Вірування: Спершу кладуть кота, щоб дитина спала. Крик уві сні — янголи дражнять («мати вмерла»), сміх — янголи забавляють.
Символізм кота: Кіт у слов’янській міфології — це господар підземного світу та сну, істота, що «вхожа» в потойбіччя. Запускання кота першим у нову колиску (як і в нову хату) — це ритуал безпеки. Кіт мав «задобрити» місце, забрати на себе можливий негатив та «належати» м’яке й спокійне місце для дитини (принести сон).
Дитячий кашель у всі віки був та залишається одним з найбільших жахів батьків. Адже він вимотує душу і тіло їхнього янголятка. Тому пошуки дієвого лікувального засобу лікування сухот було однією з найважливішою проблемою людства. В українській народній медицині за віки були винайдені свої методи:
a) роблять купіль із коріння лопуха, калини і купають три рази, починаючи з вечора і до сходу сонця. Перший раз – на покуті, другий – посеред хати, третій – на порозі. Воду виливають перед сходом сонця під вербу. Якщо верба всохне, то дитина буде жити, а якщо зазеленіє, то помре;
Серед українських вірувань, переказів і легенд чи не найбільше пов’язано саме зі знахарями та чаклунами — людьми, яких народна уява наділяла особливими, надприродними здібностями. Назви для таких «знаючих» людей сильно різняться залежно від регіону та епохи. У давньоруських писемних пам’ятках їх найчастіше називали «волхв-вещок», «ворожбит-ворожка», «целитель», «лекарь/лекарка», «баба», «чаровница/чаровник», «чародейка/чародей», «вещок», «шепотница» та подібними словами. Слова «знахар» і «чаклун» — пізнішого походження і поширені переважно в етнографічних працях та публікаціях ХІХ століття. Саме тому, аби уникнути плутанини, у книзі автор вирішив послідовно вживати саме терміни «знахар» та «чаклун».
За народними віруваннями, такі люди вміли лікувати або навпаки — насилати хвороби, передбачали майбутнє, могли впливати на погодні умови, обертатися на тварин чи птахів, замовляти різноманітні речі тощо. Проте, попри схожість функцій, між знахарем і чаклуном існувала принципова різниця. Знахар користувався знаннями та силою, дарованими Богом, і його головним покликанням було лікування — як тілесних, так і душевних недуг, а також допомога людям у побутових, родинних та господарських справах. Натомість чаклун уособлював зло: вважалося, що його сила походить від нечистої сили, від «продажу душі чорту», а діяльність спрямована на шкоду — насилання хвороб і нещасть. Саме чаклунові приписували здатність перетворювати людей на тварин (найчастіше — на вовків), позбавляти подружжя можливості мати дітей, сварити людей між собою, шкодити худобі чи «робити» на смерть.
Ці три класичні пласти українських народних вірувань про дитячі хвороби, які сприймалися не як соматичні розлади, а як підступи нечистої сили чи результат зурочення.
Усі українські традиційні замовляння зубів та зубного болю належать до магічно-релігійної народної медицини й об’єднані спільною логікою: біль мине лише за умови, що станеться щось неможливе (мертві заговорять, брати-стихії зберуться разом, заєць і риба зустрінуться). Окрема група текстів звертається до молодика (молодого місяця) як до сили, що керує циклами оновлення, тому саме перша зустріч із молодим місяцем вважалася найкращим моментом для замовляння. Християнські елементи (Отче наш, Богородице Діво, святий Антоній, архангел Михаїл) накладені на більш давній доіндоєвропейський чи праслов’янський шар уявлень про небесні тіла й тваринний світ як посередників між живими й мертвими.
Старі діви, які дуже хотіли завоювати серце чоловіка, намагалися всіляко «присушити» його до себе. Для цього вони використовували найрізноманітніші засоби: підсипали у їжу або питво чарівне зілля, прив’язували до себе нитку з його одягу, або робили щось інше. Після цього все це спалювали або викидали у вогонь зі спеціальними словами:
Щоб тебе за мною так пекло, як пече вогонь той віск!
Щоб твоє серце за мною так топилось, як топиться той віск!
І щоб ти мене тоді покинув, коли найдеш той віск!
