Містика сну — єдиний стан, коли душа буває абсолютно вільною від всіх земних турбот , за прадавніми українськими повір’ями можна не тільки переступити тонку межу між світів, стерши кордони між минулим, сьогоденням та майбутнім, що дає знавцям можливість пророчить із застосуванням потаємних знань тлумачення сновидінь та часу їх появи.
Так, вважається, що залежно від дня тижня сни:
Унікальний дар матінки-Природи, який прадавніми віруваннями українських пращурів єднає всі три світи разом: корінням — в підземному царстві, стовбур існує в людському вимірі, а кроною торкається небес… дерево в Україні — майже священний об’єкт, який без зайвої потреби не варто чіпати, бо за умисне його пошкодження без нагальної потреби боги можуть жорстоко покарати кривдника. Весь багатогранний і неповторний світ закарбований в його звивистому гіллі, соковитих плодах, живильному листі, масивному стовбурі та розгалуженому корінні.
В скрутні часи сумнівів, печалі, горя, коли здається, що від прірви вічного небуття відділяє лише крок варто лише прихилитися до «свого дерева», щоб отримати сили продовжувати жити і протистояти всім випробовуванням витівниці-Долі. Вважається, що через певне дерево з людиною говорять самі Небеса, варто лише відкрити свій розум і душу до сприйняття цієї інформації та обрати правильний час для цього спілкування (адже взимку дерева сплять і турбувати їх марна справа, бо зв’язок з небесами не працює, навесні та восени — лише в пору коли на дереві є листя).
Добряк Сон бін приходить до кожного на благодатній українській землі з великим мішком своїх дарунків-передбачень за плечима та двома помічниками-добрими молодцями обабіч: Дрімотою — праворуч та Позіхотою (Здухачем) ліворуч, щоб забрати із собою душу на невеличкий перепочинок-подорож від метушні земного людського світу з його прикрощами та турботами.
Чотириокий велетень, він дбайливо пильнує дух людини в мандрах поза земною оболонкою, щоб, не дай Боже, не залетів туди, звідки немає вороття. Його ж помічники тим часом оберігають з двох боків земну оболонку, поки душа марить-ширяє десь між двох світів, де минуле стає майбутнім, а тіні пращурів чи нащадків можуть на мить постати з небуття.
Він доріжкою долі пролягає від народження людини до останнього шляху в сиру землю, супроводжуючи її через всі радості, печалі, препони та негоди. Як прадавній символ захисного магічного Сворожого кола вічності, єдності, довершеності він традиційно був неодмінним атрибутом будь-якого одягу українців і на щодень, і на свята (не дарма ж навіть померлого немовлятку клали в труну підперезаним). Соціальний статус особи можна було прочитати за кольором, малюнком та стилем. Його величність пояс — український життєвий шлях.
Пояси спрадавна виступали неодмінним атрибутом національного одягу українців, з’явитися на люди без нього вважалося за велику ганьбу, бо за усталеними нормами моралі він ототожнював порядність з якою людина «тримає себе» (не дарма про гіркого п’яничку казали: «він навіть пояс пропив»). Чим розкішніше пояс (в два чи три оберти без зшиву, шовкова / лляна / конопляна / воняна тканина чи шкіра, ручного чи машинного ткацтва, вишитий по всій довжині, прикрашений китицями), тим заможніше українець.
Найшанованіша в українській культурі рослина, зведена на вершину національного Олімпу царства Флори. Адже традиційно з прадавніх часів в країні не було жодної сфери життя, де б не використовувалася маленька тендітна квіточка. Льон тому і був в великій пошані, бо помічникам українцям був у будь-який справі: і на урочисту біленьку сорочку, і на мотузки, і на доріжки, і в їжу, і на лікування різних хвороб він згодиться. Всі етапи поводження зі священною рослиною, що символізувала нитку життя за її схожість з волоссям, ще пращурами пращурів були строго запротокольовані та несли свій глибинний зміст.
Як головного носія продовження роду ця маленька бузково-блакитна квіточка — символ дівочої краси. Саме тому вона так активно була задіяна у весільній обрядововій атрибутиці: зашиття в сукню після заручин в якості оберегу, використання льону при розчісування волосся молодої, спалювання сплетеної з нього та прикрашеної стрічками «дівової коси» на другий день весілля для духовного єднання молодят через підтвердження переходу молодої з дівочого статусу в жіночій.
Недарма, ох недарма, вважається що вони виросли з Євиних сліз. І ситий стіл, і душевний спокій, і міцний одяг, і зручне навчання, і господарський інвентар, і поживне харчування тварин, і навіть магічний захист… ну яка рослина ще так багато давала людині в цьому світі? Так з давніх-давен в Україні коноплі вважалися майже святою рослиною саме через цей їхній унікальний широкий набір застосування фактично кожного їхнього міліметру від коріння до кожного кінчика їхніх зіркоподібних листочків.
