Козак Мамарига служив у багачів двадцять п’ять років; не заслужив ні вола, ні коня, ні доброго слова. Тоді пішов у службу, служив цареві двадцять п’ять літ; не заслужив ні вола, ні коня, ні доброго слова і од царя. Прийшов тоді оп’ять додому та й пішов у путь-дорогу куди бог дасть. Тепер як узяв іти, іде тиждень або два усе стовповою дорогою. Зустрічає його парубок.
- Здрастуйте, – говорить, – що ви є таке?
Десь-не-десь, в тридесятому царстві, в іншій державі жив цар з царицею і князь із княгинею, і було в них два сини. От князь і каже своїм синам:
- Ходімо зі мною до моря, послухаєм, як морські люди пісні співають.
От вони і пішли. Ідуть гаєм. Князь і захотів видать у своїх синів вправу: котрий з них найвмілій буде, а котрий на його царстві хазяйнувати. Ідуть гаєм, коли ж стоїть три дуби. Князь глянув та й питає свого старшого сина:
- Сину мій любий, що б ти із цих трьох дубів зробив?
Був собі дід та баба, а в них було три сина: два розумних, а третій дурний. Розумних же вони й жалують, баба їм щонеділі білі сорочки дає, а дурника всі лають, сміються з нього, а він знай на печі у просі, в чорній сорочці, без штанців. Як дадуть той їсть, а ні, то він голодує. Аж ось прийшла чутка, що так і так: прилетів такий царський указ, щоб зібралися до царя на обід, і хто змайструє такий корабель, щоб літав, і приїде на тім кораблі, того цар дочку віддає.
Розумні брати й радяться:
- Піти б то, може, там де наше щастя закотилося!
В якомусь-то царстві, в якомусь государстві жив собі дуже багатий пан. От треба тому панові наймита – нікому свиней пасти.
Посилає пан приказчика шукать свинаря.
- Тільки, – каже, – з такою умовою, що як вибуде рік, дам йому день поля на рік, а не вибуде, то нічого не плачу.
Був собі король і мав одного сина. Тому синові не було більше як вісім літ. А той король любив їздити на полювання. І поїхав одного разу полювати, але як зачав полювати – надибав залізного вовчика, такого, що він іще ніколи не бачив. І привів його додому.
Приходить до жінки і розповідає:
Був то собі пан. І мав дві дочки, а жінка його вмерла. І мав три села. А ті дочки – одна була, молодша, дуже добра і ладна, а старша була недобра для батька. Але він думає собі: «Треба би масток продати та й займатися купецтвом». Він так і зробив: продав весь маєток, лишив собі дім. І бере всі ті гроші, прощається зі своїми дочками і йде в чужий край за товарами. Він мав там бути три роки. Молодша ж дочка повідає до батька:
- Дай боже, щоб щасливо повернули. – І дуже жалує за батьком: так далеко іде в чужі сторони.
Був один цар та мав три сини і золоту яблуньку. Але він рано встає, та й зараз рахує яблука. І хоча рахує він кожного ранку, а вже не стало одного. От старший син каже:
- Татку, ану я буду вартувати, хто то наші яблука обриває.
І виліз на яблуньку та й сидить. Сидить, сидить і задрімав. Рано виходить цар і рахує. Знов нема одного яблука.
Був один цар і мав трьох синів. Два були розумні, а один дурний. Той цар був уже в глибокій старості. Однієї ночі мав він красний сон: снилося йому, що є така вода, коли вмитися нею, то можна стати молодим. Рано пробудився він, став оповідати своїм синам і сказав:
- Котрий з вас дістане мені тієї води, наполовину царства матиме.
Відозвався старший син:
- Я вам, тату, дістану тієї води.
Жили на світі чоловік та жінка, і в них було сім синів, але ті сини не жили в згоді, а завжди ворогували та билися поміж собою. Мати сердилася за те на них.
Одного разу поїхав батько у ліс по дрова, а мати лишилася вдома сама з хлопцями, та за щось так розсердилася на них, що не знала, як і вилляти, та з гніву сказала, щоб вони гайворонами поставали. Але не встигла вона ще й сказати цього, а хлопці вже поставали гайворонами та й зникли десь далеко в лісі. Там була якась порожня хата, в якій вони і посідали; а в тій хаті зробилося так, що вони могли знову стати людьми. Крім них, нікого більше не було в цій хаті. Оселилися вони там і почали працювати та господарювати всі гуртом.
Колись було не так, як тепер: колись усякі дива робилися на світі, колись і самий світ не той був, що тепер… Тепер нічого того нема… Розказав вам казку про лісового царя Оха, який він був. Колись-то давно, не з моєї пам’яті, мабуть, ще й батьки й діди наших не було на світі, жив собі убогий чоловік з жінкою, а у них був один один син, та й той не такий як треба: таке ледащо той одинокий, що господи! Нізащо і за холодну воду не візьметься, а все тільки на печі сидить та просцем пересипається. Уже йому, може, годів з двадцять, а він усе без штанців на печі сидить – ніколи й не злазить; як подадуть їсти, то й їсть, а не подадуть, то й так обходиться… Батько й мати журайться:
- Що нам з тобою, сину, робить? Чужі діти своїм батькам з поміч стають, а ти тільки дурно у нас хліб переводиш!