Десь в часи існування Кальміуської паланки запорожців та їхньої фортеці Домаха на правому березі в гирлі Кальміусу на лівобережжі існувала сторожа Війська Донського (яке ще в XVI столітті присягнуло на вірність Московській орді та її цареві), адже саме ця річка споконвіку слугувала природною межею-вододілом між сферами козацького впливу. За століття існування дозорно-спостережного пункту навколо нього, на невеликій відстані одне від одного з’явилися великі та малі селища з відставних козаків (накшталт запорізьких зимників) та приваблених річково-морським багатством рибалок. Офіційно Лівий берег увійшов на правах міського району до складу Маріуполя лише в 1939-ому, хоч номінально їм вважався з 1926-ого.
Так, трохи північніше за течією (приблизно на рівні Маріїнська на Правобережжі) вже в XVIIІ столітті існувала Успенівка (північний бік Таганрозької траси навпроти 6-ої дільниці). Глибоко врослі в землю мури з вапняку, а також залізні артефакти військового та побутового призначення викопували при будівельних роботах місцеві жителі на ділянках між вулицями Гур’ївською та Таганрозькою ще на початку 2020-х. Тому більшою частиною збереженні на Успенівці саманні будинки — надбання минулих століть (на даху одного з них під час заміни даху з черепиці на шифер в 1980-х поміж сволоків була знайдена скляна пляшка з історичним підтвердженням, що дах на тій будівлі зі стайнями перед тим офіційно міняли в 1864-ому), а до московської окупації Маріуполя 2022-ого по Гур’ївській в багатьох будинках проживали нащадки козака Сухова різного ступеню родинності. Сама ж Успенівка зберегла свою назву в прилеглому старому кладовищі та неофіційній назві парку, що колись був Азовстальським, а з передачею на баланс міста став ім. Лепорського.
5 січня має так багато імен Передйордана, Другий Святвечір, Канун Богоявлення, Хрещенський вечір, Голодна кутя… і один сакральний зміст: в глобальному сенсі – знамення закінчення тривалого періоду різдвяно-новорічних свят-гулянь та початок підготовки до скорого приходу весняних турбот («Геть, кутя, з покуття, а ти, узвар, йди на базар! Кури – на яйця, Паляниці, лишайтесь на полиці, Дідух – на теплий дух, щоб покинути кожух!»), а в локальному – підготовка тіла та душі до завтрашньої святої Водохрещі.
Народна назва свята, Голодна кутя, як найкраще відбиває суть нього дня — суворий денний піст перед Йордана (протягом дня можна було споживати лише свячену воду) для підготовки тіла до випробувань Водохрещею. З церковної вечірньої служби поверталися зі новоосвяченою водою, якою за допомогою зробленого з колосся минулорічного врожаю чи букетику різнотрав’я кропила господар обрискував всю свою родину, хату, худобу, подвір’я, щоб в прийдешньому році було живе-здорове-родюче.
«Субота — не робота» – всі тисячоліття накопиченого українського досвіду народна мудрість уклала в цю лаконічну фразу, яка в іншій інтерпретації залежно від регіону ще звучала, як «Субота — робити знеохота» чи більш розлоге «Субота — робити не охота: помий, помаж та й спати ляж». Хоча лінгвісти поводять її традиції та ім’я від єврейського «шабат» чи «сабат» (сьомий день в Торі, протягом якого пророк Мойсей не велів працювати).
Українські вірування твердять, що навіть матінка-Природа по суботах відпочиває, тому буцімто діти народжені цього дня не будуть мати продовження роду чи-то через безпліддя, чи — перешкоди долі, яка «полінується» промальовувати їхній життєвий шлях крізь всі терени обставин. Хоч шлюби, укладені в шостий день тижня вважаються дуже вдалими (бо «укладаються на Небесах»), тому традиційно урочисті церемонії (розпис, вінчання) українські пари намагаються призначати саме на суботу, бо цей день під особливим захистом пращурів роду.
