Доля однієї з найпривабливіших міських пам’яток для миколаївської малечі тих часів, Акваріум-зоосад, з приходом до влади люмпена під червоними стягами зависла фактично на волосині, бо заволодіти легко, але щоб діамант заблищав всіма гранями в нього треба вкласти душу. А яка там душа, коли все «народне» (читай нічийне).
Спочатку запеклу війну за виживання свого дітища з нової владою вів Микола Павлович Леонтович. Два десятиліття протистояння звичайної людини каральній машині величезної країни, перемінні успіхи і передбачуваний програш – 28 липня 1937-ого радянські КДБісти заарештували українського науковця по звинуваченню у контрреволюційній діяльності і подальші жахи його долі Історія приховала від очей людства.
Глибинка донецької землі, де вольний вітер гуляв по безкраїх степах Дикого Поля задовго до того, як людина прийшла сюди, щоб залишитися назавжди. Віками корчові племена зупинялись в затишній улоговині верховин річки Грузької, щоб перевести дух на довгому шляху між народженням і смертю. Потім будуть гарячі баталії за володіння цією непокірною землею господярів-українців та османів, котрі рік за роком, століття за століттям намагалися відвоювати для себе хоч клаптик цього квітучого раю.
Коли в східноєвропейську політику почали втручатися північні варвари на чолі із їхніми царями, боротьба за українську землю вийшла на новий рівень, де козаками відводилась основна войовнича роль, як фактичним обивателям цієї землі, а всі лаври приписувались Московії, яка на той момент вже де-факто присвоїла її історію, хоча де-юре ще не окупувала її. Жага московських правителів прибрати до рук ці плодородні землі ставала тим сильніше, чим більше вони дізнавалися про їхні багатства. Секрет майже магічної привабливості цього надзвичайного місця закарбований в кришталевих крапельках води, які джерелами і колодязями рятувала все живе навкруги з давніх-давен.
Напів-людина, напів-легенда йому пощастило народитися первістком в наймогутнішій сім’ї магнатів Вишневецьких, прабатьком яких був сам Великий князь Київський Данило Романович, а родичами – всі найзаможніші та найвпливовіші роди україно-литовської території. Однієї землі у його володінні значилося станом на 1545 рік чверть мільйона моргів – живи та радій. Але Дмитро Вишневецький був не з тих, хто спокійнесенько задовольняється щастям, чи-то гени київських князів спокою не давали, чи кров українських просвітителів-засновників Острозької академії.
Він створював коаліції та воював із вчорашніми союзниками з числа московитив, поляків, османів, молдован заради відстоювання інтересів рідної землі в тих непростих умовах понівечення та роз’єднання українських земель та народу. Вперше за три століття він зміг згуртувати роз’єднані осередки спротиву, а також войовничі верстви непокірного селянства, що стало поштовхом до відродження нації.
Увесь час свого існування московських імперій під різними назвами здоровий глузд та економічні показники мало враховувалися, коли на кону стояло нагальне питання чогось «великого» на думку їхніх вождів. Яскравим прикладом цього твердження слугує факт, що кривавий Сталін віддав перевагу грандіозному проекту будівництва гідроелектростанції Олександрова, який втім був на третину більш затратніший, на третину менше виробляв електрики та хоронив під Дніпром значно більше заселених територій, перед більш привабливим його вчителя, Генріха Графтіо.
Треба віддати належне начальнику будівництва, Олександру Вінтеру, який на першому етапі робіт приділяв багато уваги створенню більш-менш нормальних умов для робітників, які мали втілити в життя ДніпроГЕС: громадська їдальня з пропускною можливістю вісім тисяч чоловік на день, шість робітничих селищ з 658 будинками, бараками, амбулаторіями, дитячими садочками, іншими необхідними об’єктами інфраструктури, включно навіть театр.
Чито легенда чи бувальщина – про те напевно вже не скаже ніхто бо більше тисячоліття минуло з тих давніх часів, коли князь Київський Володимир Святославич обирав віру для всієї своєї землі Русі-України. Довгий час «Синопсис» його панагеріста Інокентія Гизеля, в якому науковці вбачають архімандрита Києво-Печерського монастиря, вважався за одну з найдостовірніших історичних посібників тих часів, але зараз з’являється все більше сумнівів у реальності і правдивості викладених ним подій, хоча хто знає…
Велика країна, що пролягла від Сяну до Дону, в духовному плані не була єдиною перед викликами, що готувало їй майбутнє. Тому за легендою призвав до Києва князь представників основних світових релігій, щоб обрати серед них єдину для об’єднання всього руського народу.
Щастя народитися під нещасливим для забобонних числом тринадцять в небідній сім’ї скарбника. Домашня освіта, пансіон Кряжева, здобуття докторського наукового ступеню в двадцять два, чотирма роками пізніше – професорського Дерптського університету та посада ректора Інституту практичної анатомії столичної медико-хірургічної академії разом із керуванням заснованою ним клінікою госпітальної хірургії. Завзяттю Миколая Івановича Пирогова не було меж.
Але всього цього виявилось замало для єдиної доньки його вчителя Йогана Мойера, Каті – веселої хохотушки дев’ятнадцяти років від народження. Вона не тільки відкинула всі його залицяння, а й жорстоко посміялася в прощальному слові, яке сказати в очі у неї не вистачило ані сміливості, ані такту: «Дружині Пирогова треба побоюватися, що він буде робити експерименти над нею».
З давніх-давен люди вірили, що у кожної родини є свій зберігач, що піклується про всіх членів родини від старого до малого та дбає про затишок сімейної оселі. Спочатку його ототожнювали із певними травами, пізніше – свійськими тваринами, а потім в народний епос впевненою ходою увійшов домовик (інші ім’я: домовий, домашній дід, хатник, охоронець).
Добрим духом оселі ставав після смерті засновник роду, тому вважається, що народжуються вони старими дідами, а помирають – немовлятами. У народі казали, що перший, хто переступить поріг нового будинку неодмінно помре, тому спочатку пускали кицю, а потім заходив найстаріший член родини. Крім того сила невидимого господаря дому залежить від ступеню дружності стосунків та кохання в сім’ї – чим вони міцніші, тим добріший і більш хазяйновитий домовик.