Маленька пухкенька грудочка всепробачального добра, яку не побачиш в звичайному середовищі їхнього існування серед високих літніх трав, осіннього палого листя чи білих снігових наметів.., якщо не маєш такої ж самої чуйної, співчутливої та толерантної для всього сущого душі, і то лише за умови, що сама хуха дозволить це (адже за народними повір’ями вони — майстри маскування і легко міняють колір свого м’якенького хутра під стать навколишнього пейзажу).
За українською міфологією хухи відносяться до світу добра, споконвіку оберігаючи українські ліса, степи, гори, яри… не люблять вони лиши вогкі місцини, бояк їхнє хутро швидко намокає та довго сохне, від чого вони мерзнуть і хворіють. Свої затишні маленькі домівки ці українські янголи добра облаштовують поміж коріння дерев, в неглибоких захищених ямках подалі від ходжених людьми троп і шляхів, там де ніхто не стане на заваді затишному існуванню їхньої колонії (вважається, що селяться вони поруч зі своїми родичами-знайомими, але в окремій домівці, розрахованій ледь-ледь на одну персону).
Всіх його регалій не перелічиш, його внесок у відродження України на світанку ХХ століття не переоціниш, щоб записати всі його офіційні і неофіційні титули-регалії не вистачить повнорозмірного аркушу паперу, а пам’ять про нього дбайливо бережеться на двох континентах, адже все життя Івана Боберського — це суцільна ода українству через призму безкорисливої активної праці на суспільне благо своєї нації.
Вже народження первістком в родині нащадка старовинного шляхетного українського роду, що століттями гордо ніс прапор своєї національної ідентичності під гербом «Сас», змалку наклало на Іванка тягар обов’язку та відповідальності по відношенню до пам’яті своїх пращурів, а суворе традиційне виховання під наглядом батька-священника та матінки-вчительки в колі семи своїх молодших братів і сестер лише загострило ті якості, які сформували хлопчину як альтруїстичну активно-патріотичну особистість.
Як одна мить пролетіли веселі вихідні, а за ними і важкий понеділок, залишивши по собі солодко-гіркий присмак недомовленості. Мозок нарешті скинув морок лінощів та готовий до підкорення нових вершин, хоч за час вихідних та першого дня байдикування піднакопичилося чимало поточної роботи та нових викликів: «На вівторок бід зібралось сорок».
Не дарма ж цей день знаходиться під покровительством войовничо-мужнього Марсу, адже даровані ним сили, енергія та натхнення могли спонукати будь-кого на великі ратні (військові та спортивні) чи ділові (як бог родючості) подвиги-досягнення, наприклад зведення нової хати, яка вийде міцною та простоїть багато-багато років. Підсилити духовний зв’язок з небесним покровителем цього дня можна за допомогою його улюбленого червоного кольору в одягу, взутті чи аксесуарах, а направити прикладання своїх зусиль слід на схід.
Розвиток дитини в українському світі традиційно починається з найменшого віку за допомогою дотепних колективних ігор спрямованих, окрім фізичного вдосконалення, на соціалізацію в колі одноліток, відпрацьовування командного духу, організаційних навичок, вмінь побудови сталих соціальних зв’язків. Так ці ігри з приказками-приспівками фактично незмінними перекочували з народного фольклору до сучасності, ставши невід’ємною частиною освітньої програми дошкільних та молодших шкільних навчальних закладів. Загалом на прикладі всього кількох з них можна осягнути всю глибинну мудрість початку формування соціально-орієнтованої особистості українськими предками що називається «з молодих нігтів».
Так одна з найрозповсюдженіших дитячих ігор-привітань на іменини в молодших групах дитячих садочків України, Коровай, правила котрого доволі прості: малята стають тримаючись за руки в коло і водять хоровод навколо іменинника, співаючи пісеньку супроводжувану відповідними рухами:
Гідна донька свого батька, золотоніського сотника із старовинного козацького роду Леонтовичів, засновник якого прийшов на Січ разом з гетьманом Михайлом Ханенком ще в XVII столітті. Вона уособлювала в собі все те, що і зараз малює образ справжньої українки, берегині старовинних народних традицій, надійної подруги свого чоловіка, дбайливої матінки, гарної господині, талановитої майстрині та абсолютно самостійної особистості здатної протистояти всьому світові у відстоюванні своєї волі і переконань. Анастасія Леонтович-Полуботко — перша українська художниця-іконописиця новітніх часів.
Їй пощастило народилася в козацькій сім’ї, де сповідувалась за прадавніми українськими традиціями гендерна рівність та працьовитість попри всі умовності патріархального світу зразка 1732 року, саме тому Степан Костянтинович намагався дати двом своїм донькам гідний рівень освіти, привіти самостійність та волелюбність до вродженої шляхетності. Не дивно, що не досягши і повноліття Настя була засватана молодим удівцем з маленькою донечкою Софією, бунчуковим товаришем, Семеном Яковичем Полуботком (онуком легендарного гетьмана).
Суворо кажучи, заготівля продуктів на період холодів починався задовго до настання осені, фактично її прихід знаменував лише їхній останній завершальний період. Адже починаючи від сходження з українських полів останнього снігу, коли починався процес підготовки до посівної, і аж до збирання останніх городніх овочів-фруктів вся тепла пора року була присвячена клопотам в очікуванні наступної зими.
Так ще весною починався збір та заготівля першої ягоди, сезон якої відкривали полуниця з малиною. Їх варили з цукром на варення та сушили на узвар. При чому верхні молоді листочки кущиків цих перших ягід окремо сушилися на сонці для заварювання на чай багатий вітамінно-мінеральним комплексом, також використовуваний самостійно або з додаванням м’яти-меліси і меду як лікарське зілля при застудах. За ними згідно природного календаря крокували збори та переробка абрикоси-жерделі, черешні, вишні, сливи, яблук, груш. В якості напоїв на зиму в діжках припасали квас з березового чи кленового соку та медововуху.
Красень в зеленій прикрашеній хризантемами сорочці з першим золотим листям на кашкеті залихвацьки заламаному на на одне вухо. Він танцює останні дні справжнього цьогорічного тепла на проліт, щоб промайнути як мить, залишившись останнім яскравим спогадом перед невблаганно сунучими холодами. Сучасне українське ім’я Вересень отримав від своєї найулюбленішої запашної квітки, яка майже останньою дарує бджолам свій золотий нектар перед лютою зимою («Скоро Божій мусі на відпочинок») — рожево-бузковій магії вересу.
Хоч насправді, з огляду на притаманні йому яскраві характеристики, в українському фольклорі існує безліч цікавих прізвиськ для першого осіннього місяця від старослов’янського Ревун (Руєн) від ревіння самців оленів під час вересневої активізації їхніх шлюбних ігор, Зарева (через перше золоте листя), Маїк (мають зійти озимі культури), Сівень чи Кивень (через другу хвилю засівання озимки, «Прийшов Варфоломій — жито на зиму сій») до Бабине літо (через тепло-ласку) та Друга Пречиста (за народною назвою релігійного свята).