5 січня має так багато імен Передйордана, Другий Святвечір, Канун Богоявлення, Хрещенський вечір, Голодна кутя… і один сакральний зміст: в глобальному сенсі – знамення закінчення тривалого періоду різдвяно-новорічних свят-гулянь та початок підготовки до скорого приходу весняних турбот («Геть, кутя, з покуття, а ти, узвар, йди на базар! Кури – на яйця, Паляниці, лишайтесь на полиці, Дідух – на теплий дух, щоб покинути кожух!»), а в локальному – підготовка тіла та душі до завтрашньої святої Водохрещі.
Народна назва свята, Голодна кутя, як найкраще відбиває суть нього дня — суворий денний піст перед Йордана (протягом дня можна було споживати лише свячену воду) для підготовки тіла до випробувань Водохрещею. З церковної вечірньої служби поверталися зі новоосвяченою водою, якою за допомогою зробленого з колосся минулорічного врожаю чи букетику різнотрав’я кропила господар обрискував всю свою родину, хату, худобу, подвір’я, щоб в прийдешньому році було живе-здорове-родюче.
«Субота — не робота» – всі тисячоліття накопиченого українського досвіду народна мудрість уклала в цю лаконічну фразу, яка в іншій інтерпретації залежно від регіону ще звучала, як «Субота — робити знеохота» чи більш розлоге «Субота — робити не охота: помий, помаж та й спати ляж». Хоча лінгвісти поводять її традиції та ім’я від єврейського «шабат» чи «сабат» (сьомий день в Торі, протягом якого пророк Мойсей не велів працювати).
Українські вірування твердять, що навіть матінка-Природа по суботах відпочиває, тому буцімто діти народжені цього дня не будуть мати продовження роду чи-то через безпліддя, чи — перешкоди долі, яка «полінується» промальовувати їхній життєвий шлях крізь всі терени обставин. Хоч шлюби, укладені в шостий день тижня вважаються дуже вдалими (бо «укладаються на Небесах»), тому традиційно урочисті церемонії (розпис, вінчання) українські пари намагаються призначати саме на суботу, бо цей день під особливим захистом пращурів роду.
Новий рік — свято надії нового початку, позбавленого всіх горестей та печалів минулого з вірою у вселенське всепробачення, в якому не знайдеться місця спокуті колишніх гріхів, які розчиняться в світанковому мареві святкової ночі. Недарма цей день вважався одним з найголовніших в українському народному календарі; до нього довго готувалися, його пишно святкували і зараз він продовжує бути одним з найулюбленіших для мільйонів і мільйонів у всьому світі, як духовна єднальна ланка між минулим і майбутнім.
Містика новорічної ночі, коли за твердженнями езотериків та «непростих» відкривається портал між двох світів, творить на грішній землі всілякі дива і трапляється неможливе. Саме тому навколо цього свята в українській культурі існує так багато повір’їв, прикмет та забобонів.
Ніч року, адже грудень має найкоротший світовий день з усіх місяців, триває всього тридцять один календарний день, а здається – цілу вічність. Ніч міняє ніч з нетривалими проміжками сірих сутінок за вікном, де світанок непомітно переходить в захід, і все це під акомпанемент завивання холодного вітру та тріскіту лютого морозу за вікном. Недарма ж українські пращури наділили його такою великою кількістю барвистих призвіськ в різній вимові, накшталт: Вітрозим, Зимник, Казидорога, Мостовик, Мочарець Просинець, Річкостав, Студень, Тріскун, Трусим, Хмурень, Щипун… Офіційна ж сучасна назва «Грудень» походить від чисельних грудок снігу, що з’являлися по всіх полях та вісях («Грудень рік кінчає, а зиму починає», «Грудень око снігом радує, а вухо морозом рве», «Прийшов грудень, приніс студінь», «Грудень землю гудить, а хату студить»).
