Він переступає поріг нової хати ледь не попереду самих господарів, щоб стежити за порядком та допомагати тримати лад. В його владі сила пічного жару та свічкового вогню, які розгоряються та згасають за одним помахом його руки. Духовний господар хати, який з часом перетворився завдяки поколіннями переданих з уст в уста легендам на головну нестрашну страшилку неслухняних українських дітлахів, а разом з тим — їхнього порадника та кращого друга, «бабая, що живе за пічкою».
Вважається, що бабай починає своє госпадарювання з перших кроків в домівці – то він заводить в нову хату кішку мелодійними наспівами та улесливими нашіптуваннями вкладаючи її спати на найзатишніше в оселі (за іншою версією — сам перетворюється на якусь мить в котика-муркотика), пригледіне ним заздалегідь для господарева ліжка місце. Бо спокійний сон та солодкі сни господарів — то запорука лагоди в родині.
З чим у людини асоціюється багнюка? Точно не з чим приємним — огидна на дотик, запах та вигляд субстанція незрозумілої консистенції, навряд чи вона може викликати у людини якісь позитивні відчуття. Інша справа служки кого не кликали, така гидота для них, за прадавніми українськими переказами — то найулюбленіша рідна домівка, в якій плекаються та втілюються в життя такі самі нечисті каверзи та шкоди. І найменші, а для декого ще й найсимпатичніші (сердобольні українці люблять вбогих та ображених) серед нечистої сили, анчутки, саме з їх числа.
Кривобокі на ліво (або п’яту вовк відкусив, чи дверима відбили, як від людей тікав) хутряні билинки з крильцями, хоч як і всі вони рогатий… в народі до них зазвичай ставилися зі зверхньою поблажливістю — служки нечистого, але маленькі та гноблені іншими представниками своєї братії, то і шкоди від них небагато, можна від неї і відмахнутися. Головне самому анчутку не кликати промовлянням вголос її імені, бо прив’яжеться, не відв’яжеш – його улюблена забавка — лякати пізніх перехожих незрозумілими звуками.
У глибинах української міфології, де небо зливається з землею, а стихії говорять мовою богів, він є величний владика вітрів, бурі, грози та холоду. На його імені, що звучить як відлуння всемогутності та неприборканої сили, стоїть печатка чи-то батька Всесвіту (від «стий» — батьківський) чи батькового брату («стрий» – брата батька), а може руйнівника («стрити» – знищувати). Але хто він по суті, цей таємничий Стрибог, що тримає у своїх руках силу вітрів і допомагає громовику Перуну в його одвічних битвах з всесвітнім злом?
За українськими віруваннями, за ним закріпилася не лише слава небесного повелителя бур і вітрів, а й батька численного сімейства повітряних духів-вітрованців — шістьох синів, шістьох дочок і безлічі онуків, кожен з яких несе у світ його волю. І того, чия сила в єдиноборстві-змаганні в цю мить сильніша, з того боку й дме на землі вітер: Північ — з холодних північних просторів, Вітрило — з теплих південних широт, Стрига — зі східних, сонячних. Бігун, Вихор, Долішній, Труба, Грозовий, Легіт, Літник, Моряк… їхні імена звучать, як закляття з природного словника, і в кожному з них відчувається подих неба, шелест листя, нестримний гірський рокіт або лагідне дихання вечора над рікою. Вони — його рід і сила, військо Стрибоже в боротьбі з демонами.
Вона живе поруч і в той самий час так далеко, що не побачиш, аж на тому боці потойбіччя життя, десь між реальністю та країною сновидінь. Народжена в царстві мертвих, шляхом з землі до пекла, вона – одна з чисельних доньок чоронобогині Мари, але при цьому не найгірша з маренят, то і живе ближче до людей, навіть ділить з ними один дах (хоча за іншою версією, кікіморки — викрадені нехрещеними немовлятами та взрощені чортами дівчатка, що втекли назад до своїх, от тільки вирватися з потойбіччя так і не змогли). Кажуть, через те у них такий поганий і сварливий характер.
Бліда худа (бо недогодована) чи-то онука, чи дружина домовика, що разом з ним живе в коморі, комині або в запічку, всюдисуща кікімора знає всі людські гріхи та родинні таємниці, але тримає їх при собі, чинячи в хаті справедливість на свій лад: допомагаючи добрим господиням та караючи ледачих. Може тому і не гонять її люди, а задобрюють, щоб злагода в хаті трималася.
Батько Даждьбога-Сонця, який вдихнув життя у величний Всесвіт, саме він за віруваннями праукраїнців подарував людству окрім магії вогню золотий плуг, жорна, вміння сіяти-жати та хліб випікати, а також навчив ковальській справі і ввів моногамний уклад парування. Всемогутній першобог Сварог, який дванадцять космічних ночей (в земному літочисленні — 12 000 років) вів людство на шляху еволюції, щоб втомившись передати своїм дітям-Сварожичам опікунство над справами земними та небесними.
