Історія
Дзвіниця колишнього Покровського монастиря
Його передісторія постала на руїнах невідомого стародавнього монастиря з легкої руки гетьмана польного коронного Станіслава Жолкевського (1547 – 1620), який в 1616-ому почав будівництво кляштору для прибулих в Бар за два роки до того ченців єзуїтського ордену. Будувався комплекс поруч із замком королеви Бони дуже швидко з огляду на велику суму пожертви в тридцять тисяч злотих від магната-фундатора.
Крім того Жолкевський виклопотав у польського короля Сигізмунда III Вази (1566 – 1632) для нього привілеї отримувати десятину з Барського та Комаровецького маєтків при звільненні від податків, що згодом зробило їх великими землевласниками, які володіли частиною міста, свічковим та цегельним заводами, броварнею, ставом, будинком ратуші, заїжджим двором та шинком.
З розвитком міста та збільшення братії виникла ідея організації при обителі колегіуму, яка знайшла своє матеріальне втілення в 1635 році. А через півтора десятиліття на українській землі почалися буремні часи визвольної війни під приводом Богдана Хмельницького 1648 – 1657 років, пережити які дерев’яним монастирським спорудам, на жаль, не довелося. Встоялі ж навчальний корпус та костел трималися аж до 1780-х років (навчальний заклад працював до 1666-ого), коли назавжди розчинилися в диму пожежі.
Монастирсько-колегіальний комплекс єзуїтів в Барі
Відродження до єзуїтського кляштору прийшло лише після деокупації Поділля від влади османського султанату – вже в 1701-ому почалося мурування споруд нового цегляного на кам’яному фундаменті релігійно-освітнього комплексу під патронатом ордена єзуїтів (колегіум поновлено в 1749 році). З-за поганого фінансування спорудження обителі розтяглося на багато десятиліть. Саме це спонукало орден до агресивної юридично-правової політики, завдяки якій він станом на другу половину XVIII століття став власником окрім іншого семи сіл (Кужелева, Кужелівка, Семаковець, Залуч, Сеферовка, Окладне, Барща, а також частково Думанова й Кормильча).
Але при щорічних доходах більш ніж в двадцять тисяч злотих на 1773-й рік, коли булою папи римського Клемента XIV (1705 – 1774) єзуїтський орден було ліквідовано, комплекс так і значився в недобудовах, хоча і майже закінчених. Опустілий майновий комплекс перейшов у відання Едукаційної комісії.
Після чисельних чвар за володіння кляштор в 1881-ому отримав греко-католицький орден отців-василіян за умови продовження освітньої діяльності попередників. Вони-то і закінчили будівництво комплексу, витративши на добудову ще шість років. У виконання зобов’язань по просвітництву при монастирі була відкрита василіянська школа, яка в 1803-ому була переформована на повітове училище.
Центральний фасад монастирського корпусу
Антицарське повстання 1830 року поклало край вільному існуванню на окупованих Московією українських теренах монастирів всіх конфесій окрім православних (як державницьких), і василіянський орден не був виключенням – в тому ж році він втратив свої маєтності в Барі.
Вільними приміщення, передані окупаційною владою у відання Духовного відомства, лишалися не довго – в 1837-ому тут було засновано Барський православний чоловічий монастир на честь Покрова пресвятої Богородиці. В тому ж році з Привороття були переведені два старших класи семінарії, а згодом Волинське духовне училище повністю переселилося до міста на річці Ров.
Однак чи-то через недбале керівництво, чи-то недофінансування чоловічу обитель в 1880-ому єпархіальне керівництво вирішило розформувати, перерозподіливши ченців по інших монастирях, а комплекс передати жіночій гілці православної церкви. 20 вересня 1881 року відбулася урочиста передача його сестрам Браїлівського монастиря.
