В сучасній історії ту сутичку в київській Лук’янівці 9 лютого 1923-ого багато хто називає останнім боєм холодноярців. Хоча насправді останній переможний визвольної війни у воїнів Холодного Яру ще попереду. Адже духовні нащадки тих, хто тоді століття тому взяв зброю до рук в боротьбі за українські суверенітет та незалежність, зараз у лавах ЗСУ закінчують їхню справу остаточного вирішення питання існування одвічного ворога людства.
Почалося відкрите безкомпромісне протистояння холодноярців з московитами в 1918 році на подвір’ї Мотронинського монастиря, де ж ще українська зброя могла отримати благословіння на свячену війну зі своїми одвічними гнобителями за власну землю, як не в рідній домівці Божій? – права справа, і за якісь лічені місці первинний повстанський загін в двадцять дві особи перетворився на цілу українську республіку серед суцільного мороку московської окупації, контролюючи чималу частину Черкащини.
Україна — не Московія, ніколи не була і не буде, про що наявно свідчать не тільки події новітніх днів, а й голос іноземців з минулого, які мовлять краще ніж чисельні ретельно сфальсифіковані за століття московської окупації документи.
Так згідно записаних зі слів очевидців «Lettera d’Alberto Campense» Альберто Кампензе столиця русинів Київ станом на 1534 рік була хоч і сильно пограбована і спустошена східняками, але залишалася «одним з найгарніших і найкультурніших міст Європи» з впорядкованою організацією, багатими домами та чистими вулицями, в той час як сама Україна того часу була високорозвиненою цивілізованою країною, половина населення якої жила в містах з Магдебурзьким правом загальною кількість близько тисячі, завдяки чому формувалося дев’яносто відсотків доходу (Іван Крип’якевич).
Він був Білим в добожественні часи, коли служив лише тимчасовим притулком для мандрівників-торговців всіх національностей на довгому морському шляху зі сходу на захід і в зворотній бік та перелітних птахів в їхній щорічних не ними вигаданих мандрівках північ-південь. Таким би пересічноюм, винятково географічною одиницею український острів в гирлі Дунаю і залишався в історії, якби не аура міфів і легенд, що оповила його щільною муаровим саваном таємничості загубленої десь між небом та землею.
З’являється він на сторінках літописів ще в далекому VII столітті до нашої ери під назвою Левка (з давньогрецької «білий», «світлий», «сяючий»), хоч вже століття жив в нетлінних гомерівських «Ілліади» та «Одисеї», які до недавнього часу вважалися лише поетично-міфологічною вигадкою автора, а зараз все впевненіші переходять до розряду історичних опусів, в яких за плином великого проміжку часу (як-ні-як пів-тисячоліття пройшло з Троянської війни) герої і подій автор передає через використання божественних образів.
Німецькі спеціалісти за всіх часів новітньої історії цінувалися філігранністю своєї роботи на заздрість оточуючим прискіпливістю протекціонізму кожної найдрібнішої деталі. Тому не дивно, що для тотальної фальсифікації історії Московського улусу Золотої орди були обрано фахівців саме з німецьких земель, тим більше, що сама ініціатора цієї найграндіознішої афери в історії людства сама була звідти родом, що робило її добре обізнаною про рівень підготовки своїх одноплемінників та гарантованість кінцевого результату.
І дійсно, брудна робота була виконана, як на той час досить якісно – в середині XVIII століття рабська історія дрімучої Московії, яка до того лише в голові божевільного царя Петра І існувала як вигадана європейська «Росія», отримала фальшиво-документальне забарвлення. Німецькі спеціалісти відпрацювали свої брудні гроші: стародруки Русі-України були переважно знищені, а ті що лишилися — модифіковані згідно нової московської версії історії з вписанням вигаданих подій, яких ніколи не було, вилучанням і доданням цілих сторінок.
Шляхетність загартована століттями боїв під прапорами переможців, Корибут-Вишневецькі вели свій рід від славетного Гедиміна, короля литовців і русинів (як він сам себе іменував), що бився під своїм гербом-переосмисленням українського тризуба, і сина його Ольгерда, великого збирача україно-литовських земель під знаком золота шестикінечної зірки. І хоча спадковість символів на гербах нащадків не завжди мала лінійну динаміку, вже в Пізньому Середньовіччі вона перетворилася на впорядковану та стало-родову.
Тому золотий хрест з перехрещеними кінцівками, що спочиває на півмісяці кінцівками донизу над золотою шестикінечною зіркою, на щиті кольору крові огорнутому княжою, підбитою горностаєм мантією з митрою на чолі (так званий «Корибут»)— це фактично історичний шлях роду від пращурів до нащадків з найвидатнішими досягненнями, закарбованими в символах на їхньому гербі, хоч за браком та загубленістю історичних документів родовід чисельних аристократичних сімей Східної Європи, як і Вишневецьких, досі достеменно не підтверджений і знаходиться в стадії дослідження.
Московія ніколи не була країною воїнів, для цього в неї не було достатньої кількості освіченого та високовмотивованого воїнства з загально прийнятим розумінням законів військової честі, доблесті та сили духа. Фактично історично жодної перемоги на полі бою московити не досягали без допомоги чи руками інших народів. Так було, і так буде, допоки існує це штучне об’єднання диких племен на планеті Земля. Чого варта лише слава «непереможного» чорноморського флоту і головної кримської його гордості, військово-морської бази в Севастополі.
Крим з моменту його першої анексії 8 квітня 1783 року маніфестом про приєднання до Московії непомірними імперськими амбіціями німкені Катерини ІІ на століття вперед став своєрідним Троянським конем, і було лише питанням часу, коли півострів почне свій руйнівний вплив на це штучне політико-географічне утворення.
Ті самі українські літери «ї» та «ґ», які щодня кожен український школярик ретельно виводить своєю ще невпевненою рукою в зошитах в косу – що може бути більш нейтрально-миролюбним чи творчо-безпечним за звичайний правопис? Але це все лише на перший погляд, адже кожна літера, кожен знак загальноприйнятого, так званого «Харківського», правопису, що заклав основи сучасної української літературної мови та норм її орфографії, щільно политий кров’ю та стражданнями його авторі…
Перші роки радянської окупації, коли несподівано здобута влада в руках люмпену без будь-яких стратегічних політичних планів, подарували Україні тимчасове нетривале щастя на відродження та розвиток своєї самоідентифікації через скинення столітніх кайданів московського гноблення національної культури, мистецтва, традицій, мови. Причому саме остання, як підґрунтя існування самого українського народу, мала першочергове значення, що документально було закріплено постановою Ради від 23 липня 1925 року про створення комісії з розробки правил правопису української мови.