Хоч Отець всіх богів давно на заслуженому відпочинку після видгороження всесвіту від витівок великого Хаосу та створення всього існуючого на Землі, як дбайливий родитель він з височині свого Сьомого неба приглядає за своїми дітьми-бешкетниками, щоб періодично з усією батьківською суворістю карати їх за провину, щоб у подальшому вони, вже очищені від гріхів, постали перед людьми ідеальним взірцем для наслідування.
Він — перший помічник самого господаря пекла і всюдисущий посланець Смерті. Його боїться вся нечисть без поділу на ранжири та привілеї, бо карає та милує він її без огляду на будь-кого. Робота у нього не скінчиться до сконвіку, адже те, що народжене, має померти, щоб відродитися знов. Прадавне божество підземного царства, всемогутній Ній (ще знаний в українській художній літературі, як Вій).
За українськими віруваннями Ній (згадується у «Славяноских вечерах» В. Нарежного) — старий згорблений дідуган (в деяких переказах присипаний землею із залізним обличчям та руками-покарьожиними гілками) з довгими сивими пасмами волосся та брів, за якими і очей не розгледиш. А може те й на краще… Бо кажуть, у погляді його незрячих очей відбивається полум’я самого пекла – як зиркне, то від жаху можна і померти («недобре око» та «наврот» — це від нього). Це якщо старий не встиг схопити людську душу до того своїми довжелезними чіпкими волохатими лапами, з яких вже нема вороття до живих.
Шебутний та спритний дідко з охайною борідкою, завжди в брилі, з під якого за всім обійстям пильнують гострі оченята-ґудзички — так вперто твердить народний поголос. Тому що велике питання, хто більший господар на подвір’ї: людина чи дворовик. Шкіряні чобітках на м’якій підошві, батіжок за поясом — він виходжує павичем серед свійської худоби, заглядає в кожний куток сараю, стайні, курятнику чи хліву, тримає під контролем всі запаси сіна-соломи, знає кількість усіх банок-склянок-глечиків в лосі.
Дух подвір’я — кращій друг та помічник домовика тільки той хазяйнує в хаті, а дворовик — на дворі і вхід до житла йому заборонений. На його піклуванні знаходиться лад на обійсті (береже його від неладу, пожежі, грабунку) та здоров’я найменшої господарської тваринки.
Жахи що летять на крилах ночі. Ними здавна лякали українських дітлахів-вередунів проти сну, наповнюючи для них темряву за вікном невидимими тінями примар, які своїми оченятами пильно стежать за неслухами, щоб за першої нагоди утягнути в липкому павутинні своїх чар-снів в підземне царство вічного небуття. Гави нічних жахів, гави дитячих лінощів та байдиків.
Вони — чи то страшні вовко-собаки з палючими, як вуглики з пічки, очинятами, чи сіро-чорні ворони (за іншими твердженнями – схожі з ними хижі птахи) з старчачими у всі боки пір’їнами, що не природно гавкають по собачі (можливо, саме цим вони завдячують своїм ім’ям). Гави за переказами приходять на землю разом з сутінками і йдуть до першого світанкового променя, бо лише один його дотик лишає на їхній шкірці страшні опіки, а потік світла — спопеляє вщент.
Коли в мить білий день перетворюється на ніч, і лише спалахи блискавок не дають пітьмі остаточно поглинути всю землю без лишку, прорізаючи своїми світловими мечами небо, що падає на землю великими краплинами дощу, в гуркоті грому звучить сам глас божий (у прадавніх слов’ян він асоціювався з Перуном чи Дадждьбогом), який не почути не можливо, бо навіть сама Матінка-Земля навесні прокидається від його розлуння.
Здавна в Україні вірили, що вся фантасмагорія природи трапляється через те, що доведений до останньої стадії іступу витівками нечистої сили бог Громовик, починає своє полювання з хортами та ловчими соколами на неї. Говорять, диявол саме для того і гасить світло в світі, щоб ускладнити богові пошук та знищення його вірних служок, адже чим густіші сутінки, тим важче знайти чорну-сиру істоту в них. От і сердиться Громовик, так що луна його басу сягає землі. Тікає і ховаються чорні служки, а український селянин хреститься та писка не розтуляє, щоб до нього вони не причипилися.
У нього так багато іпостасей в українському фолклорі, що всі їх і не перелічити, адже шанобливе ставлення до всіх минулих поколінь своїх пращурів та роду загалом українське немовля вбирало в себе разом з матусиним молоком. Причому вшанування духів своїх померлих не обмежувалося якоюсь єдиною конкретною датою, вони завжди були поруч, повчали, допомагали, оберігали, а часом і карали за ослух, тож Чур (Нур, Щур, Пращур), як їхнє ототожнення, йшов пліч о пліч з кожним українцем від колиски до трунової дошки.
В хаті він виступав помічником Домовика, в обов’язки якого входило підтримання вогнища в домашній печі. В українську старовину на найвищому пагорбі край кожного села зазвичай був встановлений пустотілий всередині глиняний бавован-тотем Чура, всередині якого завжди горіло підтримуване спеціальним сторожем полум’я, щоб кожен охочий міг у будь-який час дня і ночі взяти собі домів частинку великого дару пращурів, вогню, в разі потреби.