Між ними вісім століть, але різниці між тими давніми золотоординцями XIII століття та сучасними московитами немає. Весь лиск цивілізації вмить злетів з останніх, як тільки неоголошена війна Кремля проти України 2014 — 2023 років надала їм індульгенцію на порушення всіх морально-етичних писаних та неписаних законів.
В стратегічних цілях війни Батия та Путіна ніколи не значилося загарбання території задля подальшого їхнього розвитку та облагороджування, творення ніколи не було сильним боком варварів-східняків, адже парадигма первісного світогляду не дозволяє їм побачити довготривалі історичні перспективи вкладених зусиль. Тому окрім примітивного насильницького підкорення народів грубою чисельною силою та жорстокістю іншої мети очільники орди ніколи не переслідували. Наочним доказом слугують абсолютна ідентичність знищення захоплених міст та сіл, будь то зруйновані монголами Київ, Чернігів, Судак, Луцьк XIII століття чи Маріуполь, Бахмут та Северодонецьк 2022-ого (хоча вцілілі в майбутньому вони могли б приносити окупантам значний прибуток).
Старовинний парк з рубіновою смужкою аркового місточку посередині, що наче тоненький ланцюжок між минулим і майбутнім, єднає дві невід’ємні половинки цілого. Заколисуючий спокій і затишок густих верховіть з ніжним, наче синичий пух, плескітом річкових хвиль, здається навіть бешкетника-часа змусив заснути назавжди. Ну як тут в тихому тріпотінні листя не почути шепіт янголів, що плетуть мереживо своїх казок, що перетворюються в людській уяві на марево легенд?
Подейкують, ще в давні часи, коли перші праслов’яни лише опановували цю місцину, куючи мечі з місцевої болотної руди для захисту від одвічної загрози зі сходу, Синиця на березі однойменної річки стала сценою трагедії – молодиця-синиця (прозвана так односельцями за жвавий характер і дзвінкий голосок) чи сама кинулася в швидкі річкові води, де тоді ще не було штучного ставу і течія була доволі бурхливою, чи-то старий ватажок кочівників наказав своїм поплічникам покарати за непокору, втопивши гордячку. З тих пір земля ця не належала геть нікому з живих, а на плечі того, хто зазіхав на її споконвічну волю, і весь рід його падало страшне прокляття. Так було з Потоцькими, Яловіцькими, Корфами.., навіть величні палаци яких розчинилися у вирії буття, не залишивши по собі і сліду.
Четверте століття дика фіно-угорська Московія веде війну проти європейської слов’янської України за право загарбати та привласнити величну історію останньої з метою приховання своєї власної рабсько-підданської, де Залісся — всього лише улус Золотої Орди, який справно платив данину і виконував всі забаганки татаро-монгольських, а потім кримських ханів. Вона точиться на різних фронтах (від військового то культурного), з різною інтенсивністю, але не припиняється ні на долю секунди, і точитиметься допоки існує штучне утворення на 1/7 суші.
Московія веде свої військові дії, як гідна спадкоємиця своїх пращурів-андрофагів з нехтуванням будь-якими морально-етичними нормами та правилами, писаними і неписаними законами війни. І стільки разів завдавала поразки українцям не у відкритому двобої (бо якраз їх вона раз у раз програвала, бо воїнство її у всі часи було позбавлене доблесті і честі), а лише підступом, підкупом та диверсіями, що і не перерахувати.
Ще в Пізньому Середньовіччі українці намагалися перетворити Московський золотоординський улус на частину цивілізованого світу, але впровадження правових засад існування суспільства та централізація влади на земле споконвічних людожерів-андрофагів на стільки категорично не сприймалося та викликало відторгнення, що перша і остання спроба закінчилася тим чим і мала — спаленням Москви…
Хоча правителі Московського князівства від першого, Данила Олександровича, який обійняв престол в 1263-ому і походили від молодшої гілки київських Рюріковичів (Юр’євичи), але з часом європейська кров в їхніх жилах на стільки була розбавлена східною, що в ній майже не залишилось цивілізованості. Тому станом на початок XVI століття московський двір перетворився на жорстоку кланово-фаворитну клоаку, в якій більшість суперечок вирішувалися виключно вбивством опонента, а кількість палацевих переворотів на одиницю історичного часу була просто безпрецедентною.
