Для їхнього приготування завжди відбиралося лише найкраще пшеничне борошно найвищого ґатунку, адже вони готувалися виключно на свято, яке споконвіку було раз в житті і фактично слугував своєрідним переходом до дорослого життя (адже в українській культурі вони виступали символому-ототожненням статевої зрілості та сили). Тому тільки найкращий рецепт, тільки найякісніші складові, тільки навправніші куховарки. Шишки різного розміру дбайливо виготовлялися з опарного здобного дріжджового тіста замішаного на самих лише яєчних жовтках та солодковершковому маслі для випікання весільного короваю.
Менші за розміром йшли на прикрашання самого головного атрибуту святкового столу, причому найкрасивіша та найпишніша з них вінчала центральну частину короваю та називалась «ружею» за рожевий колір («молода серед дружок»), в який її підфарбовували буряковим соком. Всередину ружи подекуди клали монету, щоб нова родина була заможною. Під час традиційного розрізання короваю ружа ламалася молодими між собою, вважалося: хто відламає більший шмат, той головуватиме в подальшому подружньому житті, кому дістанеться монетка — розпоряджатиметеся сімейним бюджетом.
Він в третьому поколінні був українцем, хоч по дідові походив з гордого грузинського княжого роду Кавалерідзе, який був закріпачений та вивезений з рідної землі десь в першій половині ХІХ століття російським генералом Алданським після придушення антимосковського повстання Шаміля. Але кров — не водиця, вся накопичена поколіннями і поколіннями пращурів сила духу завжди живе в їхніх нащадках, а разом з ними талант та невтомна спрага до життя, чи як казав сам Іван Кавалерідзе: «Осел в 16 років — старий, а орел і в 100 років молодий». Саме тому його довгий шлях — це прекрасна ода життю, попри всі випробування долі.
Народження в сумській Новопетрівці, дитинство на мальовничій Полтавщині… краса української природи рано розбуркали в хлопчині талант до творчості ліплення, внаслідок чого на світ з’явилася ціла колекція дивовижних звірят і людей. На щастя в потрібну мить поруч з Іваном опинився його дядька, художник Сергій Мазаракі, який вловив в хлопчині божу іскру та забрав його з собою до Києва. Логічним продовженням середньої освіти для парубка стало столичне художнє училище, що було закінчене ним в 1909 році в студіях українського скульптора Федіра Балавенського, йому на той час ледь виповнилося двадцять два.
Весняне тепло повністю вступило в свої права, і матінка-земля щедрою рукою роздала всі свої накопичені протягом довгого осінньо-зимового періоду відпочинку-сну скарби першим травам та квітам, що встеляють її. Традиційно в Україні вважається, що своєї найбільшої сили Флора набирає саме 10 травня, тому цей день цілком присвячується збору лікарських та обрядових трав та коріння(зілля, зела) на весь наступний рік для здоров’я, сили, краси, молодості, радості від роботи, чистоти душі і тіла.
Саме тому в народі кажуть, що на Зільника (Зилоту, Духів день, Миколиного батька чи Семена-Орача) Земля — іменинниця, адже за уявленнями праслов’ян вона представала у вигляді вродливої жінки, тіло якої складається з каменів, кістками виступають корені, жилами — дерева. Християнство перехрестило свято 10 травня на честь апостола Симона, хоч з огляду на ґрунтовність дохристиянських вірувань українського народу залишило найменування свята «Зільник» у вигляді своєрідного прізвиська свого святого, пов’язавши його з іудаїстською сектою «зілотів»-ревнителів.
