Коли на носі вже різдв’яно-новорічні свята, і час в передсвяткових клопотах пролітає як мить, дуже важко викроїти хоч хвилинку на підготовку домашніх прикрас. Тому в українській культурі здавна існував для прикрашання оселі спеціальний день, на Гната (19 грудня), в який серед цих турбот, з огляду на сувору заборону збиратися на Різдво та Новий рік суто жіночо-дівочим колом, у подружок-коліжанок була остання нагода в старому році провести час разом в веселих посиденьках за виготовленням новорічних прикрас.
Так традиційно 19 грудня дівчата та жінки таємно збиралися в гарно прибраній хаті однієї з господинь зі своїми, спеціально приготованими для цього матеріалами (стрічками, нитками, колосками, пір’я, житніми стеблинами) та власноруч приготованими для вечорниць смаколиками.
Одна з найдивовижніших річок України, яка назавжди причаровує душу не стільки своїми розмірами (де їй там до Дністра, тим паче до діда-Дніпра з його порогами), скільки різномаїттям своїх іпостасей вміло-натхненою рукою чарівниці-природи вставлене у відповідне облямовування краєвидами-ландшафтами, які залишаються в людській пам’яті одним з найпрекрасніших спогадів до останньої хвилини, до останнього солодкого ковтка життя на цій тлінній землі.
Від розлогих трясовин-луговин біля витоків у Андріївки через невеличкий водоспад в Купинах, чисельні острівці та вузький скелястий товтрійський каньйон заввишки до ста двадцяти метрів завглибшки (ще в XVIII столітті ним ходили малотоннажні судна) аж до широкого гирла в невисоких мальовничих пагорбах неповторний та непередбачуваний Смотрич, як справжній професійний художник-митець, готує своєму вдячному глядачеві сюрприз за кожним своїм новим вигином чи поворотом, тримаючи останнього в постійній емоційній напрузі-очікуванні-дивуванні театрального сюжету від початку до самого кінця своєї подорожі-постанови. Може саме з цим пов’язана етимологія походження його назви від «смотріти» (дивитися).
Довгоочікувана п’ятниця-красуня, що зваблює серце і розум солодкими обіцянками блаженного відпочинку, коли на два вихідних дня нарешті має зупинитися всесвітній поспіх та метушня «щурячих перегонів», щоб світ зміг насолодитися тем великим даром Небес, що зветься Життям. Прекрасна, як сама Доля, вона приносить в дім спокій благополучного завершення справ.
П’ятий день робочого тижня за українськими народними повір’ями не можна було після захід сонця мити посуд, бо недоброзичливці пліткуватимуть за спинами («язиками, як мисками-ложками гримати») та веселитися (старі казали: «Хто в п’ятницю веселиться, той в неділю плакатиме» чи «Ти, дівко, свою долю у п’ятінку проспівала»). Натомість вдалим будуть сватання («засватається навіть свинячий пастух») та зачинання будь-яких добрих справ, а сни проти п’ятниці, як кажуть – пророчі і неодмінно втіляться в життя до найменших дрібниць.
Найменший та найкоханіший, а від того найбалуваніший син матінки-Осіні. Він то плаче проливними дощами, то сміється всіма кольорами веселки сонячних променів в небесній блакиті. В українських селищах він ще знаний, як Братчик, Грудкотрус, Коваль (на Кузьми та Доміана їхнє професійне свято), Листогін, Напівзимник, Падолист, Сонцеворот.., а офіційне ім’я, Листопад, дано йому за улюблену забавку — зривати морозним подихом чи одним дотиком маленької краплини роси побільше листя з дерев і бавитися ним, ганяючи цю строкато-барвисту купу за вітром. В народі твердять, що він дорогу зимі прокладає, двері відчиняє і «хто в листопаді не мерзне, тому і в січні біда нічого не зробить».
Астрологічно останній місяць осені належить Меркурію, покровителю підприємницької діяльності та будь-якої чесної роботи. Тому топаз в жовто-коричневій чи біло-блакитній гамі він обрав собі за оберіг, як запоруку прозорої чистоти ясних днів та кришталевих крапель осіннього дощу, хоч останніх з них на порядок більше, бо «Листопад скоріше брат сивобородого Грудня, а ніж барвистого Жовтня». Тому осінь відправляє свого молодшенького на зустріч королеві-Зимі, яка бавить місць-розбишаку своїми першими сніжинками.
Війна своїх жертв не обирає, не жалкуючи ні старих, ні малих. Тим страшніший злочин коять ті, хто її розпочинає, але московським царям під царсько-ФСБним триколором чи криваво-червоним прапором на кількість своїх та чужих жертв завжди було байдуже…
Розв’язана москвою та Берліном Друга світова тривала вже другий рік, позаду були анексія Австрії та поділ Європи навпіл. Фактично ті, хто розпочав ту війну в якості союзників досягли всіх свої первинно поставлених цілей, зійшовшись на спільному кордоні. Ось тільки недомовленість, наче електричними розрядами, насичувала повітря, адже кожен з «найлютіших«друзів мав на меті, окрім запротокольованих Ріббентропом-Молотовим, свої власні цілі – стати одноосібним власником європейських теренів, тому пряма конфронтація між вчорашніми союзниками була лише питанням часу та можливостей.
… Попередня
Одне великокняже коріння і така різна доля у українських князівен — одним з них пощастило прожити довге щасливе життя, а їхня кров і досі в яких мінімальних відсотках тече по венах сучасних європейських вінценосців, а інші — пішли в небуття, не полишивши по собі навіть імені для історії.
Причому кількість відомих на сьогодні шлюбів між нащадками Рюріка різного ступеню родинних зв’язків налічується тридцять вісім, але існує імовірність, що їх більше через брак достатньої кількості документальних свідчень.
Скільки б московська бойова пропаганда в своїх істеричних претензіях на імперськість не намагалася переписати справжню українську історію, починаючи з прадавніх часів і до сьогодні, скільки б не витрачала грошей зі своєї державної казни на оплату безкінечних робочих годин папапіроманства своїх псевдонауковців, Україна (до якої дрімуча московія не має жодного відношення, як батьківщина людожерів-андрофагів) була, є і буде частиною освіченого цивілізованого європейського світу. І збережені архівах різних країн світу чисельні документи української дипломатії — найкращий тому доказ.
Не беручи до уваги скіфсько-сарматський період (коли ці праукраїнські племена вели активну зовнішню політику, вступаючи в війни та союзи в тому числі з давніми греками та римлянами), від першого офіційного візиту київського князя Кия до царгородського двору візантійського імператора Юстиніана І в 527 році, що вважається першим дипломатичним прецедентом в українській історії, і до сьогодні, попри всі складні обставини визначення юридичного статусу українських теренів, іноземні країни вважали за честь мати офіційні дипломатичні відносини з Руссю-Україною через посольські місії, військово-політичні договори та союзи та династичні шлюби, як один з тогочасних широко розповсюджених їх інструментів Середньовіччя (французька королева Анна Ярославна, британська Агата Київська, візантійська Ірина та ще десятки інших).