Московські зазіхання на історію Київської Русі русько-українське коріння при відсутності історичних передумов з монголо-мокшанським минулим в анамнезі, починаючи зі свого заснування в XVI столітті, в усі часи мало державне значення. В створення міфу були залучені всі представники влади при активній підтримці московських попів аж до останньої глухої парафії (поділ релігійної та світської влади був відсутній і відсутній в державі як такий). На це до тепер не шкодували ані сил, ані коштів.
Особливо грандіозного розмаху ця тенденція сягла за царя Петра I – аж до перейменування держави і переписування документальних історичних джерел для підтвердження своєї хіті на українську незалежність. Але свою неспроможність “великороси”, як вони самі себе називали, по відношенню до України та українців відчували завжди.
Його життя почалося в щасливій родині священнослужителя чернігівської глибинки зразка 1893 року і, здавалося, була приречена на настільки ж сито-благополучне продовження до земного кінця – натхненно-піднесеній натурі з семінарською освітою за плечима саме місце в тихій парафії під боком у коханої дружини в оточенні цілого виводка дітей.
Але доля-жартівниця рідко прислухається до бажань земних підопічних – вступ Василя Еллінського в 1914-ому на економічне відділення Київського комерційного інституту змінило його життя, а переворот 1917-ого привів до лав Української партії соціал-революціонерів в якості одного з організаторів і лідерів її лівого крила, пізніше перетвореного на самостійну партію комуністів-борців.
Кінематографічні стрічки часом грішать художньою вигадкою, але іноді вони настільки очевидно виходять за заявлені часові рамки або встановлені правила, що сам факт їх існування стає приводом для усмішок обізнаного телеглядача, не кажучи вже про раптову появу і зникнення в кадрі, який передбачає безперервну дію, предметів, меблів, аксесуарів, одягу і навіть людей.
“Гусарська балада”, як улюблена військово-патріотична комедія з претензією на історичну достеменність багатьох поколінь, особливо обласкана увагою критиків-аматорів за велику кількість великих і маленьких кіноляпів, якими рясніє півторагодинна стрічка.
Гірка доля вигнанця, з Московського царства, де його друкарня була спалена, а сам він, як і його колега Петро Мисливець, піддався критиці і переслідуванню з боку православного духовенства і правлячої боярської верхівки за спроби сіяти зерна знань серед народу, знайшла живий відгук у жалісливих городян, коли він з’явився біля котрий з’явився біля брами міста Лева восени 1572 року.
Ігумен Онуфріївського монастиря отець Леонтій навіть пішов на службове підроблення, позичивши Івану Федоровичу вісімдесят злотих з казни обителі (на один з них можна було купити дві пари взуття або дев’яносто літрів меду), а місцевий житель Сенько Седляр і зовсім дав йому в борг суму в сімсот злотих, при вартості кращої львівської кам’яниці в п’ятсот.
Велика частина гуляючих вздовж головної міської вулиці Львова туристів не здогадуються, якщо звичайно попередньо не вивчалось міську історію, що під їх ногами ось уже друге століття тече повноводна ріка.
А почалося все з серйозної стурбованість місцевої (на той момент австрійської окупаційної) адміністрації розливу кінця XIX століття малярійною епідеміологічною ситуацією на підпорядкованих землях. Хоча швидше за все питання було не в екологічній, а в економічній складовій, адже Полтва ускладнювала логістику центру з його великим західним передмістям.