Два століття долі селянського поселення та садиби на берегах Шарівки йшли рука об руку, будучи один для одного вічними супутниками прогресу і процвітання, яке дають невсипуща праця і турбота про рідну домівку. Так було при Шаріях, Осипових, Гебенштрейтах…, але педантизм, радикалізм і непомірні амбіції багатого цукрового магната Леопольда Кеніга, котрий 1894 році викупив Шарівку, назавжди перекреслили створювані поколіннями доброзичливо-довірчі відносини між господарем та його підопічними.
Грандіозна реконструкція нового придбання для підкреслення високого статусу її господаря почалася звичайно ж з головної перлини майбутнього комплексу – невеликого палацу на південному схилі балки – в ході якої вона з пересічної представниці садибної архітектури перетворилася на прекрасного білого лебедя, чий величний образ відбивався в дзеркальній гладі ставка оповитій муаром флори.
Що б не говорили вчені та інші доброзичливці, але людина – один з найнебезпечніших і підступних хижаків на землі, на виверти якого рано чи пізно трапляється найобережніша та полохлива жертва (ким би не була вона в природній ієрархії). Різноманітності його тактик, безпрецедентній витримці і блискавичній кмітливості може позаздрити будь-який звір. У мистецтві вбивати йому немає рівних.
Сонячний, теплий день початку ХХ століття. Мирна, потопаюча в квітах та зелені садиба Наталівка десь глибинці Харківської губернії на березі Мерчика, що належить цукромагнатській сім’ї Харитоненко. Вся її величезна територія – один з кращих витворів садово-паркового мистецтва і практично жива племінна ферма з розведення придатної для полювання дичини: завезені сюди за величезні гроші кози, кавказькі дикі кабани, олені, сарни Даніель, вовки, ведмеді. Але основний любов’ю і гордістю Павла Івановича все ж були фазани.
Покоління мирного єврейського народу вважали український Осторог своєю батьківщиною. Вони вільно народжувалися, жили і вмирали на цій землі, поки руїни Речі Посполитій не поховали під своїми уламками мирний сон синів Ізраїлевих. Новою господинею волинських земель стає східна імперія двоголового орла: відразу ж були введені лінії осілості та закрита друкарня в 1832 році, що все ж не завадило місцевій діаспорі розвиватися і надалі, досягнувши в середині XIX століття чисельності понад одинадцять тисяч.
Перша світова війна і прихід в Росії до влади режиму червоного терору на коротку міжвоєнну мить повернули єврейському народові промінь свободи під прапором Польської республіки, зробивши домінуючим голосом у 62% від загальної кількості жителів міста на березі Вілії при наявності одинадцяти синагог, талмуд-Торри, гімназії, восьми хедерів і трьох власних банків.
Спекотне українське літо Слобожанщини, коли повітря буквально огортає кожну найменшу билинку, укутуючи в щільну пелену і не відпускаючи зі своїх чіпких обіймів навіть місячними ночами, все живе навколо перетворюється в стомлене сонцем сонне царство: і стоголосе пташине братство, яке лише на світанку знаходить в собі сили влаштувати нестрункий переклик, і завмерлі травички, що ворушаться лише вагою чиєїсь ходи, і навіть швидконогі річки сповільнюють свій біг до ледачого перекочування каменів по дну.
У такі дні як ніколи хочеться хоч ковточок свіжого повітря, а бадьорять лише спогади про веселі зимові забавки з рожевим рум’янцем на щоках, казковим візерунком заінених вікон та бігом наввипередки з всюдисущим морозом. Але якщо для простих смертних ті чарівні зимові часи серед літа в другій половині XIX століття були лише приємними спогадами або нездійсненними мріями, то для заможних панів їх втілення в життя було лише питанням суми витрат…
В одвічній як світ боротьбі добра зі злом в усі віки були свої переможці і переможені. Долею перших був порятунок заблукалих душ, а других – спасіння для вічності через випробування небесного покарання, народжуючи легенди та віру в дива.
Середньовічне галасливе та метушливе місто Тайкури в глибинці Волинської землі. Його господарі з роду Кірдеев з друзями привітні, з ворогами – грізні, але до войовничих татарам в них особливе трепетно-шанобливі відношення… Так той ідилії судилося тривати рівно доти , доки в місті і не з’явився обоз з скринями повними злата і дорогоцінних прикрас чи то зібраними як данина, то чи отриманими в якості хабара одним турецьким мурзою.