Львів у всі часи був не тільки столицею Галичини, але й культурно-просвітницьким центром, поруч з чим його вулиці були повні всіляких ворожок, відьом, відунів, чаклунів та оракулів. Послуги останніх завжди користувалися великим попитом бо обіцянки здійснення будь-якої мрії за відносно невеликі гроші для недолугого містянина була цінніша за довгий кропіткий шлях зусиль над собою. Як кажуть «дурень думкою багатіє», а підприємливі ділки на цьому мали непогані гроші. На ситуацію не змогла навіть вплинути церква – люди молилися в костелі, а потім йшли до посередників з потойбічним світом для лікування хвороб, спілкування зі своїми померлими, отримання передбачення на майбутнє…
Протягом століть таке становище справ вважалося нормою, чому немалою мірою сприяла офіційна медична наука, яка не дуже-то далеко пішла від тих самих містиків, використовуючи методи і ліки з недоведеною або двоякою дією або і в загалі без неї при забороні на дослідження на звірах, що могло бути дорівняно чаклунству. А ще була ціла купа побічних проявів та узгодження способів лікування із церквою – чи не підпадає воно під Божу юрисдикцію, як наприклад заборона на Кесарів розтин, коли дитя і мати помирали. Воля Божа була хорошим аргументом, але не приносила полегшення.
Вона народилася в зразковій українській радянській родині, де батько стояв у витоків «правильного» комуністичного кінематографу, воював на фінський війні та обіймав посаду директора кіностудії, а мати – спочатку виховувала дітей в санаторно-шкільних закладах, потім – шила костюми на кіностудії чоловіка. Був ще старший на десять років зведений по матері брат, котрий загинув на полях Другої світової.
Сама ж Алла Горська прожила з мамою в обложеному Ленінграді дві зими, закінчила Київську художню школу імені Шеченко з відзнакою та Київський художній інститут. А далі були тільки райдужні перспективи: виставки, викладання в школі мистецтв, членство в спілці художників, власна (на двох з чоловіком) майстерня на Філатова…
Коли імла навкруги стає такою густою, що крізь неї не видно нічого на відстані помаху руки; коли на землі правлять бал темні сили, і здається, що ніч ніколи не скінчиться; коли зло на коротку мить перемагає добро, і здається, що сонце ніколи не зійде, душа завмирає від незрозумілого жаху і здригається від будь-якого шереху, а попереду чекає лише шлях. Інколи лише маленька блискавка світу рятує від божевілля, але то – омана…
Кажуть вогники, що мерехтять, ширяючи вночі вздовж шляхів в пошуках жертви – души самогубців та померлих не своєю смертю людей або тих, котрі при житті мали дві душі, але тільки одне ім’я при хрещенні. Це не чоловіки і не жінки, а безстатеві істоти. Загублені вони вештаються десь між небом та землею, чужі і там, і там до скінчення світу. А для розваги ведуть за собою нічних подорожніх, самі незнамо куди – тому їх і називають Блудом.
Її справжнє ім’я для історії так і залишається загадкою – чи то Ольга, толі Настя, що з’явилися в творах українських і польських авторів XIX століття швидше плід фантазії, ніж реальність. Так що для всіх вона назавжди залишиться Гюррем (від перського «радість») або Роксолана – перша порушниця принципу султанського гарему «одна мати – одна дитина» (у неї з султаном було шість спільних дітей, правда батька пережив лише Селім, що став султаном і улюблена дочка Міхрімах) і засновниця столітнього «правління привілейованих жінок», коли політику мусульманської імперії робили матері і дружини чоловыкив-правителів.
Про її походження сучасники відгукуються досить скупо «русинка з народу, що живе від Карпат до Азовського моря» (французький посол Гуеллямо Пелісьє, 1540) і походить з роду «підлого попа з Рогатина» (член польського посольства в Стамбулі Самуїл Твардовський в «Великому посольстві», 1621). Однак існують припущення, що потрапила вона в султанський гарем після кримсько-татарського полону.
Символ сонця, світу і кругообігу всього сущого на землі. Традиції його плетіння, згідно найоптимістичнішими припущеннями істориків, налічують до трьох тисяч років і зобов’язані своїм існуванням великим шумерам – прабатькам української нації. У ті давні часи він з шестикутної зіркою в центрі служив уособленням богині Інанне, покровительки сімейного вогнища, врожаю, військової перемоги і правосуддя.
Зміна поколінь і релігійних вірувань мало вплинули на невід’ємну складову символу вічності (недарма вінок зображений на саркофазі Ярослава Мудрого), адже кожен його елемент ніс сакральний зміст, в якому назавжди закарбувався код української нації. Віночок був частиною традиційних церемоній від обрядових до ритуальних, кожен зі своїм видом плетіння (налічується більше сімдесяти видів) і підбором елементів (квіти, стрічки, нитки), який повинен був кодувати майбутнє для персони, що його носила на добро, багатство і щастя.
Його дбайливо зберігали, на нього молилися, за нього боролися… а ще мандрував він більше, ніж деякі з смертних бережений небесами через всі негаразди трьох століть, в той час коли зникали і з’являлися країни, що номінально вважалися його господарями як фізичне втілення народної мудрості «життя минуче, а мистецтво – вічне».
Духовними пращурами його можна вважати настоятелів Манявського скиту Йова Княгинецького та отця Феодосія, перший з яких відродив обитель, а другий – заснував при ній школу малярів, під крилом якої в кінці XVII століття зійшла зірка Йова Кондзелевича. Чернець родом з львівської Жовкви очолив її на запрошення настоятеля на час роботи над великим новим іконостасом для Хрестовоздвиженського собору.
Ну звичайно ж головний пророк України повинен поставати в образі благородного старця, навченого довгими мандрами, сивочолого життєвою мудрістю, пройшовшого крізь біль і страждання тисяч випробувань, а не юним франтом в модному сюртуку за столом із доброю випивкою. Але молодість – є молодість, їй властиві крайнощі в усьому, і Тарас Шевченко не народився старцем з густими вусами і люлькою в зубах, яким його знає весь світ по нечисленних фотографіях.
Так, він виріс в українському селі, але крила вдачі та геніального таланту, та ще й не одного, швидко знімають провінційний наліт, коли сімнадцяти років від роду потрапляєш в блиск і шик столичного товариства, до того ж після дворічного закордонного вояжу до Вільню, нехай всього лише в якості слуги свого господаря Павла Енгельгардта. Тим більше тут на нього чекали оплачене чотирирічне навчання в художній майстерні Василя Ширяєва і гроші на кишенькові витрати від господаря.