Корпус колегіуму барського єзуїтського кляштору
За приналежності до жіночого крила православ’я Барський монастир переживає часи свого розквіту – енергія матінок-настоятельок забезпечили йому так необхідний ремонт та будівництво величного надбрамного корпусу з дзвіницею на чолі в 1908-ому з нагоди святкування п’ятдесятирічного ювілею існування обителі. Тоді ж головна ікона Божої Матері отримала позолочені оклади.
А потім московські окупанти в марних претензіях на велич розпочнуть Першу світову війну 1914 -1918 років, яка поховає під своїми руїнами імперію Романових, а на її місце увірветься із зброєю в руках червоний люмпен. Он-то в своїх намаганнях приборкати уми та серця окупованої України почне наступ на віру. Барский кляштор вщент згорів в 1920-ому, а після відновлення, як найпрезентабельнішу будівлю міста, його розділили райвиконком з будинком культури та бібліотекою.
З початком німецької окупації Поділля під час Другої світової війни (1941-ому) Покровський жіночий монастир поновив своє становище в Барі. Йому навіть вдалося чотири роки опиратися поверненню московських окупантів в святі стіни після 1944-ого, але південний корпус з теплою Миколаївською церквою в 1948 році довелося звільнити під будинок культури.
Келійний корпус кляштору
На цьому окупаційна радянська влада Московії не зупинилася в своїх намаганнях ліквідувати обитель під різними приводами від нестачі в місті житлових приміщень для «робітників та селян» до розміщення «швацької фабрики» (але обладнання останньої не проходило по габаритам). 15 червня 1960 року монастир все-таки був зачинений з передачею в житловий фонд.
Але в безвір’ї храмовому комплексу судилося перебувати лише три десятки років, з відновленням української незалежності та розвалом чергової московської імперії в 1991-ому келійний корпус без колегіуму було повернено католицькій церкві, яка подарувала його сестрам-бенедектинкам, які крок за кроком продовжують відновлювати свій дім і зараз.
Архітектура
Колишній єзуїтський комплекс представляє собою три будівлі різного часу споруди, які розташовуються на мальовничому березі річки Ров в двох кварталах від метушливого міського центру.
Південний колегіальний корпус представляє собою двоповерхову прямокутну споруду під вальмовим дахом в класичному стилі з легкими архітектурним забарвленням у вигляді кутових пілястрів, простих віконних лиштв та профільованого лобового карнизу.
Кляштор кармеліток в Барі
Парадно оздоблений кляшторний келійно-храмовий двоповерховий корпус розташований паралельно берегу річки – прямокутна споруда з центральним еркером західного фасаду та великим ризалітом східного під мансардним дахом з прямокутними люкарнами. Вишуканий бароковий декор будівлі складають пілястри доричного ордеру без стилобату, розбивка на дзеркала тонкими фільонками, неширокий фриз, профільований лобовий карниз, фільонкове обрамлення вікон з домінантою замкового каменю та коробові ніші міжповерхового простору.
П’ятиярусна (восьмерик на четверику) дзвіниця червоної цегли з цікавим завершенням у вигляді зімкненої покрівлі увінчаної маківкою – прямокутник з двома симетричними двоповерховими прибудовами у одне вікно по фасаду та центральною проїзною аркою, який розташований паралельно центральній будівлі. Її окрасою слугують кутові пілястри доричного ордеру, профільовані архівольти на імпостах, трикутні декоративні фронтони в фільонках з вікнами-«трояндами», прямокутні ніші, стилізований фахверк та профільований лобовий карниз.
Додаткова інформація
Адреса: Україна, Вінницька обл., м. Бар, вул. Монастирська, 55.
Як дістатися
Автотранспортом по трасі Т0610 (Любар — Хмільник — Лука-Барська — Бар — Нова Ушиця) або Т0228 (Бар — Копайгород — Шаргород — Нові Хоменки). В місті по вулицях Героїв Майдану – Соборна – Святого Миколая до колишнього єзуїтського кляштору.
Громадським транспортом до Бару, а далі з автостанції один квартал на захід (в бік річки) до монастиря бенедиктинок.