Остання надія української громади, коли злі сили природи поставали проти неї, загрожуючи не тільки добробуту її членів, а самому їхньому житті. Його застосовували в якості останнього засобу порятунку за допомогою прадавньої магії своїх праматінок українські жінки, за один день гуртом виконавши роботу, яку зазвичай поодинці тяглася тижнями. Одноденний рушник — доріжка, якою з потойбічча кликали по допомогу чисельних духів пращурів в критичні моменти буремного життя українського суспільства.
Коли в село приходила смертоносна чума чи дощ оминав поля стороною місяцями під час весняно-літнього сезону, єдиним засобом для збереження життя громади лишалася прадавня магія. В Україні завжди перед обличчям справжньої біди відступали на другий план всі чвари, персональна неприязнь, старі образи… тому про смертельну загрозу годі вже й говорити.
Магічний бар’єр, що відокремлює один світ сонця, радості, життя… від іншого, що існує десь у напівтемряві паралельної реальності, майже невидимий в іншому вимірі, якого лише непрості та зовсім зрідка – прості смертні можуть торкнутися крізь простір і час. І це при тому, що згідно традиційними українськими віруваннями, потойбіччя за своєю волею та бажанням весь час втручається в людське життя.
Замкнути те небажане втручання, особливо негативного змісту, як вважається, дуже просто — варто лише відокремити об’єкт захисту від всього іншого світу замкненою лінією без кутів (краще наближеної до ідеального кола), що створює магічний захисний бар’єр між світів, який духам при всьому їхньому бажанні не перетнути. Правда однієї лінії трохи замало, має бути виконаний цілий ритуал, щоб вона стала абсолютно непроникною від потойбічних зазіхань, особливо від такої страшної напасті, як хвороби, зокрема «чорної смерті» (чуми) та холери.
В її добрих знайомцях та друзях — сама лише нечесть («баба з чортом, як пес з хортом»), і навіть сам господар пекла трошки її побоюється, бо спробуй такій під «гарячу» руку трапитися — незнам, чи втечеш живим, а що вже казати про простих смертних… Без потребу навіть відьмину (від давньослов’янського «відати», «провідити») хату оминали десятою дорогою, щоб без потреби навіть на очі їй не траплятися, адже хто зна, що спаде їй на думку з бешкету чи по злобі вчинити: молоко у корови прокиснути чи сало у свині відібрати, мор обійстя наслати чи нічниць на дитину.
Зовні їх геть не відрізниш від пересічної україночки: така ж хазяйновита та гарно вбрана балакуча красуня, і в хаті ті ж рушники над образами та щедро накритий стіл. От тільки подейкують люди, що лад той для неї бісята наводять, вроду – вона у інших краде, вбрання їй мавки шиють, страви — з навротом, а рушники прикривають перевернені хрести. Та й вночі її, перетворену на стару каргу з довгим сивим волоссям, вдома на застанеш, може лише в велику негоду, коли мітла не летить.
Людині завжди кортіло зазирнути в майбутнє, яке всемогутній Час надійно береже за сьома печатками, щоб не допусти втручання земної волі в накресленій самими Небесами перебіг подій. Але ж надія помирає останньою, тому за багато тисячоліть український всесвіт викарбувала свої методи зв’язку з потойбіччям, поступово перетворивши їх на уніфіковані ритуали з магічним підтекстом. І як тут було обійтися без каблучки, що здавна виступала символом самого Бога-Сонця, ототожнювала чоловічу статеву силу та виступала об’єктним земним прихистком душі. Тому і гадань за допомогою персня в Україні збереглося чимало на судженого, на долю, на майбутніх діточок, на добробут…
Для ворожіння в українському народному календарі існували певні, зумовлені перевіреними часом ворожильними результатами дні. Так, за переказами, найтонша межа між небом та землею приходилася на Різдвяну ніч, на Коліти, на Купали, на Василя.., хоча нетерпляче бажання, особливо дівчат, зазирнути за обрій сьогодення не зупиняло їх від гадання і в інші дні, але обов’язково в темну пору доби, ближче до опівнічної магії. Для обряду зазвичай використовувалось власна подарована батьками на повноліття каблучка (перстень) або обручка.
Сім, десять, ба більше — дванадцять п’ятниць на тиждень… хто ж в Україні не чув цього крилатого виразу, який зазвичай трактується в народі двояко: з одного боку мінливість обставин та вітряність особи, з іншого — всепоглинальні лінощі та неробство, які розповсюджуються ледь не на всі сфери традиційної жіночої діяльності. Недарма ж головною фігуранткою та уособленням глибинної сутності цієї фрази-легенди виступає сакральна для всіх україночок від Сяну до Дону з прадавніх часів свята п’ятниця.
Знання, забобони та прикмети про самий непростий п’ятий день тижня передаються з покоління в покоління від бабці до онуки ось вже не перше тисячоліття, і народилося воно на світ ще за Тріпільщини, коли до появи християнства з його Параскевою П’ятницею попереду були ще віки і віки. Покровителькою цього дня вважалася богиня Мокоша, праматінка всього існуючого на світі, матінка води і самої землі, покровителька народження життя, дружина Великого Велеса.