Ніч року, адже грудень має найкоротший світовий день з усіх місяців, триває всього тридцять один календарний день, а здається – цілу вічність. Ніч міняє ніч з нетривалими проміжками сірих сутінок за вікном, де світанок непомітно переходить в захід, і все це під акомпанемент завивання холодного вітру та тріскіту лютого морозу за вікном. Недарма ж українські пращури наділили його такою великою кількістю барвистих призвіськ в різній вимові, накшталт: Вітрозим, Зимник, Казидорога, Мостовик, Мочарець Просинець, Річкостав, Студень, Тріскун, Трусим, Хмурень, Щипун… Офіційна ж сучасна назва «Грудень» походить від чисельних грудок снігу, що з’являлися по всіх полях та вісях («Грудень рік кінчає, а зиму починає», «Грудень око снігом радує, а вухо морозом рве», «Прийшов грудень, приніс студінь», «Грудень землю гудить, а хату студить»).
До речі Просинцем його прозвали, бо для гарного врожаю наступного року за народними прикметами в перший місяць зими на поля мав щільно лягти сніг, тому люди і просили у нього снігу, та побільше («Як в грудні сніг заляже, так і в серпні жито зляже», «Грудень сніжний — хліб буде пишний»). Ще з прикмет: сухий він віщує бездощові весну-літу, поява снігурів — до затяжної зими, як Грудень м’який — то Зима тверда, якщо в перший тиждень грудня погода стала — зима буде довготривала.
Хоч прадавній слов’янський епос поділяв рік лише на два сезони, перемежаючи час час холодів з з літнім теплом, як і три інших сезони Зима панує на українській землі три місяці. Але коли земля від краю та до краю вкрита білою ковдрою, дихання лютого холоду сковує душу і тіло, зачиняється льодом вода та сама брама до Вирію, здається — не буди їй кінця краю, хоча сонячні промені, що іноді пробиваються крізь щільну сіру ковдру хмар, не дають до кінця згаснути надії на повернення жаданого тепла.
Вона ступає на землю обережними кроками іноді в грудні, а часом і в жовтні (офіційно на Введення та Варвари «зима лягає»), коли за прадавніми віруваннями українських пращурів Білобог, покровитель сонця та всього сущого на землі, починає програвати в двобої з Чорнобогом, що намагається прикрити своїм плащем сну та смерті саме життя. Але бій продовжується, і триватиме він до скінчення віків. За поразкою приходить перемога і ласка Ярила своїм теплим поцілунком знов пробуджує природу до життя («Зима літо з’їдає, хоч перед ним утікає» або «Зима мине – літо буде; літо мине — зима буде»).
Чарівні старі маріупольські топоніми. Їхні джерела варто шукати в минулому українського міста, де за правому березі Кальміусу, поруч з озером Домаха (колись була правою річковою притокою) з XV століття існувала однойменна фортеця Кальміуської паланки Запорізької Січи (ще відома як Адомаха чи Адомахія) з шістдесятьма одним зимником (офіційно). Її руїни височили на міському Базарному майдані, там де через пів-тисячоліття розташовувався сквер 500-річчя українського козацтва з однойменним пам’ятником (територія навколо ОСОУ (ДОСААФу) та кварталом південніше), ще в середині ХІХ століття.
Задля повного знищення українського козацького осередку в кальміуському гирлі після ліквідації Січи разом з усією розгалуженою мережею її сторож та дозорів московськими військами за наказом німкені-самозванки Катьки ІІ в 1780-ому сюди переселили кримських греків, виселивши споконвічних господарі, кальміуських запорожців, аж на річку Вовчу. Новоприбулі попри офіційну назву Маріуполь (Павловськом йому судилося пробути всього лише рік), вперто називали своє поселення Карасу-Базар, яке під впливом місцевих українців швидко трансформувалося в Карасівку, що стала в другій половині ХІХ столітті назвою району північніше Домахи на пагорбі (північна частина сучасної вулиці Торгової).
Коли на носі вже різдв’яно-новорічні свята, і час в передсвяткових клопотах пролітає як мить, дуже важко викроїти хоч хвилинку на підготовку домашніх прикрас. Тому в українській культурі здавна існував для прикрашання оселі спеціальний день, на Гната (19 грудня), в який серед цих турбот, з огляду на сувору заборону збиратися на Різдво та Новий рік суто жіночо-дівочим колом, у подружок-коліжанок була остання нагода в старому році провести час разом в веселих посиденьках за виготовленням новорічних прикрас.
Так традиційно 19 грудня дівчата та жінки таємно збиралися в гарно прибраній хаті однієї з господинь зі своїми, спеціально приготованими для цього матеріалами (стрічками, нитками, колосками, пір’я, житніми стеблинами) та власноруч приготованими для вечорниць смаколиками.