Остання надія української громади, коли злі сили природи поставали проти неї, загрожуючи не тільки добробуту її членів, а самому їхньому житті. Його застосовували в якості останнього засобу порятунку за допомогою прадавньої магії своїх праматінок українські жінки, за один день гуртом виконавши роботу, яку зазвичай поодинці тяглася тижнями. Одноденний рушник — доріжка, якою з потойбічча кликали по допомогу чисельних духів пращурів в критичні моменти буремного життя українського суспільства.
Коли в село приходила смертоносна чума чи дощ оминав поля стороною місяцями під час весняно-літнього сезону, єдиним засобом для збереження життя громади лишалася прадавня магія. В Україні завжди перед обличчям справжньої біди відступали на другий план всі чвари, персональна неприязнь, старі образи… тому про смертельну загрозу годі вже й говорити.
Магічний бар’єр, що відокремлює один світ сонця, радості, життя… від іншого, що існує десь у напівтемряві паралельної реальності, майже невидимий в іншому вимірі, якого лише непрості та зовсім зрідка – прості смертні можуть торкнутися крізь простір і час. І це при тому, що згідно традиційними українськими віруваннями, потойбіччя за своєю волею та бажанням весь час втручається в людське життя.
Замкнути те небажане втручання, особливо негативного змісту, як вважається, дуже просто — варто лише відокремити об’єкт захисту від всього іншого світу замкненою лінією без кутів (краще наближеної до ідеального кола), що створює магічний захисний бар’єр між світів, який духам при всьому їхньому бажанні не перетнути. Правда однієї лінії трохи замало, має бути виконаний цілий ритуал, щоб вона стала абсолютно непроникною від потойбічних зазіхань, особливо від такої страшної напасті, як хвороби, зокрема «чорної смерті» (чуми) та холери.
В її добрих знайомцях та друзях — сама лише нечесть («баба з чортом, як пес з хортом»), і навіть сам господар пекла трошки її побоюється, бо спробуй такій під «гарячу» руку трапитися — незнам, чи втечеш живим, а що вже казати про простих смертних… Без потребу навіть відьмину (від давньослов’янського «відати», «провідити») хату оминали десятою дорогою, щоб без потреби навіть на очі їй не траплятися, адже хто зна, що спаде їй на думку з бешкету чи по злобі вчинити: молоко у корови прокиснути чи сало у свині відібрати, мор обійстя наслати чи нічниць на дитину.
Зовні їх геть не відрізниш від пересічної україночки: така ж хазяйновита та гарно вбрана балакуча красуня, і в хаті ті ж рушники над образами та щедро накритий стіл. От тільки подейкують люди, що лад той для неї бісята наводять, вроду – вона у інших краде, вбрання їй мавки шиють, страви — з навротом, а рушники прикривають перевернені хрести. Та й вночі її, перетворену на стару каргу з довгим сивим волоссям, вдома на застанеш, може лише в велику негоду, коли мітла не летить.
Людині завжди кортіло зазирнути в майбутнє, яке всемогутній Час надійно береже за сьома печатками, щоб не допусти втручання земної волі в накресленій самими Небесами перебіг подій. Але ж надія помирає останньою, тому за багато тисячоліть український всесвіт викарбувала свої методи зв’язку з потойбіччям, поступово перетворивши їх на уніфіковані ритуали з магічним підтекстом. І як тут було обійтися без каблучки, що здавна виступала символом самого Бога-Сонця, ототожнювала чоловічу статеву силу та виступала об’єктним земним прихистком душі. Тому і гадань за допомогою персня в Україні збереглося чимало на судженого, на долю, на майбутніх діточок, на добробут…
Для ворожіння в українському народному календарі існували певні, зумовлені перевіреними часом ворожильними результатами дні. Так, за переказами, найтонша межа між небом та землею приходилася на Різдвяну ніч, на Коліти, на Купали, на Василя.., хоча нетерпляче бажання, особливо дівчат, зазирнути за обрій сьогодення не зупиняло їх від гадання і в інші дні, але обов’язково в темну пору доби, ближче до опівнічної магії. Для обряду зазвичай використовувалось власна подарована батьками на повноліття каблучка (перстень) або обручка.