В якомусь-то царстві, в якомусь государстві жив собі дуже багатий пан. От треба тому панові наймита – нікому свиней пасти.
Посилає пан приказчика шукать свинаря.
- Тільки, – каже, – з такою умовою, що як вибуде рік, дам йому день поля на рік, а не вибуде, то нічого не плачу.
Пішов приказчик по селу, розпитує:
- Чи нема де якого нетяги?
- А там, – кажуть, – живе убогий парубок, він піде.
Ото й найняли того парубка. Вибув він рік, і дали йому день поля на рік.
Іде парубок від пана та й думає: «Служив я, – думає, – рік, вислужив день поля на рік, – що мені з ним робить?» Думав-думав: «Посію баштан…» Думав-думав: «А чим же я, – каже, – те поле виорю, що в мене ні волів, ні плуга?..» А далі й надумався: «Піду до пана». Приходить.
- Пане, – каже, – любий пане, – каже, – милий! Служив я у вас рік, вислужив день поля на рік, та нічим мені зорать його. Чи не зорали б ви мені? Я б уже вам відробив.
Пан зглянувсь на нього:
- Добре, – каже, – виорю!
Зорали ту нивку, посіяв він баштан. І як уродив же той баштан! Кавуняччя – отаке! А дині — отакі!
Поставив собі парубок курінь серед баштана, там і живе – баштан стереже. Тільки як стали пристигати дині, помічає він, що оце вдень лежала така гарна динька, а на ранок устане – сама шкаралупина, і йому думає: – я ж таки пристерожу, хто мої дині переводить, я йому дам!
От настала ніч. Сів він у курені, стереже. Коли чує – хрум-хрум! Він потихеньку туди – аж там лисичка; він підкрався та хап її за хвіст! Та й піймав.
- Ага! – каже. – Я тобі дам дині!
Та як замахнеться…
- Ой, чоловіче-голубчику, – каже лисичка, – не бий мене – я тобі у великій пригоді стану.
- А дині їстимеш? — каже.
Та її шіпком… А вона проситься:
- Хоч живу, – каже, – пусти мене, я тобі у великій пригоді стану!
Бив-бив, а далі й питає:
- У якій же ти мені пригоді станеш?
- Я, – каже, – тобі висватаю царівну!
- Ну, гляди!
Та й пустив: «Ото хитра, – думає, – за царівну сватає…»
Побігла лисичка до царя. Там її не пускають, витаняють.
Треба мені самій царя бачити – пустіть! Я щось йому скажу.
Її гонять, а вона у палац преться. Цар і почув.
- Що там за лемент? — питає.
- Та тут, – кажуть, – волоцюга приплентась.
- Впустіть, – каже цар.
Ії й пустили. Вона цареві в ноги:
- Царю-государю, – каже, – змилуйся, що я до тебе з недоброю вістю прийшла!
- З якою недоброю вістю? – питає цар.
- Так і так, – каже, – була я у змія, хвалився він мені, що буде твоє царство воювати – дочку твою візьме за себе. Так оце я прийшла тобі розказати.
- Ох, мені лихо! – ухопився цар за голову, – а в мене ж і війська не готове!
Та на царедворців:
- Га, сякі-такі! Мене хочуть воювати, а ви нічого не знаєте.
Лаяв їх, лаяв…
- Кличте раду! — гукнув.
Тут де не взялись генерали, сенатори, панства усякого поназбігалось – радяться, як їм того змія повоювати. Радились-радились – нічого не в радить: нема війська! А лисичка знов цареві в ноги:
- Царю-государю, змилуйся, – каже, – що я тобі порадку є: в мене цар курінний, як віддаси за нього дочку, він тобі змія завоює!
Цар і сюди кинувсь, і туди кинувсь – нічого робити:
- Як завоює, – каже, – то вже віддам!
Прибігає лисичка до куреня:
- Здоров, курінний царю!
- Здорова, лисичко-сестричко!
- Я тобі добру вість принесла.
- Кажи.
- Була я в царя, за тебе царівну сватала; так цар сказав: «Як завоює, – каже, змія, то віддам». Ходім воювати!
- То-то, дурна! – каже парубок. – Як же мені його звоювати?..
- Нічого, звоюєш; мене слухай, все гаразд буде. Одягайся, ходім.
- А баштан, – каже, – на кого покину?
Вона як почула його вмовляти — пішли.
Ідуть та йдуть, лисичка попереду біжить, парубок позаду іде.
Коли назустріч іде змія: так і сипле іскри, так і сіє!
- То, – каже лисичка, – змій їдь. Ти, – каже, – постій тут під копицею (на луці були), а я побіжу вперед до нього.
Став той парубок під копицею, думає: «Пропав же я!» А лисичка побігла до змія:
- Здоров, змію-братіку!
- Здорова, лисичко-сестричко!
- Що я тобі скажу, змію-братіку! – каже лисичка. – Біжу я оце до тебе з недоброю вістю: іде на тебе цар війною, хоче тебе звоювати і все твоє багатство відняти!
- Де ж він? Далеко? – питає змія.
- Якби, – каже, – далеко, а то близько!
- Що ж мені тепер робити? — питає.
- А що робити? – каже лисичка. – Он під копицею стоїть чоловік, віддай йому все своє – і коні, і коляску, і одежу, а сам уберись у його одежу та й іди собі додому; цар тебе не пізнає… А то пропав!
Змія мерщій одежу з себе, а свитку на себе – та бігом звідти!
«Спасибі лисичці, від смерті врятувала!» – думає.
Тоді той баштанник убрався в золоту одежу – і такий став гарний, що хоч не схочеш, то полюбиш! Сів у коляску, поїхав з лисичкою.
- Бачи, – каже вона, – а ти боявсь!
Приїхали до царя. Лисичка цареві в ноги:
- Царю-государю, – каже, – кланяється тобі цар курінний і шле подарунки, він звоював змія, просить дочку твою за себе!
Цар зрадів, цариця зраділа, царівна теж. Повискакали, беруть його, ведуть. А через тиждень і весілля справили. І я там був, мед-вино пив, у роті не було, а по бороді текло.