Українці на стільки стала та ортодоксальна нація, що заповіданий пращурами життєвий уклад до дрібниць непохитно тримає тисячоліттями. Навіть українські канони краси майже не змінилися з плином часу. Ні, звичайно є прошарок прогресистів обох статей, які кидають виклик суспільству, але навіть вони після епатажу та виклику суспільству нерідко знов повертаються до натхнення споконвічних національних джерел. І якщо традиційно краса української жіночої статі всіх віків — довга коса, то у чоловіків — розкішні вуса-борода та чуб-оселедиць.
Підтвердженням того тисячі і тисячі українських сучасників, яких прикрашають гарно доглянуті вуса, бороди, стильні зачіски з пишними чубами та оселедцями. І хоча зараз мода на доглянуту рослинність на голові зветься «трендом», але насправді це — лише спадок тих, хто жив на цій землі п’ять тисяч років тому. Цьому історичному факту беззаперечними, закарбованим в камені підтвердженням є надкурганні пам’ятники Донеччини та Приазов’я прадавніх часів, знані в народі як «скіфські баби». Хоча як мінімум половину з них аж ніяк до жіночої статі віднести не можна, бо вони не тільки зображені в повних бойових обладунках, а ще й мають ті самі розкішні українські козацькі вуса та оселедець.
Гордовито підняте підборіддя, вкладені на голові короною коси, статна постать — це перше, що малює уява при згадуванні образу україночки. В українській культурі коса з спрадавна вважалася символом жіночої чистоти, гідності, відданості та родовитості. Тому вони довгі, охайні, ретельно виплетені та вкладені так шанувалися в народі, адже офіційно слугували відображенням жіночого соціального статусу та запорукою відданості її володарки національним традиціям і завітам пращурів.
Недарма одним з найгірших покарань для жінки від українського суспільства, в якому завжди панували рівноправ’я та неприйняття фізичного насилля по відношенню до слабкої статі, було відрубання коси за невірність та безчестя (при цьому покривали голову хусткою, і жінка ставала «покриткою»). Вороги ж українському дівоцтву-жіноцтву робили те саме, але з іншою метою — для зламання сили волі до опору та підкорення одвічного вільного духу, що спрадавна закарбований в генному коді нації.
Він доріжкою долі пролягає від народження людини до останнього шляху в сиру землю, супроводжуючи її через всі радості, печалі, препони та негоди. Як прадавній символ захисного магічного Сворожого кола вічності, єдності, довершеності він традиційно був неодмінним атрибутом будь-якого одягу українців і на щодень, і на свята (не дарма ж навіть померлого немовлятку клали в труну підперезаним). Соціальний статус особи можна було прочитати за кольором, малюнком та стилем. Його величність пояс — український життєвий шлях.
Пояси спрадавна виступали неодмінним атрибутом національного одягу українців, з’явитися на люди без нього вважалося за велику ганьбу, бо за усталеними нормами моралі він ототожнював порядність з якою людина «тримає себе» (не дарма про гіркого п’яничку казали: «він навіть пояс пропив»). Чим розкішніше пояс (в два чи три оберти без зшиву, шовкова / лляна / конопляна / воняна тканина чи шкіра, ручного чи машинного ткацтва, вишитий по всій довжині, прикрашений китицями), тим заможніше українець.
Зубчик до зубчика, який ніжно занурюється в м’який шовк жіночого волосся, раз у раз виринаючи, щоб бути поглиненим знов… є в цьому якийсь прадавній містичний еротичний зміст. Не дарма пращури передали українцям знання про гребінь, як містичний символ жіночої родючості та звабливості і разом з тим — краси та гідності.
Охайна зачіска, де волосинка до волосинки ретельно підібрані одна до одної, сплетені в тугу коску та затягнуті червоною стрічкою — з давних-давен були еталоном української краси, до якого привчали дівчаток з самого малку. Тому гарний гребінець бажано з мальованими малюнками, різьбленими візерунками (адже зазвичай вони буди дерев’яними, бо металеві (ба більше мідні, срібні, золоті собі могли дозволити придбати лише дуже заможні пани) з дзеркальцем йому до пари був одним із жаданіших подарунків.
Він — той магічний предмет сьогодення, який за тисячоліття і тисячоліття свого існування ані трошки не змінив своєї форми, сутності та призначення, хоча про його глибинний зміст сучасні українці вже почали потроху забувати, а сам ритуал перетворився на повсякденну рутину. А колись гребінець був одним з найшанованіших предметів в арсеналі кожного українця, таким собі оберегом індивідуального щоденного використання.
В прадавні часи на українській землі гребінь вважався єднальною ланкою між небесним світом, землею та підземеллями небуття, адже він проходив волосся від коріння до самих кінчиків, наче проводячи душу життєвим шляхом. Він виступав символом зв’язку поколінь і дощу чи лісу, як його матеріальному ототожненню. Недарма ж його зображення у вигляді хвилястих ліній зустрічаються ще на трипільському посуді, а золотий скіфський гребінь IV століття до н.е. — неперевершений приклад ювелірного мистецтва.
