Горох — одна з найдавніших рослинних культур, яка годувала українців тисячоліттями. Адже його смакова невибагливість та енергетична цінність (чи як говорили в старовину: «горох — половина хліба») дозволяла не тільки використовувати її в якості складової чисельних страв (перших, других, закусок, борошняних), а й в якості самостійної, причому як солоної, так і солодкої.
Однією з простих щоденних перших страв на українському столі і зараз залишається горохова юшка. В духовному плані вона стоїть десь поруч з королем українського столу-борщем, бо також іноді подається в якості поминальної страви, як данина духам пращурів, обов’язково гарячою, щоб запашна пара сягала самих небес, де вони спочивають.
Він — син самого Перуна, брат Іллі-Громовика та Вогневій Марії. Він — надійний вартовий святкових днів та українських традицій з батьківською зброєю в руках та стараний помічник господиням в їхніх капустяних клопотах. У нього багато імен в різних регіонах України, хоч одна духовна сутність та небесний обов’язок. Паликопа, Палій, Чур / Нур (давньослов’янською – палити), Пращур, Балій, Капустяник, в православ’ї перехрещений на Пантелія, Пантелеймона, свято якого відмічається 27 липня.
Головною місією Паликопа, яку делегував йому батько-Перун, навіть для цих цілей довіривши свою зброю, було пильнування дотримання українцями родових канонів, які тисячоліттями трималися з покоління в покоління їхніми пращурами; і святкових традицій зокрема з їхнім неробством, чисельними ритуалами, забобонами та заборонами, недарма ж кажуть: «Палій — вартовий святкових днів».
Найжаданіший, найочікуваніший, найплідніший день року, який годує хлібом всю родину всі наступні дванадцять місців. І разом з тим – один з найважчих фізично з усього польового сезону, але ж того варті запашні паляниці, булочки, вареники, млинці, мандрики… один духм’яний запах яких — неодмінний атрибут будь-якої української домівки в будні і звичайно ж свята. Хлібів день, що рік зачинає.
І хоча зажинки вже місяць, як відсвятковані, а перше жито зняли з ниви ще на Прокопа, саме 24 липня (день урочистого початку жнив пшениці) здавна в Україні вважалося Хлібовим святом. Пришле значно пізніше на ці землі християнство перехрестило його на честь своїх святих Бориса та Гліба, але попри всі намагання церковників викорінити слов’янські традиції, пластична народна мудрість просто об’єднала ці два свята, зберігши прадавні ритуали та вірування, але додавши до назви ім’я першого з тандему призначених святих — так з’явився Борис-Хлібник.
Його оповита чисельними лаврами від найпочеснішого «Батька української прози» до багатьох-багатьох з додаванням високошанованих «перший» чи «засновник» (Харківського професійного театру, журналу «Український Вісник», альманаху «Молодик»…) постать в історії української літератури є монументальною. І за всіх цих регалій, чинов та звань, за нею постає звичайна людська доля з її злетами та падіннями, радостями та печалями. Григорій Квітка-Основ’яненко, літератор, громадський діяч, українець.
Муза, мабуть, спочивала на колисці другого сина колезького радника з давнього козацького роду Квіток, але так і не змогла вберегли малечу від нерадивої няньки, яка зірвала малечі ячмінь на оці, в наслідок чого дитину не тільки обсипала «золотуха», а й на кілька років він втратив зір (з часом поновився). Це просто не могло не позначитися на характері Гриця — він «закрився», став вразливим і психологічно, і фізично, а єдиною відрадою стали книжки, які він буквально ковтав, та домашні театральні постанови.
Величні Карпати, які тисячоліття дбайливо огортали в щільну ковдру легенд, щоб вберегти від примх руйнівного бешкетника-часу. Здається, у кожного камінчика в тій чарівній місцині є своя напівісторія-напівміф, яка існує десь між небом та землею м’якими клубами хмар, що чіпляються за гірські вершини.
Велична ж постать Говерли потужним магнітом вабила до себе увагу у всі часи… Українські легенди твердять, що колись вона була прекрасною панночкою з зеленою стрічкою в волосі, улюбленою донькою самого гірського господаря, що дуже полюбляла з раннього рання бігати по батьківськими теренами — де едельвейс зірве, де ніжки у вранішній росі сполоще, де личко в струмочку вмиє, даруючи радість всьому живому в карпатському царстві.
Жахи що летять на крилах ночі. Ними здавна лякали українських дітлахів-вередунів проти сну, наповнюючи для них темряву за вікном невидимими тінями примар, які своїми оченятами пильно стежать за неслухами, щоб за першої нагоди утягнути в липкому павутинні своїх чар-снів в підземне царство вічного небуття. Гави нічних жахів, гави дитячих лінощів та байдиків.