Поживна цілою гамою корисних речовин молочко чи олія з насіння конопель (рослинний білок, комплекс мінералів та мікроелементів, полінасичені жирні кислоти) перетворює їх на відмінну натуральну харчову добавку в раціоні людей та тварин. Тонкі та міцні волокна стеблин конопель з унікальною вологостійкістю в Україні з давнини використовували для виготовлення прядива для тканини одягу та домашнього начиння (рушники, мішки, доріжки), парусів, плетіння мотузок, лукової тятиви.., а нині ж ці властивості перетворили їх на основу для виготовлення цінних паперів. Аромат їхнього листя заспокоює нервову систему, що забезпечило надійне місце канабісу в системі сучасного лікування нервово-психічних хвороб.
Стільки галасу та суперечок, як навколо однієї маленької сіренької пташки, мабутьне здімалося з приводу жодної іншої живої чи неживої істоти в українській культурі; і живлені в тому числі недалекими прийшлими християнськими церковниками ці баталії чиняться донині. Так традиційно горобець в Україні виступав з одного символом вірного кохання та суспільної єдності, з іншого — ледь не ототожненням самого нечистого, і ця бінарність аж ніяк не заважає цій маленькій полохливій істоті урізноманютнювати та пожвавлювати своїми гучними толоками безкінечно-довгі зимові українські дні.
Горобці за своєю природою домовиті однолюби, тому не дивно, що згідно українського шлюбного символізму вони виступають запорукою вірних стосунків з міцним і дружним домом, моторного та хазяйновитого подружжя, лагоди та великого приплоду дітлахів – адже ці маленькі пернаті сміливо захищають свої домівки та нащадків, в разі знайдення поживи, скликають на столовання всіх своїх родичів. Вважається, що навіть на велике Стрітення це єдині птахі, яким боги дозволили вінчатися та вити гніздечко, бо життя їхнє занадто коротке, щоб марнувати його на святкування та байдикування.
Життя і смерть, вогонь і кров переплетені у вічному пристрасному танку всесвіту — то є святий для українців калиновий цвіт, саме Велике дерево життя і долі, білий світ в його сублімації від створення і до скону віків. Тому і шанують це дерево в Україні з давних-давен за лікувальні властивості, що допомагають видужати від напастей тілесних та духовних, за червоний колір жару, який дає змогу всьому живому продовжувати свій танець життя, за вроду милуючу око та цілуючу затишком душу.
Калина — то дівоча краса. В її гронах та гілках, листі та корінні закарбована вся жіноча доля з вранішньої юності і аж до самої смерті: радість, кохання, любов, вірність, зрада, журба, горе… все є в цьому чарівному дереві, щоб передати багатство почуттів та настроїв мінливої прекрасної статі: сам кущ — то україночка, а цвіт та ягідки — її дітки. Присутність її на подвір’ї вона ж виступала символом вірності та відданості в шлюбних відносинах та родинних стосунках. На вишиванках, в віночках, на рушниках, в мальованих візерунках, посуді, хатніх прикрасах… присутній калиновий образ як оберіг господині та її родини.
Вона приносить на кінчиках своїх гострих чорних, як беззоряна ніч, крильців весну з Виру — так спрадавна вважається на українській землі («зозуля приносить звістку про літо, а ластівка — про теплі дні» та «ластівка весну зачинає, соловейко — закінчує»), хоча з традиційною обачливістю тисячолітня народна мудрість приказками попереджує про стриманість передчасної радості від завершення найтемніших часів смутку та печалі («одна ластівка весни не робить»), бо Зимонька — пані підступна та мстива, раз-у-раз повертається холодним подихом, танком-заметіллю свого пишного сніжного-білого вбрання, смертельним морозним поцілунком…
І недарма саме ця весняна птаха, що однією з перших повертається з півдня навесні (офіційна дата за народним календарем припадає на Сорочин), стала українським символом щастя, кохання та добробуту, адже за прикметами: де ластівка влаштує собі гніздечко, там оселиться добробут у всіх своїх іпостасях («ластівка — то матінка кохання-парування і людям, і худобі»). То й намагаються люди приманити до свого обійстя цих божих посланців сімейним миром, злагодою та затишком, що ластівки, як відомо, полюбляють та цінують більш за все.
Веселий гомін яскравих ярмарків, дерев’яні столи щільно-щільно заставлені різними місцевими та заморськими смаколиками, запаморочливий запах яких сягає самих небес… і духм’яно-золотавий, наче квітневе сонце, напій у глиняних чарах. Той хмільний напій — медовуха, стародавнє «питво українських богів», що супроводжувало всі урочистості та свята від княжих бенкетів до найменшого селянського свята. Мед в Україні з прадавніх часів вважався символом достатку, сили й радості, а медовуха (хоча ще на початку ХХ напій носила ім’я свого основного інгредієнту) — його рідким втіленням.
Колись її готували довго, майже урочисто. Найцінніший напій витримували не тижнями, не місяця, і навіть не роками, а цілими десятиліття! У дубових бочках, у прохолодних погребах медовуха «дозрівала» по сорок років, поцілована Часом набуваючи свого унікального смаку, гідного князівського столу. Сучасні рецепти дозволяють насолоджуватися медовухою вже за пару-трійку тижнів днів, але сила традиції нагадує: колись лише тривалий час був головним інгредієнтом та запорукою створення унікального смаку.