За об’єктно-духовними уявленнями українських прабатьків кожна людина — це цілий всесвіт (правда, в значно зменшеній його версії), в якому кожна частина тіла асоціативно відповідає загальному уявленню про світоустрій з його багатим метафізичним наповненням. І в цьому ряді одною з головних складових були людські ноги, як сакральний зв’язок з землею та духами пращурів, що стояли у витоків його появи на землі та добробуту роду.
Саме тому чоботі (ножні захисні обладунки) в українській культурі посідали одне з найпочесніших місць, як символ земних достатку-заможності та вшанування пращурів минулого. Саме тому взуття було чи не найкоштовнішим та жаданішим подарунком, який дарували молодики на сватання (прийме їх дівчина — згодна стати його нареченою, а ні — то «ліпша наша Марися за ваші черевички з бурякової лички, папером підбиті, в таких хіба до худоби ходити»), молодий — тещі, як викуп за наречену на весіллі (щоб лагідною та не сварливою до зятя була), дітлахам — їхні хрещені батьки (символ духовного родового єднання).
Прадавній український оберіг, вишита сорочка, через повторюваний малюнок якої передавався весь накопичений поколіннями пращурів духовний родовий спадок, завжди цінувався на вагу золота; не дарма ж про щасливців казали: «В сорочці народився». Адже створення її вимагало чисельних годин та часточки душі її творчині, а основні мотиви зберігаються в українській культурі ще з часів Трипілля (V — ІІІ тис. до н. е.).
Вишиванку дарувала наречена – коханому, мати — дитині, дружина — чоловіку. Такими цінними подарунками відзначали великі свята, накшталт заручин, першого дня весняної сівби. Відрізи на сорочки розвішували на гіллі повз річку в Русалчин Великдень, щоб задобрити духів води. Недарма ж для зберігання священного дару, сорочки та дошки з труни святого Дмитра, князь Ізяслав Ярославич спорудив в стольному Києві цілий храм наприкінці ХІІ століття.
В загальноприйнятому розумінні уніформу із знаками розрізняння українські-воїни козаки прийняли, як частину військової культури, лише під час першої Української народної республіки. А до того перелік елементів екіпірування був чисто номінальним і обмежувався лише загальноприйнятим переліком предметів одягу, який мав в наявності кожний поважаючий себе воїн, але це була лише його особиста турбота.
Так зазвичай в гардероб козака входили такі необхідні речі як: шапка, сорочки, жупан, плащ, кожух, шароварів, пояс, панчохи чи гетри (літні льняні та зимові вовняні), білизна та рукавиці-варегі, матеріал та якість виготовлення яких залежали від статків та положення власника. Взуттям їм зазвичай служили чоботи без підборів зі шкіри м’якої вичинки червоного кольору.
Нове життя, як найбільше диво всесвіту, завжди знаходилося десь на межі релігії і віри в потойбічне. Саме тому українські матусі намагаються захистити своїх немовлят всіма доступними засобами, з яким першочергово церква пропонує хрещення в якості прийняття дитини під Божий захист, в той час, як народні традиції окрім іншого передбачають пострижини (обтинання) для захисту від зла та нечистого.
Цікаво, що в стародавні часи, коли церква ще не дуже далеко пішла від язичництва (хоч і засуджувала його, як конкуруючу структуру) ці два обряди були єдиним цілим. А починалося все з посвяти княжих синів, коли трирічного хлопчика урочисто саджали на коня і крізь вітаючий натовп везли до головного собору, щоб сам єпископ після святкового богослужіння вистрігав йому волосся на знак миропомазання. Пізніш обряд поширився всіма теренами України від Сяну до Дону серед усіх верств населення.
Вишиванка – код української нації, в який надійно зашита генетична пам’ять про допомогу друзів та зраду ворогів. Вона і на зараз залишається актуальною надсучасною частиною гардеробу, ані на один маленький хрестик не загубивши свого сакрального змісту національного оберегу – адже з давнини вважалося, що вишивка захищає від злих сил, саме тому нею прикрашали горловину, поділ та манжети сорочки, як головних місц проникнення нечистого до людської душі.
До речі останні (вишивка хрестиком) з’явилися у Україні лише в XIX столітті і прийшли до нас з Європи, хоча праісторія української вишивки сягає сивої старовини і починається з V століття до нашої ери з вишитого національного вбрання скіфів, яким так захоплювався давньогрецький історик Геродот. Хоча в ті часи техніка носила інший характер (виконувалася гладдю та іншими декоративними швами), зате малюнок, як і зараз, був геометричним або рослинно-тваринним; причому з часом закріпилася традиція перший використовувати для вишиванок чоловіків (окрім дубового листя – символу сили та мужності), а другий – жінок.