Люта, голодна, неясна одеська зима 1921 року, коли кривавий більшовизм зі зброєю в руках зруйнував існуючий світопорядок без планів на майбутнє, крім “відібрати і поділити” і перспектив. Для когось вона була першою, для когось останньою, але людина пристосовується до всього і перлина Чорного моря потихеньку пристосовуватися до зелених шинелей на вулицях, обміну речей на продукти і топити по чорному. Але у всій цій безпросвітній безвиході залишилося те, чим людина пожертвувати не змогла – розумне, добре, вічне, яке не давало збожеволіти і дарувало іскру віри в майбутнє – друковане слово.
Молодий, метушливий, пустотливий, обірваний колектив приморській газети “Моряк”, в якій на той час працювали Бабель, Багрицький, Ільф, Катаєв, Олеша Паустовський, як якір тримався на гранді російської преси, колишньому директору найбільшої вітчизняної багатотиражки “Руське слово” сивочолому Федірі Івановиче Благові, який працював тут коректором. Але безпечність і самовпевненість юності та безсумнівність літературного таланту робили цих молодих дарувань від літератури малосприйнятливими до правил і досвіду життя.
Здається, вони існували завжди – білі гори-велетні над бистроногою річкою, загублені в гущавині високого лісу, в далені від чужого, недоброго ока. Острів порятунку від суєти буття. За перказами перші святі люди прийшли сюди ще в на зорі християнської України, хоча офіційно історія зберігає їх ім’я лише з 1549 року, коли зачарований крейдяними відрогами їх, під ім’ям Святих гір, описав у своїх мандрівних записках барон Зигмунд Герберштайн.
В перших документах Успенської обителі від 1624 року колишня назва місцевості підтверджується, хоча селища як такого ще не існувало, і навіть всі монастирські будівлі до кінця XVII століття фактично перебували всередині гори, високо над земною твердю. Зате в середини XVIII століття навпроти комплексу на лівому березі, поруч з озером з’являється Банна слобода, в якій жили 92 людини.
Старовинний французький рід Дорерр отримав успадковані графський титул з рук самого папи за вірне служіння католицької церкви в якості посланника французького короля Карла Х. Які причини спонукали одного з його нащадків на початку XIX століття перебратися на службу в Московію з підтвердженням спадкового дворянства від Миколи I – про те історія замовчує.
Але станом на кінець ХІХ століття родина Йосипа Пилиповича і Катерини В’ячеславівни Доррер крім графського титулу і шести дітей (чотири сини і дві дочки) володіла чималою комерційної і житлової власністю, що забезпечують розважливим господарям непоганий прибуток. Бурхливий початок ХХ століття вніс свої корективи в перспективи світлого майбутнього титулованих нащадків французької аристократії: в 1900-му помирає батько, середній захоплений революційними ідеями брат Олексій засуджений до заслання з позбавленням дворянського гідності сім років по тому, а старший, Георгій, був відправлений по службі в далекий Туркестан. Надією і опорою сім’ї залишився Сергій, що закінчив ХТИ в 1903-ому.
Духи природи. Імен їх не злічити. Долю не пізнати. І у кожного народу вони свої. Добрі і злі – вони вічні як сам час для тих, хто вірить і незримі для скептиків. Давня українська земля з її безкрайніми степами, високими горами і глибокими морями – не виняток. Але особливо багато легенд і вірувань про духів в непрохідних хащах Карпатських.
Одними з найпрекрасніших зовні творінь потойбічного світу при злий суті, про яких досі місцеві пошепки переказують моторошні історії про розбещення чоловіків, є наявки або по християнськи – бесиці. Зазвичай вони постають в образі предмета пристрасті чоловіка з тілом діви-спокусниці з довгим зеленим волоссям, ступаючи так, що жодна травинка під їх ніжками не ворухнеться, щоб обплутати його своїми мережами і звести з розуму. Кажуть, що бесиці – душі незаміжніх дівчат померлих насильницькою смертю, недокохавши на цій землі, які раз у раз повертаються для задоволення своєї нерозтраченої і незадоволеної пристрасті поки їх коханий не збожеволіє.
Михайло народився в Харкові на Холодній Горі в заможному домі купців Слонових по Анненський. Завдяки другу матері, місцевому меценату Якову Миколайовичу Лисікову, який помітив в хлопчині безсумнівний співочий талант, він з малих років почав свою кар’єру в церковному хорі, а пізніше назавжди пов’язав своє життя з музикою в класах Московської консерваторії, де навчався з 1887 по 1893 рік разом з цілою плеядою майбутніх зірок світової сцени.
Саме студентська лава тісно пов’язала харківського юнака з двома неординарними геніями свого часу – Сергієм Рахманіним та Федіром Шаляпіним. І не зрозуміло для кого цей подарунок долі був цінніше, адже Михайло став для них першим шанувальником, першим імпресаріо на добровільних засадах, першим ковтком успіху.