Україна завжди була і буде частиною цивілізованого європейського світу, як би століттями силоміць не намагались московський дикуни втягти її землі в багнюку свого генетичного невігластва та звірячої люті татаро-монгольського та фіно-угорського спадку. В історії країни було безліч військово-політичних угод та конфліктів, союзів та війн з ближчими та далекими сусідами, але з плином часу вони поблякли, втративши свою актуальність через обабічні засади суспільного примирення та пробачення; єдиний виключенням з цих правил була і залишається Московія — найлютіший та найнепримириміший ворог та опонент всіх морально-етичних здобутків цивілізації.
Звичайно ж одна з наймасовіших європейських міждержавних акцій «Балтійський шлях», яка розпочалася 23 серпня 1989 року, як нагадування світові про точку неповернення найжахливішого злочину новітніх часів – підписання пакту Ріббентропа-Молотова з силовим поділом багатонаціональної Європи навпіл між Москвою та Берліном, не могла не привернути увагу українців, який разом зі своїми східно-європейськими братами боролася проти московсько-радянської окупації зразка післявоєнних реалій.
З часів біснуватого царя Петра Московія намагалася довести світові свою цивілізованість, але кожного разу в звірячий ординський оскал цієї сутності вилазив на зовні черговою імперією людожерів-андрофагів будь-то: божевільна монархія, радянський пролетаріат чи мафіозно-ФСБ-ний клан. Три сотні років продовжується цей дикий танець смерті, яку мокшане сіють щедрою рукою світом, розв’язуючи війни, щоб хоч в раз житті в такий дикий спосіб скористатися благами цивілізації від пральних машинок до ношеної нижньої білизни та дитячих іграшок вбитих ними жертв. Але головний стимул їх войовничих набігів був і залишається «ганебний» метал у всіх його проявах та конвертаціях (звідси й по два годинники на кожній руці радянських «визволителів» Європи 1945-го, і грона золотих прикрас у кишенях убитих і полонених московитів на Донбасі).
Адже не дарма ступень оцінки розвитку народів сучасної земної цивілізації поділяється на етапи згідно майстерності видобутку та обробки металу, як основного чинника що потребує століть накопичення та вдосконалення знань з техніки та технології (чого вартий лише втрачений секрет виготовлення дамаської сталі). Саме тому після озброєного захоплення українських теренів з огляду на примітивність мислення нащадків мокшанських андрофагів саме дорогоцінні метали були первинною ціллю пограбунку часто без урахування історико-культурної цінності об’єкта, тому ж Україна фактично за століття війн з Московією та окупації втратила переважну частину найцінніших артефактів історії свого минулого, частково вивезених загарбниками в той чи інший спосіб, а недрогоцінне — просто знищене в наставницькій люті до прадавності українського існування.
Непокаране зло завжди повертається. Можливо, в іншому обличчі, іншими діями, але повертається завжди в більш руйнівній та нелюдській формі, добре засвоївши урок свого попереднього провалу. Московія, що з завзятістю маніяка, століття за століттям прагнула підкорити Україну з мовчазної згоди миру і поки що не разу за це не була реально серйозно покарана, кожне нове своє пришестя поверталась на українські терени ще більшим злом — так було і так буде допоки бути існувати ця руйнівна сутність на землі.
Перша світова війна, падіння царського дому, заколот на мокшанських болотах… нарешті подарували Україні на початку ХХ століття довгоочікуваний шанс на відновлення самостійності та незалежності. Але сили були нерівні, адже арсенал брехні завжди багатший за інструмент правди — Московія красивими обіцянками змусила частину «втомленого від війни» українського суспільства згодитися на капітуляцію в обмін на пусті обіцянки «миру».