Він став провідником між Небом і Землею як уособлення чистої віри без обмежень та додаткових умов, однією рукою змахнувши всі теологічні нашарування віків через призму людських слабкостей особистостей.
Пам’ять про того, хто не злякався відступити від тисячолітніх догматів, щоб повести за собою сотні тисяч, навіки зберігши своє ім’я разом з назвою невеличкого містечка в українській глибинці в світовій історії.
Суровий аскет поруч із в’янучою розкішшю колись величного костелу, білі крила якого століттями берегли містечко в заплаві Південного Буга від зазіхань турецько-татарських військ, а свою громаду від свавілля московської орди.
То що будувалось на віки при належному догляді, але потерпає від людської байдужості сьогодення, щоб одної миті виринути з небуття та згадати про всю велич свого минулого.
Вірний страж та зброєносець мужнього воїна під мирним прикриттям дбайливого годувальника, який не одне століття вдало поєднував ці дві функції без збитку для жодної з них та користі міста на злитті двох річок.
Невеличка кремезна споруда, під невибагливим кам’яним панциром якої причаїлося велике українське серце селянина-працівника, який одразу бере зброю до рук після сигналу «до бою».
Єдина збережена сакральна споруда колись великої місцевої громади, яка лише дивом пережила божевілля радянського атеїзму та руйнівні воєнні роки, щоб воскреснути на зорі третього тисячоліття та продовжити сіяти розумне, добре, вічне.
Та що століттями служила однією з дороговказівних зіркою колін Ізраелевих в давньому українському місті при злитті двох річок.
Скромна будівля, яка за своє довге життя встигла приміряти на себе дві релігії та дві конфесії християнства, щоб після десятиліть атеїстичного забуття в її стінах знов почало битися духовне серце православного Меджибожу.
Каплиця, що перетворилася на величний самобутній храм, як витвір мистецтва багатьох поколінь його господарів, що доклали руку до його перебудови на догоду примхливим забаганкам часу та суспільному баченню краси.
Мальовнича долина з блакитною стрічкою річки серед зелені українських степів і долин, що несе свої повноводні води в білих завитках бурунів через пів-України в пучину Чорного моря.
Річка, що по праву носить звання української.
Сумна пам’ять про величності католицького храму, що парить над невеликим селищем біля злиття двох річок.
Загублений у віках образ з маловивченою історією.
Напівзабута казка – німий свідок історії колись великого міста, що випливає з димки досвітнього туману високого берега біля злиття річок Південний Буг і Бужок (звідси й назва), з його потужними стінами, повитими зеленню і осипаючимися зубцями зайвий раз нагадує про суєтність буття і мінливість фортуни.