До речі Просинцем його прозвали, бо для гарного врожаю наступного року за народними прикметами в перший місяць зими на поля мав щільно лягти сніг, тому люди і просили у нього снігу, та побільше («Як в грудні сніг заляже, так і в серпні жито зляже», «Грудень сніжний — хліб буде пишний»). Ще з прикмет: сухий він віщує бездощові весну-літу, поява снігурів — до затяжної зими, як Грудень м’який — то Зима тверда, якщо в перший тиждень грудня погода стала — зима буде довготривала.
Хоч прадавній слов’янський епос поділяв рік лише на два сезони, перемежаючи час час холодів з з літнім теплом, як і три інших сезони Зима панує на українській землі три місяці. Але коли земля від краю та до краю вкрита білою ковдрою, дихання лютого холоду сковує душу і тіло, зачиняється льодом вода та сама брама до Вирію, здається — не буди їй кінця краю, хоча сонячні промені, що іноді пробиваються крізь щільну сіру ковдру хмар, не дають до кінця згаснути надії на повернення жаданого тепла.
Вона ступає на землю обережними кроками іноді в грудні, а часом і в жовтні (офіційно на Введення та Варвари «зима лягає»), коли за прадавніми віруваннями українських пращурів Білобог, покровитель сонця та всього сущого на землі, починає програвати в двобої з Чорнобогом, що намагається прикрити своїм плащем сну та смерті саме життя. Але бій продовжується, і триватиме він до скінчення віків. За поразкою приходить перемога і ласка Ярила своїм теплим поцілунком знов пробуджує природу до життя («Зима літо з’їдає, хоч перед ним утікає» або «Зима мине – літо буде; літо мине — зима буде»).
Його герб з чотирьох славетних шляхетних слов’янських родів (польський Білий орел, білоруська Погоня, український Георгій-Переможець та литовський Лев), як голос з минулого до нащадків із пророцтвом про непереможності сили їхньої єдності проти будь-яких ворогів зі сходу чи заходу, всю пророчу глибину мудрості якого українцям доведеться пізнати на власному гіркому досвіді лише через три з половиною століття по смерті його власника, гетьмана України, мудрого дипломата, ефективного менеджера, талановитого воєнного стратега, прабатька української розвідки Івана Виговського.
Овруччина початку XVII століття, високоосвічена арестократична сім’я Виговських з родинними зв’язками ледь не з половиною шляхтичей України та Річи Посполитої, батько-співзасновник Київо-Могилянки… плюс народжений в 1608-ому первісток повною мірою увібрав в себе всі військово-політичні таланти своїх пращурів закарбовані століттями в генах крові – при таких вихідних даних після здобутої освіти в створеному батьком братському колегіумі (закінчив в 1635-ому) йому самий шлях був в велику політику.
Чарівні старі маріупольські топоніми. Їхні джерела варто шукати в минулому українського міста, де за правому березі Кальміусу, поруч з озером Домаха (колись була правою річковою притокою) з XV століття існувала однойменна фортеця Кальміуської паланки Запорізької Січи (ще відома як Адомаха чи Адомахія) з шістдесятьма одним зимником (офіційно). Її руїни височили на міському Базарному майдані, там де через пів-тисячоліття розташовувався сквер 500-річчя українського козацтва з однойменним пам’ятником (територія навколо ОСОУ (ДОСААФу) та кварталом південніше), ще в середині ХІХ століття.
Задля повного знищення українського козацького осередку в кальміуському гирлі після ліквідації Січи разом з усією розгалуженою мережею її сторож та дозорів московськими військами за наказом німкені-самозванки Катьки ІІ в 1780-ому сюди переселили кримських греків, виселивши споконвічних господарі, кальміуських запорожців, аж на річку Вовчу. Новоприбулі попри офіційну назву Маріуполь (Павловськом йому судилося пробути всього лише рік), вперто називали своє поселення Карасу-Базар, яке під впливом місцевих українців швидко трансформувалося в Карасівку, що стала в другій половині ХІХ столітті назвою району північніше Домахи на пагорбі (північна частина сучасної вулиці Торгової).