Створений дбайливою рукою господині, яка ретельно відбирає з кожної копи тільки найкращі колоски, він здавна служить головним оберегом і водночас годівником всієї української родини, будучи символом торжества життя над тліном забуття і одночасно переродження вічного циклу всесвіту. Райський сніп, Дідух, Спасова борода.
Його шлях починається з першого впалого на весні зерна його батька-минулорічного Спаса в тільки-но прокинулу від зимової дрімоти землю («від хліба до хліба»). Всі весну-літо його щедро годує матінка-земля, жарко гріє батько-сонечко, рясно поливає дядько-дощ, щоб повним золотим колосом він постав на українській землі, нарешті достиглим зрізаний сильною рукою господаря дожинками.
Весняні блискавки — будителі землі від зимового летаргічного сну. Вони прилітають на крилах вітрів, що женуть геть залишки снігів та морозів, ведучи за вуздечку сповнені живильної вологи хмари, які проллють її на лани і степи, сади і городи, щоб прокинулися дерева і трави, подарувавши світові свою силу і красу.
От тільки блискавки ті разом з життям несуть і смерть спопіляючи своїм небесним вогнем обраних та випадкових. Гасити те полум’я, що здійнялося від блискавки, не варто, та й даремно, бо небесний вогонь звичайними земними засобами не згасити. Методом спроб та помилок за тисячоліття українські пращури винайшли лише єдиний надійний спосіб його загасити — то освячена на Стрітення в церкві свічка. Було ще гасіння козячим молоком чи сироваткою, але дія цього засобу була доволі обмеженою (хоча з практичної точки зору це можливо було зумовлено обмеженою кількістю самого цього продукту тваринного походження в потрібний момент під рукою).
Вся їхня надпотужна сила ховається у одній єдиній Чорній книзі, на сторінках якої ноликами і паличками закарбоване все зло світу та засоби керування ним за допомогою заклять, молитов, ритуалів та предметів-амулетів. Вважається, що ті бісові книги (їх ще в народі звуть Чортовими бібліями) з чорними сторінками та білими знаками замість літер прийшли в Україну з дрімучих північних земель Залісся, де людожери-андрофаги тисячоліттями поклонялися дияволу з людськими і тваринними жертвоприношенням.
Сучасним чорнокнижникам ці книги дістаються в спадок від їхніх духовних пращурів (адже природними вони бувають лише за народженнням в четвертому поколінні неодруженими жінками, а набутими — через річне служіння у вовчій подобі іншому чорному чаклуну або через отриману річ чи дотик на смертному одрі останнього, бо без передачі своїх знань він не зможе померти). Вони її бережуть, які зіницю ока, бо з втратою книги перетворяться на пересічних смертних з цілим мішком не невідмолених гріхів за плечима, який буде його тиснути долу кожного дня все сильніше, перетворюючи на горбатого розбитого немічами та хворобами старого попри його фізичний людській вік.
Покладений на Петра, а фактично на Прокопа («жита копа», «готуй спину для снопа») початок гарячій пори жнив тривав залежно від українського регіону до Іллі чи останнього, Горіхового Спасу, тільки-но встигай снопи в’язати. І хоча попереду ще була купа роботи (молотьба, збір городини, підготовка пашні на наступний сезон, копання городу, колоння свіжини), адже «дожинки» були лише другою після закінчення сінокосу, але далеко не останньою віхою в українському літньому робочому календарі, закінчення жнив широко відмічалося в народі святковим столом та піснями-танцями.
В цей день останнім з ниви зрізалися зав’язані вузлом (перехрещені) на Петра господинею дві жмені-обереги, натомість в іншому куті лану залишався невеличкий не зжатий клаптик найкращої пшениці, що ділився на дві нерівні частини.
Перший сніп — зачинатель жнив, тому в українських народних традиціях йому приділялося так багато уваги в сакральному сенсі (за стародавніми віруваннями: якщо вчасно і за правилами його «зажати», то і вся жнива пройде легко при гарній погоді). Значення першого житнього снопу було настільки великим, що навіть заборона на роботу в велике свято Петра і Павла, яким закінчується Петрівський піст, для «зажинок» скасовувалось.
Зазвичай після святкового ранкового походу до церкви 29 червня старші господарі йшли в поле, де господиня простеляла рушника, на який вклонившись на всі боки ставила свічку во славу Господню та коровай з сіллю — данину прадавнім українським духам природи зі словами: «Дай, Боже, легко почати, а ще легше дожати». Жінці ж відводилася сакральна роль захисту врожаю від злих сил та нечистого ока – вона складала на дальньому куті ниви два жмути не зрізаного жита навхрест (або зав’язувала на вузол), колосся яких зрізалися наприкінці жнив і складало останній сніп.