Історія
Церква Різдва Богородиці в Солотвині
Сумнівно, щоб за княжої доби в згаданому в Гуцульському літописі ХІІ побожному містечку (тоді ще Краснопіль) не було православної церкви – вона напевно існувала, як символ духовної міці громади, але за відсутності документальних джерел напевно то стверджувати – марна справа.
Храм Різдва Богородиці на нинішньому місці вперше згадується в 1600 році як одна з трьох церков (ще в багатонаціональному містечку існували дві синагоги, польський костел та лютеранська кірха) швидко розбудованого солевидобувного центру, який, до речі, став приводом для перейменування на Солотвин з двома діжками меду та трьома грудками солі на гербі (1658 рік). Але служити духовним центром громади дерев’яній святині довелося не довго – у полум’ї турецько-татарського нашестя 1676-ого з місцевих сакральних споруд вдалося встояти лише костелові.
Більше двох десятиліть храму у громади не було, пізніше богослужіння проводилися у тимчасовій споруді, доки в 1717 році на зібрані меценатами кошти не була викуплена храмова споруда у Манявського скиту. Привезену до Солотвину по частинах споруду встановили на колишньому місці і освятили знов-таки на честь Різдва Пресвятої Богородиці. Вона простояла століття, була розібрана та продана до села Кричка.
Пройде багато десятиліть, перш ніж в 1898-ому до містечка з візитацією навідається майбутній предстоятель Української греко-католицької церкви Андрій Шептицький (1865 – 1944), ініціатива якого стала початком відродження солотвинської святині.
Західний фасад Різдвяно-Богородицької церкви
Будівництво за проектом львівського архітектора Василя Степановича Нагірного (1848 – 1921) просувалося завдяки священику Михайлу Головацькому (наглядач від церкви), Штефану Варвароку (головний підрядчик) та барон фон Лібіх (постачальник деревини як головний наглядач місцевий лісів) доволі споро, хіба що виділений останнім сирий ліс місцевим жителям довелось обміняти на власний сухий.
Нова дерев’яна храмова споруда була освячена в 1903 році блаженним Григорієм Хомишиним (1867 – 1945). Сюди ж були перенесені метричні книги, які зберігаються в громаді з 1784 року. В той час при святині почала діяти захоронка, де дошколят виховували в українських традиціях п’ять монахинь-служебниць.
Саме ж цій дерев’яній споруді пощастило пережити не тільки Дві світових війни, що прокотилися по милості Московії в ХХ столітті українськими землями, а і три з половиною десятиліття правління войовничого радянського атеїзму, продовжуючи весь цей важкий період підтримувати вогник віри в серцях своїх парафіян (саме тому із зачиненого костелу сюди були перенесені бічні престоли).
Після відновлення української незалежності громада одразу ж отримала офіційний статус (16 жовтня 1991 року), після чого храм, і до того перебуваючий в непоганому стані, під наглядом греко-католицької парафії почав розквітати по-справжньому – його інтер’єри оновили, а зовнішні фасади вдягли у вагонку.
Архітектура
Верхній ярус хорів храму в Солотвині
Дерев’яна хрестоподібна в плані п’ятизрубна трипристольна п’ятикупольна зовні оббита вагонкою церква Різдва Богородиці розташована в центральній частини селища вздовж головної вулиці на місці, де документально було зафіксовано існування однойменної храмової споруди ще на початку XVII століття. В комплекс також входить двоярусна (верхній відкритий) дзвіниця з півдня.
Величний храмовий обсяг зовні прикрашений орнаментованим ромбоподібним малюнком набиття вагонки, різьбленими дерев’яними накладками, піддашшям великого виносу, арковими в тонких лиштвах вікнами, бляхованими візерунковими карнизами, маленькими витягнутими до гори бляхованими маківками. Головною ж окрасою розписаного та прикрашеного різьбленими елементами внутрішнього простору є вівтар 1907 року споруди, на якому стоїть ім’я автора «Илия Похим».
Додаткова інформація
Адреса: Україна, Івано-Франківська обл., смт Солотвин, вул. Шевченко, 12.
Як дістатися
Автотранспортом по трасі Р38 (Богородчани – Гута). Далі в Солотвині по вулицях Грушевського – Шевченка до храму Різдва Богородиці (розташований поруч).
Громадським транспортом до центру Солотвину, в одному кварталі на північ від якого розташований єдиний храм громади під опікою греко-католицьких священників.