Офіційний неук (адже не отримав навіть середньої освіти), який увійшов в історію української літератури, як видатний популяризатор козацької доби, мабуть то гени пращурів через покоління і віки у всю силу подали свій голос крові, щоб напередодні доленосних для України подій нагадати про її блискавичне військове минуле. Професійний залізничний інспектор, талановитий майстер простого українського слова, історик за покликанням, а не професією – Адріан Кащенко.
Наймолодшенький з п’яти синів нащадка давнього роду запорожців Кащенків часів розквіту Січи, народжений в родовому Веселому на Дніпровщині часи історичного затишшя перед бурею Адріян змалку у всьому наслідував найбличого за віком, старшого Миколу, хоч дещо не дуже-то і виходило, як наприклад з освітою — брат мав купу наукових ступенів та звань (окрім іншого він був засновником Київського ботсаду), в той час як у молодшого з навчанням одразу не задалося — він навіть не подолав третій клас Катиринославської міської класичної гімназії.
Найспекотніший місяць українського року у всіх сенсах, адже зеніт сонця досяг свого апогею та огортає землю пекельною ковдрою від світанку до заходу сонця. А тим часом золото українських садів вже зачекалося на своїх господинь, а на господарів – запашні трави луків; не дарма ж каменем середнього сина Літа вважається криваво-червоний рубіновий жар. Але найкращими характеристиками другого місяця літа є його народні імена-прізвиська широко використані в українському фольклорі: білень, громовик, грозівник, дощовик, Іллев-місяць, ільовиць, іллюх, елевей, кивач, кивень, косень, липець, сінокіс, страдник.
Так під духмяний запах липового цвіту від сходу сонця до заходу українські панянки, як бджоли, збирають та перетворюють своєю кухонною магією вишні та абрикоси, яблука та малину, груші та сливи на запашні смаколики (варення, компоти, наливки…), щоб було чим підсоложувати гіркоту довгих холодних осінньо-зимових днів, запиваючи чаєм з сушеного липневого цвіту лип, ромашки, м’яти, цикорію, чебрецю… А ще настання липня слугувало сигналом для початку біління полотен.
Як мить над українською землею пронеслися всі веселощі карколомно-швидкоплинного весняного періоду відродження та буяння природи, позаду разом з солодко-дурманним ароматом квітів та трав, пташиними оркестрами, бджолиним дзижчанням в невсипущих трудах, магією Купальської ночі в якості його апогею, в якому день і ніч, літо та зима, життя та небуття міняються ролями, щоб на пів року поступитися дорогою в вічному циклі буття. Літо в самому розпалі, але тихе крокування холодів вже відчувається десь за обрієм, і їхня хода стає дедалі впевненіше з кожним днем, починаючи з Петра і Павла, котрі «день відріжуть» (29 червня).
До Петра в Україні готувалися, як до великого свята з оновленням побілки, святковими рушниками, оновленим духмяним зіллям, свіжими квітами, прибраною хатою та подвір’ям. І хоч день і був цілком не робочим, мав бути зжатий перший сніп.
Коли в мить білий день перетворюється на ніч, і лише спалахи блискавок не дають пітьмі остаточно поглинути всю землю без лишку, прорізаючи своїми світловими мечами небо, що падає на землю великими краплинами дощу, в гуркоті грому звучить сам глас божий (у прадавніх слов’ян він асоціювався з Перуном чи Дадждьбогом), який не почути не можливо, бо навіть сама Матінка-Земля навесні прокидається від його розлуння.
Здавна в Україні вірили, що вся фантасмагорія природи трапляється через те, що доведений до останньої стадії іступу витівками нечистої сили бог Громовик, починає своє полювання з хортами та ловчими соколами на неї. Говорять, диявол саме для того і гасить світло в світі, щоб ускладнити богові пошук та знищення його вірних служок, адже чим густіші сутінки, тим важче знайти чорну-сиру істоту в них. От і сердиться Громовик, так що луна його басу сягає землі. Тікає і ховаються чорні служки, а український селянин хреститься та писка не розтуляє, щоб до нього вони не причипилися.
Знамените місто стеклодувів, звідки походили велика частка майолікових ялинкових прикрас довоєнної Європи, перші зірки Кремля, ілюмінатори радянських літаків, ситаловий посуд, шампанські пляшки… на межі 1980 – 1990-х опинилося там, де і більшість населених пунктів зав’язаних на промисловій інфраструктурі з партійними апаратчиками замість професійних менеджерів на чолі підприємств — в економічній прірві.
Звичайно ж на цій хвилі активізувався та вийшов на світ раніше глибше захований від цікавих очей стороннього обивателя кримінальний світ при повному потуранні з боку правоохоронців (адже останні стали його невід’ємною частиною). Цому немало сприяло саме розташування містечка на півночі Донеччини, через який підприємливі московські ділки організували наркотрафік з Афганістану в Європу, головним перевалочним пунктом якого на початку 1990-х слугував розташований в півсотні кілометрів північніше Слов’янськ, а повновіддя цієї річки розплюскувалося у всі боки, змиваючи в небуття тисячі і тисячі українських життів.
У нього так багато іпостасей в українському фолклорі, що всі їх і не перелічити, адже шанобливе ставлення до всіх минулих поколінь своїх пращурів та роду загалом українське немовля вбирало в себе разом з матусиним молоком. Причому вшанування духів своїх померлих не обмежувалося якоюсь єдиною конкретною датою, вони завжди були поруч, повчали, допомагали, оберігали, а часом і карали за ослух, тож Чур (Нур, Щур, Пращур), як їхнє ототожнення, йшов пліч о пліч з кожним українцем від колиски до трунової дошки.
В хаті він виступав помічником Домовика, в обов’язки якого входило підтримання вогнища в домашній печі. В українську старовину на найвищому пагорбі край кожного села зазвичай був встановлений пустотілий всередині глиняний бавован-тотем Чура, всередині якого завжди горіло підтримуване спеціальним сторожем полум’я, щоб кожен охочий міг у будь-який час дня і ночі взяти собі домів частинку великого дару пращурів, вогню, в разі потреби.
Найкоротша ніч року, яка своїм магічним крилом, ледь торкнувшись української землі, знов перевертає коловорот року з літа на зиму — чи це не справжня магія, яка стирає кордони між світами і робить неможливе можливим. Саме тому з давніх-давен в Україні Купальська ніч з вечора 23 червня була оповита магією легенд, обрядів, пророцтв та традицій, які через містичний потойбіччя торує шлях майбутньому.
Давньослов’янський Купало (назва імовірно семантично пов’язана з дозволом на купання в річках з цієї дати). В християнстві слов’янського Купалу перехрестили на Івана Хрестителя — так у свята літнього сонцестою з’явилося подвійне ім’я: Купайло, Купальниця, Купа, Іван Купала, Зільний Іван, Іван Відьомський, Іван-Відьмак, Іван-Квітник, Іван-Лопушник.., но не дивлячись на тисячоліття церковних заборон українці так і не відмовилися ні від віри своїх пращурів, ні від традицій цього дня. За повір’ями Купало благословляє єднання бога вогню Семиярила з богинею води Даною (Мареною, Ладою), шлюб яких дає життя всьому існуючому на Землі. Він – покровитель родючості у всіх її проявах, тому вшанування священного союзу було одним з найбільших свят року українських пращурів, з яким пришле християнство намагається марно боротися ось вже трете тисячоліття, але традиції його живуть і донині.