Вони — чи то страшні вовко-собаки з палючими, як вуглики з пічки, очинятами, чи сіро-чорні ворони (за іншими твердженнями – схожі з ними хижі птахи) з старчачими у всі боки пір’їнами, що не природно гавкають по собачі (можливо, саме цим вони завдячують своїм ім’ям). Гави за переказами приходять на землю разом з сутінками і йдуть до першого світанкового променя, бо лише один його дотик лишає на їхній шкірці страшні опіки, а потік світла — спопеляє вщент.
Споконвічні українські боги Ярило та Лілея, Велес та Лада, Рід та Мокоша, Купало та Майя… були вмить скинуті зі своїх тисячолітніх п’єдесталів безжальною рукою князя Володимира, який вирішив похрестити Русь-Україну, а дружинники князя це рішення зі всім своїм завзяттям вірних служак вогнем та мечем втілювали в життя, принаймні в столиці — порубали та спалили їхні дерев’яні тотемні зображення, які і після угоди Києва з Візантією 945 року продовжували з височині чи-то Щековиці, чи Лисої гори оберігати країну від зла та напастів.
От тільки на тотемне втілення головного бога пращурів у завжди готових виконати наказ вояк рука не піднялася, хоч кам’яного ідола Перуна з срібною головою та золотим вусом (за іншою версією — повністю позолоченого) княжі дружинники все ж скинули з високого київського пагорбу прямо в швидкі дніпровські води (інших шість дерев’яних ідолів за старовиною легендою, були знищені ними на місці, як і наказав князь).
Він розпочинає ту водночас довгоочікувану та виснажливу, хоч і швидкоплинну пору українського народного календаря, коли кожна хвилина буквально на вагу золота, бо це – хліб і стіл української родини на весь наступний рік. Адже хоч на Петра та Павла зазвичай зажинався перший сніп, але він носив скоріше ритуальний характер. Справжні ж жнива розпочиналися з Прокопа-Жниваря, 8 липня (ці півтора тижня між святами народного календаря вважалися найсприятливішими для достигання колосся, яке встигало «дійти», але не втратити зернину).
Бояк цей день був повністю робочим, то з традиційних обрядів існували лише: неодмінний доземний уклін колосу на самісінькому світанку з першим промінчиком сонця («Прокіп, зав’яжи тугий сніп») та чистий білий одяг для всіх робітників в полі (колір сонця та добра, щоб відлякувати нечистого). В важкій жниварській справі брали участь як жінки, так і чоловіки — перші зрізали колосся серпами та складали в доріжки, а другі – мали в’язати та носити снопи. І хоча ця робота тривала не один день, за-те, як казали в народі: «В літку — з потом, взимку — з повним ротом».
Офіційний неук (адже не отримав навіть середньої освіти), який увійшов в історію української літератури, як видатний популяризатор козацької доби, мабуть то гени пращурів через покоління і віки у всю силу подали свій голос крові, щоб напередодні доленосних для України подій нагадати про її блискавичне військове минуле. Професійний залізничний інспектор, талановитий майстер простого українського слова, історик за покликанням, а не професією – Адріан Кащенко.
Наймолодшенький з п’яти синів нащадка давнього роду запорожців Кащенків часів розквіту Січи, народжений в родовому Веселому на Дніпровщині часи історичного затишшя перед бурею Адріян змалку у всьому наслідував найбличого за віком, старшого Миколу, хоч дещо не дуже-то і виходило, як наприклад з освітою — брат мав купу наукових ступенів та звань (окрім іншого він був засновником Київського ботсаду), в той час як у молодшого з навчанням одразу не задалося — він навіть не подолав третій клас Катиринославської міської класичної гімназії.
Найспекотніший місяць українського року у всіх сенсах, адже зеніт сонця досяг свого апогею та огортає землю пекельною ковдрою від світанку до заходу сонця. А тим часом золото українських садів вже зачекалося на своїх господинь, а на господарів – запашні трави луків; не дарма ж каменем середнього сина Літа вважається криваво-червоний рубіновий жар. Але найкращими характеристиками другого місяця літа є його народні імена-прізвиська широко використані в українському фольклорі: білень, громовик, грозівник, дощовик, Іллев-місяць, ільовиць, іллюх, елевей, кивач, кивень, косень, липець, сінокіс, страдник.
Так під духмяний запах липового цвіту від сходу сонця до заходу українські панянки, як бджоли, збирають та перетворюють своєю кухонною магією вишні та абрикоси, яблука та малину, груші та сливи на запашні смаколики (варення, компоти, наливки…), щоб було чим підсоложувати гіркоту довгих холодних осінньо-зимових днів, запиваючи чаєм з сушеного липневого цвіту лип, ромашки, м’яти, цикорію, чебрецю… А ще настання липня слугувало сигналом для початку біління полотен.