її злитті із Горинью король Польши дав згоду на будівництво нового міста під тим самим ім’ям. Замок в оточенні ровів почали будувати 1579-ого, а за чотири роки він згадується з приводу отримання Магдебурзького права в якості існуючого.
Після об’єднання земель роду Острозьких в наслідок одруження з останньою представницею роду, княжною Евфрузинією ( – 1628), Іван IV (відомий вже під ім’ям Ян), як єдиний спадкоємиць Заславських, став фактичним володарем величезних волинських маєтностей з центром у Заславлі, твердиня якого перетворилася на найнеприступнішу в окрузі з палацом, побудованим навколо круглої вежі.
Ось тільки існувати під гербом роду своїх засновників замку Заславських довелося лише три покоління — за Олександра Янушевича (1581 — 1629) він являв собою грізний оборонний периметр з кам’яним муром перемежованим дозорними вежами, земляним валом бастіонного типу та водяним ровом по периметру. При цьому жилими вважалися лише одинадцять кімнат цитаделі та ще шість приміщень мали вікна.
Вхід в замкову каплицю Заславських
Його син Владіслав Домінік (1616 — 1656) розбудував фамільну резиденцію десь в першій половині XVII століття -так в середині оборонного периметру з’явився двоповерховий дерев’яний будинок, а сам замок став більше схожий на палац. Невелике ж подвір’я в середині фортечного периметру з плином часу все щільніше забудовувалось господарськими спорудами різного призначення.
На долю онука, Олександра Владиславовича Заславського (1651 — 1673), випали чисельні випробовування, пов’язані із бойовими діями визвольної війни українського народу під приводом Богдана Хмельницького 1648 — 1657 років, потрапивши у вирій яких місто разом із своїм замком-захисником було обернуте на суцільну руїну. З цієї прірви палац вирвався із значними втратами — розграбованний і частково зруйнованний він був покинутий господарями, його приміщення стояли зачиненими більше ніж пів-століття. Із смертю останнього остаточно припинилася історія славних поборників українського православ’я Острозьких-Заславських.
Величезні маєтності родового ключа разом із союзом Теофілії Людовіки Заславської (в першому заміжжі – Вишнивецька)( – 1709) увійшли в будинок князя Йосипа-Карла Любомирського (1638 — 1702), а пізніше з одруженням її доньки, Іозефіни Марії Анни (1693 — 1729), – князя Павла-Карла Сангушко (1680 — 1750).
Внутрішній простір парадного залу
Саме завдяки новим власникам палац Заславських на початку XVIII століття постав з попілу руїн очищений від засілля випадкових людей, які опанували замкове подвір’я за відсутності господарів. Причому реконструкція 1720 — 1730 років фактично перетворила оборонний комплекс на аристократичну резиденцію виконанну в кращих європейських традиціях під наглядом місцевого губернатора Анджея Госького. Причому закінчував роботи вже єдиний спадкоємець Марії Анни (Маріанни), син Януш Александр Сангушко (1712 — 1775), мечник Литовський, котрий фактично став останнім Острозьким ординатом та володарем величезних маєтностей Заславських-Любомирських.
В Кольбушові 7 грудня 1753 року бездітний князь здійснив відому транзакцію, розподіливши свої величезні маєтності між близькими та далекими родичами. Ізяслав дістався його звідному по батькові братові, Янушу Модесту Сангушко (1749 — 1806). Фактична правителька Заславля за малолітства спадкоємця, мати Барбара Сангушко (1718 — 1791), розпочала величезну перебудову комплексу Заславських з добудовою нового палацу Сангушків, котрий остаточно закінчив перетворення його на резиденцію гідну королів.
Аркадна галерея і палац в Ізяславі
Ізяслав, який лишився у приватній власності сім’ї, не дивлячись на російську анексію частини Західної України після третього поділу Польщі, успадкують спочатку діти Януша від Анелі Ледоховської ( – 1825), Карл та Варвара, а по їхньої смерті — його двоюрідні онуки Владіслав та Роман Євстафієвичі Сангушки.
Останній з них, князь Роман Доміан (1832 — 1917), був змушений на початку 1870-х продати родове гніздо російській царський скарбниці для пристосування під потреби її загарбницької армії. Звичайно ж а “кращих” традиціях московитів вже станом на початок Першої світової війни 1914 — 1918 років палац перетворився на руїну — була відсутня частина даху, побиті вікна, розграбовано все, що мало хоч якусь цінність, поламані меблі, зіпсовані прекрасні інтер’єри.
За окупаційної влади більшовицьких катів, що прийшла на зміну царському терору, комплекс колишнього палацу Заславських продовжив використовуватися під потреби армії, поки під час Другої світової її частини власноруч не розстріляли своє майно при наступі. З тих пір він більше не оновлювався і стрінув трете тисячоліття помираючим лебедем серед квітучої сучасності української незалежності.
Архітектура
Заславська замкова каплиця
Складнопрофільний периметр палацу Заславських з приміщенням замкової каплички замикає північно-східний кут комплексу та з’єднаний із колишньою резиденцією Сангушків двориком-аркадою. Від початку при його будівництві були враховані особливості ландшафту та вимоги фортифікації, тому в східній частині він представляв собою одноповерхову споруду під захистом земляних валів, а з боку курдонеру – двоповерхову укріплену по кутах масивними контрфорсами.
Після перебудови його первинний суворий вигляд пом’якшали барокові архітектурні деталі, головною з яких, звичайно, виступав величний фронтон ризаліту центрального входу по парковому фасаду. Ще були профільований лобовий карниз, кутові та ризалітові пілястри французького русту, між’ярусні прямокутні таблички та розбивка на дзеркала площини стін.
Внутрішній двір палацу
Внутрішній простір був поділений несущою стіною вздовж на дві нерівні частини (східна, де знаходилася репрезентаційна зала – більша) з розбивкою на більш малі кімнати західної. З декору інтер’єрів варто відзначити хрестові зводи замкової каплички, ті самі, що і на зовнішніх фасадах, розбивка на дзеркала за допомогою лопаток та профільований карниз — все що лишилося від колишньої розкіші мальованою оббивкою стін.
Додаткова інформація
Адреса: Україна, Хмельницька обл., м. Ізяслав, вул. Шевченка.
Як дістатися
Автотранспортом по трасі Р05 (Сарни – Рівно – Старокостянтинів) або Р32 (Кременець – Ржищів) або Р49 (Новоград-Волинський – Шепетівка) далі – по Т1804 (Корець – Славута – Антоніни) або Т2313 (Кам’янка – Шепетівка) до Ізяслава. В місті по Шевченка до палацу Заславських.
Міжміським транспортом до Ізяслава, а потім – до палацу міським, рухаючимся по вул. Шевченко до костелу святого Йосипа.