У одному селі жив сирота Іванко. Як умирали його тато й мама, то лишили йому стару хатку і городу латку.
А в тому селі був ніхто Стельмород. Люди його обходили десятою дорогою, бо ніхто з ним не хотів мати до чининня. Якось дідич став коло Іванкової хати і крикнув:
- А ти хто такий?
Колись була птиця-жайворонок царем, а царицею – миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця – давай вони зерном ділитися. От одне зерно зайве було. Миша каже:
- Нехай мені буде!
А жайворонок каже:
- Нехай мені!
Був собі дід та баба, а у їх – курочка ряба; та знесла яєчко, не простеє, золотеє. Дід бив – не розбив, баба била – не розбила. Положили в черепок, поставили у куточку. Мишка бігла, хвостиком зачепила і розбила. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, солом’яні двері риплять.
Стоїть дуб.
- Двері, двері, чого ви рипите?
Жили собі дід та баба. Жили вони не в селі, а хатка їхня стояла в дрімучому лісі. От прийшло новорічне свято. Дід і баба приготувалися і ждуть гостей. Ждали вони, ждали – ніхто до них не йде: хата далеко від села. І зажурилися старі. Але чують: хтось стука. Дід і баба зраділи, до вікна біжать. Але чують:
- Дозвольте заспівати!
Дід і баба в один голос:
- Співайте!
Був собі чоловік з бабою, і був у них єден син Іван, – да і той дурний. От і ті старі померли. Остався Іван єден на світі – сирота, і кіт з ним. Іван був дуже ледачий, незгодливий ні до якої роботи. Він все лежав на печі. В хаті не топлено кілька днів, холодно… То він в піч влізе та й сидить, гріється… І все за його робив кіт; де що достане для його – накормить, бо кіт був розумніший за Івана.
- Може б, ти, Іване, чого-небудь з’їв? – питає кіт.
Було це дуже давно. Жив бідний чоловік, мав жінку і повну хату дітей. Та діти ще нічого не знали робити.
Біда і нужда в хаті росте, голод дітвору гне і мучить. Не знає чоловік, за що і взятися. Літом іде до лісу рубати дрова, щоб заробити копійку. Але з того заробітку утримувати велику родину важко. Не має чоловік землі, щоб наорати, насіяти, бо клаптик у нього такий, на якому всього хатина стоїть.
В одному широкому степу, де вітер гуляв вільно, а сонце щедро золотило трави, стояла самотня билинка. Тонка, тендітна, з довгим зеленим стеблом і маленьким сріблястим колосочком. Вона легко гойдалася на вітрі, наче танцювала.
Одного теплого літнього дня на неї сів горобець-молодець – маленький, моторний, з чорним, як ніч, крильцем і білою грудкою. Він гордо розправив пір’я і сказав:
- Билинко, билинко зелена! Поколихай мене, горобця-молодця, хай відпочину на твоїй голівці, як на перині!
Був собі чоловік та жінка, мали вони цапа й барана. І були ті цап та баран великі приятелі – куди цап, туди й баран. Цап на город по капусту – і баран туди, цап у сад – і баран за ним.
- Ох, жінко, – каже чоловік, – проженімо ми цього барана й цапа, а то за ними ні сад, ні город не вдержиться. А збирайтесь, цапе й баране, собі з богом, щоб вас не було у мене в дворі.
Давно, давно тому назад в українських лісах з’явився лев, та такий величезний та грізний, що, бувало, як заричить, так всі звірі тремтіли, як осикове листя. Лев як побіжить, бувало, на роздобичу, так усіх, хто б йому не попався по дорозі, розривав на шматки і кидав. Наскоче, бувало, на табун диких свиней і всіх подуше, мало яка втекла од його. А собі для їжі він брав тільки одного. Звірі з переполоху не знали, що їм робити.
Зібрали громаду і почали радитися.
Був собі котик і півник та й побратались. От котикові треба іти по дрова, він і каже півникові:
— Сядь же ти, півнику, на печі та їж калачі, а я піду по дрова; та як прийде лисичка, то не озивайся!
Пішов.
Коли ж біжить лисичка.
— Півнику, братику, одчини! Півнику, братику, одчини! Як не відчиниш, віконце видеру, борщик виїм і тебе візьму!