ККрасень травень, молодшенький син матінки-Весни, найчеканіший зі своїм справжнім ярим теплом, запашним квітненням різнотрав’я, першими ягідками, столовою зеленню, теплими рясними дощами, пташиним співом, бурштином меду («буває май – під кущиком рай, а то розмай – коню сіна дай, а сам на піч залягай»). Недарма ж він ще звався Квітнем, Маєм, Муром, Майосом, Розмаєм, місяцем-Громовиком, Пісенником, Травником, Пролітнем, Ярецем, Росянником, Листоруком…
У праслов’ян травень був місяцем вшанування богині родючості Живи під покровительством Даждьбога (на землі вона ототожнюється із зозулею, а християнство перехрестило її образ на Богородицю), яка щедротами своєї душі дарує життя всьому сущому на землі попри волю верховного божества. І вона ж зустрічає з Пекланцем-господарем пекла душі померлих біля райської брами, проводжаючи душі праведників одразу до благодатних садів Вирію, а грішників після чистилища у вигляді божих іскор повертає на землю в тіла новонароджених немовлят. Живим, які гідно її шанують та приносять богині цього місяця жертви — вона дарує за повір’ями пророчі сни.
Перший день довгоочікуваного травня-місяця в сподіваннях, що зимові холоди остаточно пішли геть і не повернуться в найближчому майбутньому, давши можливість всьому живому пройти свій шлях відродження та продовження життя в променях всесильного Ярила, свято якого цього дня так і називали Яремником-запрягальнтиком, що сівбу починає, чи Боди-захисниці и Майі-берегині.
Традиційно свято Єремеї в українських селах стрічали з солом’яним опудалом (ототожнення темних сил холодів смерті) встановленим на найвищій горі-пагорбі в окрузі, довкола якого танцювали танки, співали веселих пісень, виконували обрядові ігри. З настанням вечора в присутності і старих і малих опудало спалювали. У вогонь той кидали всілякий непотріб та лахмітття, підтримуючи багаття всю ніч, щоб справжне літне тепло не загубилося в темряві прямуючи до українських теренів.
Постать Тараса Шевченка — це один з тих наріжних каменів, на якому тримається сучасна українська література. І хоча її суспільна подача змінювалася в дусі часу, самі високі регалії накладали той відтінок монументальності та напівбожественості, який так важко сприймається молодим поколінням та ще й в світлі освітнього примусу. Лише в останні часи ця практика, і то не скрізь, тенденційно почала змінюватися на краще, коли образ Кобзаря почали розглядати не стільки з точки зору його аксіомно-трагічної творчості, скільки в контексті життєвих чинників впливу на самого автора, шукати цікаві аспекти побудови історично-контекстних зв’язків.
Причому обмеженість та уривистість історичних фактів переплетені з літературно-художньою творчістю помножені на віддаленість часового проміжку його життя дають новітнім дослідникам шевченківської творчості неоране поле можливостей для припущень, здогадок та легенд. І звичайно Авророю над всім виблискує питання почуттєвих відносин Шевченка з жінками.
Бог сонця та палкого кохання, який приходить на українську землю разом зі справжнім теплом та першими квітами. Він паморочить голову запахом свіжих трав, веселим співом птахів, теплом сонячних променів, відчуттям, що холоди вже минули і не повернуться скоро. Саме тому вважається, що на весеннего Юрия 23 квітня (прадавні назви Вишнего Ярила Джуджревчик, Джурилин) парубки можуть обрати собі найкращу супутницю життя, адже сам Ярило благословляє пари цього дня. Хоча в праслов’янські часи вважалося, що небесне благословіння (його ще звали «Ярилковими гуляннями») триватиме аж до Купала.
Традиційно українці святкують його на природі, десь біля гаю чи річки під теплими сонячними променями з піснями, танками та іграми («Юрій на поріг весну приволік»). Це своєрідне вшанування сонця, як головного будителя землі, створення її зароду та народження пліду їхнього кохання. Народною уявою міфічне ототожнення небесного світила, весняний Ярило, органічно вплетений в реалії буття, як молодий станний красень сам білий, вдягнений в біле, на білому коні, зі свитою о трьох білих вовках, який закохує у себе все живе і навіть саму чарівну богиню кохання, молодості і краси Лелю.