Люта, голодна, неясна одеська зима 1921 року, коли кривавий більшовизм зі зброєю в руках зруйнував існуючий світопорядок без планів на майбутнє, крім «відібрати і поділити» і перспектив. Для когось вона була першою, для когось останньою, але людина пристосовується до всього і перлина Чорного моря потихеньку пристосовуватися до зелених шинелей на вулицях, обміну речей на продукти і топити по чорному. Але у всій цій безпросвітній безвиході залишилося те, чим людина пожертвувати не змогла – розумне, добре, вічне, яке не давало збожеволіти і дарувало іскру віри в майбутнє – друковане слово.
Молодий, метушливий, пустотливий, обірваний колектив приморській газети «Моряк», в якій на той час працювали Бабель, Багрицький, Ільф, Катаєв, Олеша, Паустовський, як якір тримався на гранді російської преси, колишньому директору найбільшої вітчизняної багатотиражки «Руське слово» сивочолому Федірі Івановиче Благові, який працював тут коректором. Але безпечність і самовпевненість юності та безсумнівність літературного таланту робили цих молодих дарувань від літератури малосприйнятливими до правил і досвіду життя.
Читати далі »
Здається, вони існували завжди – білі гори-велетні над бистроногою річкою, загублені в гущавині високого лісу, в далені від чужого, недоброго ока. Острів порятунку від суєти буття. За перказами перші святі люди прийшли сюди ще в на зорі християнської України, хоча офіційно історія зберігає їх ім’я лише з 1549 року, коли зачарований крейдяними відрогами їх, під ім’ям Святих гір, описав у своїх мандрівних записках барон Зигмунд Герберштайн.
В перших документах Успенської обителі від 1624 року колишня назва місцевості підтверджується, хоча селища як такого ще не існувало, і навіть всі монастирські будівлі до кінця XVII століття фактично перебували всередині гори, високо над земною твердю. Зате в середини XVIII століття навпроти комплексу на лівому березі, поруч з озером з’являється Банна слобода, в якій жили 92 людини.
Читати далі »
Старовинний французький рід Дорерр отримав успадковані графський титул з рук самого папи за вірне служіння католицької церкви в якості посланника французького короля Карла Х. Які причини спонукали одного з його нащадків на початку XIX століття перебратися на службу в Московію з підтвердженням спадкового дворянства від Миколи I – про те історія замовчує.
Але станом на кінець ХІХ століття родина Йосипа Пилиповича і Катерини В’ячеславівни Доррер крім графського титулу і шести дітей (чотири сини і дві дочки) володіла чималою комерційної і житлової власністю, що забезпечують розважливим господарям непоганий прибуток. Бурхливий початок ХХ століття вніс свої корективи в перспективи світлого майбутнього титулованих нащадків французької аристократії: в 1900-му помирає батько, середній захоплений революційними ідеями брат Олексій засуджений до заслання з позбавленням дворянського гідності сім років по тому, а старший, Георгій, був відправлений по службі в далекий Туркестан. Надією і опорою сім’ї залишився Сергій, що закінчив ХТИ в 1903-ому.
Читати далі »